“Українська літературна газета”, ч. 3 (359), березень 2024
***
Читаю Шевченка. У сивому глибі-схові
Себе оббуваю. Своє начуваю пРА
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У леготі глини, обдиханій вічним Ра,
У плескоті пілок полотен на плесах ДніпРА,
У шепоті капищ, що крешуть у небо словом…
Читаю Шевченка. А він – за горою гоРА,
І то ж не пологі: вершинами – в хмари-верші!
Читаю усоте – й оговтуюся щоРАз:
«Все йде, все минає», та лиш не мина ТаРАс.
«Все йде, все минає» – та він на порі. Як перше.
А він на порі: «Борітеся»! Поборіть!
Коли москалями на Сході степи зрябіли,
Коли матерями безхресті ячать могили
Та гибіють села, де блудить безрідно Рід.
Читаю Шевченка: «Борітеся»! Поборіть!
А він – на порі-бо: знов тешуть ярмо Яремі
й на землю пРАрідну вже лейбить новий торгаш…
Читаю Шевченка – і думи його сварга
Дискує під засів цілик укРАїнський недремно
І сіє молитви, що сходять у сотні загат…
І знов блок-постами ТаРАсове слово вища –
садок щоб вишневий і хата, і мати, й син, –
мужніший од батька. Щоб з пРАщура – Орій-Русич,
І слава, і воля, і пращурки пісня віща
Читаю.., а в груди пугукнув північний сич –
І степ чорноземно на подих терпкий поближчав…
І клином зійшлися світи на ВкРАїні.
На Рать.
І згуком чернечим гуртує до зброї ГоРА.
***
Ці чорні труни плинуть, мов човни
до берегів. І кожен – до свойого…
На списах свіч запалених – сини
і десь іще неблизько перемога…
І біль іще такий глибокий – в десь…
І безпросвіття ще таке дрімуче…
Й ночей безсонних бахмути і бучі…
Й цей виритий окоп моїх грудей,
де всю Вкраїну хочеться вчаіть,
оборонить, вгорнути, приховати..
від москворотих звіросупостатів, ,
ції війни кривавих ратаїв!
Та Боже ж мій, спаси і сохрани!
Пошли до наших Янголів підмогу!
…На списах свіч запалених – сини…
Й загаялась – до зриду – перемога.
***
Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине –
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
(Т. Шевченко)
Убогий враже, смійся, та не дуже:
на камінь наші сльози не впадуть –
за кривду цю тобі криваві ружі
на сім колін приплакали біду.
Тебе, палаче, за безвинно вбитих
ще буде бити збитниця о шлях –
із рідних хат за вижитих і зжитих,
за вижаті пожежами поля…
за визолених болем вдів і сиріт,
за «визволених» в чужину чужу
і тих, що в лонах, звіром хижим взирів… –
щоб на твою не зарились межу?
А де ж межа, москальський землеміре?
Мов кроквою – брехнею міриш світ
І фірколиш патякання-невіру,
що ми – «ісконно» піддані москві?
Справік оскомив ти на Русь прадавню,
її злодійськи обкрадав справік:
на чолобитну понукав богданів,
й ладнав тарасам кайдали нові.
І заповзявся корчувати знову
В тисячоліття врослі Слово й Дух…
Та, Україні сковані окови, –
Тобі ж тепер носити по роду.
А нашу славу вже не зупинити,
А нашу правду вільно світ вдиха…
Були і є з батьків ми родовиті,
А з тебе, кате, – небудь-потрюха!
***
«Раби, подножки, грязь москви»
(Т. Шевченко)
Доволі слинить феесбешні ряси,
Помазана гундяєвська паство,
Й намолювать чужі іконостаси,
з кацапством виправдовувать «родство»,
Й палить свічки за «здравіє» росії
Вкраїну ж – наче відьму – на вогні…
Й плекать орлів двоглавих «на насіння»,
А соколів зганяти з рідних гнізд
Ви блудлі вівці, а не слуги Божі –
чумні «раби, подножки, грязь москви»,
При вас бичі-слова ці на сторожі
поставив би Шевченко-вартовий.
Вам каятись – не кату потакати:
з його кропила бризка наша кров…
й шикує небо воїнів крилатих
Під жовтосиній атлас корогов.
Та благовісту ми таки діждемось:
почасник-дзвін лункіше калата…
І Сонце повновидіє. Й ваш демон
розхристано завив на болотах.
***
За війною – війна.
Знов москаль по степах лиховіє,
знов збунтована Русь
гонить генами гомін гінкий…
Знов збунтовану Русь
етапує в нові соловки
заколимлена в дріт,
визволителька мать-московІя.
