Вадим Василенко. «Пророцтва минули. Пророки чужі»

“Українська літературна газета”, ч. 2 (370), лютий 2025

* * *

День, як аркуш, простерсь. Обростають товстою корою

Низьколобі дахи. Відпливуть мої сни до води,

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

А твої, мов птахи, відлетять. Зимовою порою

Не злічити усіх поміж довгих, як ріки, годин.

Скільки світла довкруг. А в тобі щось мале і зникоме,

Як сліди на снігу, що зоставив невидимий хтось.

Поміж днем і видінням дійти б, не відкрившись нікому,

До прабілих земель, про які ще не знає ніхто.

Але доторк руки враз обпалить, як спогад про воду

Сонну рибу, що дивиться в люстро прозоре, як лід.

Тут закінчився слід. І ні виходу більше,

ні входу.

Пізні гноми закриють останній підземний прохід.

 

* * *

Камінний дім на вигоні схиливсь,

Закривши вид посохлим виноградом.

Безлюдно тут. За древні палісади

Лоза плететься у небесну вись.

І віє спокій старосвітським ладом.

Не жди нікого. Здавна так велось:

Повиті вікна в білу самотину,

Як поторочі, дивляться в долину

І даленіють. Виждане тепло

Доносить гострі пахощі жасмину.

І щось в тобі нуртує, а проте

У цій господі криється безмовність,

Як у тумані, що простору повен, –

Ідеш на світ, а плетиво густе

Тебе ховає у темнаву повінь.

 

* * *

Уранці за вікном пошерхлі віти

Тремтять як мерзлі доста голоси.

За ними ти. Аби не скаменіти,

До сонця пнешся. З темної коси

Птахам досвітнім прагнеться злетіти

У синю вись. І раптом квола тиша

Загорне снігом самоту й довкіл.

Проляже зморшка на чолі, і глибше

Мовчання стане. Аж забракне сил

Подати голос на пустім узвишші.

 

* * *

Човни долонь на течії грудей

Тремтять, немов торкнувшись краю неба.

Заснемо тут і невідомо де

Прокинемось, заглиблені у себе.

В слідах зів’яне листя і трава,

І час, як біль, замре на скронях вітру.

Впадуть із уст несказані слова

І сповнять серце, ніби чашу, світлом.

 

* * *

Мовчиш. І вода молодіє. Мар’яно, Маріє.

Звідкіль ти приходиш? Куди оце ждеш переправи?

Вітрило червоне тобі мерехтить. Майоріє

Вітрило червоне. Не витиснеш власне: ізбави.

Не витиснеш. Все лиш вода, що спаде.

Що не стане

Чекати, чеканити голос – отруєне вістря.

Безпомічно ляже. До ранку прокволо відтане.

До ранку хрести розів’ються оголеним листом.

Мар’яно, Маріє. Даліє вітрило, леліє.

Пророцтва минули. Пророки чужі. Нетутешні.

А ми ще невіри. За нами останній месія.

За нами останні, Маріє, розквітнуть черешні.

 

* * *

Що тобі, панно, запрагнеться? В пізніх садах

Стало безлисто, заводнено і чорноптахово.

Може, півсонця? Півсерця? Упало на дах

Яблуко спіле. Просвічує яблуня лахами.

Мовчки простуєш. Ступає глибоко у слід

Вершник столикий, а може, чернець неприкаяний?

Може, покличеш його? Чи позичиш?

Не слід,

Панно, впускати у себе святого, лукавого.

Голову схилить, діткнеться плеча чи грудей,

В латах півбілих, півчорних.

Аби не заплакала,

Вдягне сутану, обріже волосся руде.

Лицар, шахрай, чи нечистий.

Хіба не однаково?

 

* * *

Дівчино в білому, блякне видіння сумне.

Дівчино руса, занурені руки у воду.

Він не пізнає, не знайде тебе, не збагне.

Він конокрад, змієлюб, посіпака чи злодій.

Купиш у нього чи впросиш на віру, у борг

Краму, кохання чи вічності, може, розлуки?

Він же обдурить, обкрутить.

Кохання чи торг –

Що лихвареві? Аби хто узяв на поруки.

В посаг – дівоцтво, в заставу – тонке полотно.

Він же невірний, самітник, чужинець, пропащий…

Дівчино руса, далеко, надривно, давно…

Сам я не свій. Та не знаю, кому із нас важче.

 

* * *

Іще птахи тріпочуть біля уст,

І, пробудившись, обважнілим тілом

Усі видіння, мов сніги, пливуть

У праліси, що поніч спорожніли.

Пошерхлим листом опадуть слова,

І голос трав замре в гортані гірко.

Із рук твоїх дерева, мов дива,

Ростуть на білім березі сторінки.

 

* * *

До прозорої бухти причалить натомлене літо,

І з надпитого дзбану поллється струмина вина.

Тут, закинувши якір за обрій, що витканий з квітів,

Наберемо у сонячні глеки дзвінкого зерна.

Лісостеп, як прибій, перекочує хвилями вічність,

А ми прагнемо тиші, закуті в броню моряки.

Кукурудзяні стебла блищать, як запалені свічі,

І кургани вростають у небо, немов маяки