Знов гулаги нові
й фільтраційні нові табори…
Та все ті ж воркути,
таганроги, бєлмори, норільські…
Й не забуті «дєла» –
ті, що «вєчно храніть» – українські –
перечитують знов
феесбешні нові шулери.
А мені в пам’ятку –
в три штихи, в три віки глибочать –
з Слобожані й Січі
моїх пращурів сиві втечі.
Визволителько-мать,
визволяла ти й їх з-під бича
із прарідних земель,
нам під сонцем справік наречених.
А мені в пам’ятку
мого прадіда дзвонів плач –
в несходимий сибір,
що сходив його навхрест золений.
А ще прадід лісник…
А ще прадід куркуль-сіяч…
А ще… мать твою б так! –
Всі тобою оголені й голені!
А ще конюх мій дід.
А ще й батька – глевку сумУ.
Ти від мене й мене
визволяла в червоні сурми….
За війною – війна.
І твої ж – за тобою тюрми:
вже збунтована Русь
гонить гени гінкі на штурми
визволяти й тебе, мокша-мать,
у твою ж колиму!
***
До Роденя – до цих святилищ Роду
з бурштином Сонця понад синь Дніпра,
і з глибом неба, де зросла Гора
дорідно так – на подив наш – як подвиг;
де СЛОВОМ Україну прозира,
немов безсмертник поле, наш Тарас –
горнімося: тут прадух наш і подих,
і продих у світи, як свіжий ряст
з крутезних круч; тут знаки наші й коди;
і ними в серце врізьблена свобода –
і нам її прочитувать пора!
***
Олександру Мацієвському,
розстріляному рашистами як полоненого на початку березня 2023 року за його «Слава Україні»
Галаснули гуси – на неба весіннім кряжі…
Він тихо і гордо схилився на кулі чужі.
Та «Славу Вкраїні» свою аж до неба зростив…
І «Славу герою» – відлунили лунко світи.
Галаснули гуси на дикий той розстріл-жах –
Й щити на русню ощетинила рідна межа.
МИТЬ
Оце тремке безсоння сон-трави
І дощику кропильце благовісне,
Й ця горличка, що янголячо висне
Зі сволока небес – не над колиску
Мойого серця – над його рови…
Де смуток мій глибокий притихішкавсь,
Де ця війна вже наче й не кровить
Оцей лелек квітневий переклеп
Й зелений гук із глибочиці степу,
Й зелений зирк проклюнутої щепи,
Цей дух землі – такий ріднющо теплий,
Як мить крихка: коли тобі не зле,
Коли тебе розкрилює… Але…
Війна оця стриножує до терпу.
***
«У Бога за дверима лежала сокира…»
«…треба миром,
громадою обух сталить,
та добре вигострить сокиру…»
«… За що скородили списами
московські ребра?»
(Т. Шевченко)
А Бог сокиру не встеріг таки:
із-за дверей москаль її поцупив
Та й заповзявсь рубать чужі садки
й мостить своєму виводку халупи…
Та гніздить трон двоглавому царю
й кадить хати кадилом феесбешним…
Сім літ глумив сокиру нетутешній,
пожежі чорні крукав чорний крук…
Та сивим сходом глипав степ сердешно.. .
На восьме ж – топорище впало з рук, –
та й заходилось обуха сталить,
гострить сокиру об московські ребра,
та гнать орду болотну за «парєбрік» –
звільнять праруський край від кабали.
І сталось диво: з чорної золи
Сади зросли в нове пагілля пружне
і переможно випростались ружі –
на кодло вікопомно осоружне:
на красній площі отаман Залужний
палив рашняцькі дупи й постоли!
А ЗСУ сокиру стерегли!
***
Лисиці брешуть на щити,
Та сонце устає — на Сході!
(М. Рильський « Слово про рідну матір»)
А на наші щити
знову брешуть скажені лиси,
А об наші щити
пощербились московські списи.
Та з віків трясовин
важко схід наше Сонце котить…
Світе ж вольний, а ти?
СміливІй на лиху босоту…
Ми силкуєм надмір
нашу кров… Підоплеч, підтримай!
Хай учуємо ритм й голосну
переможну риму!
Нам – наш Крим, а не Рим!
Не сибір – наші Південь й Північ,
та ізранений Схід
і розспівані треті півні…
Нам лиш наше – по Русь.
По прарідного Роду гони…
Бреше лис на щити:
гоним звіра в тенета!
Гоним!
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.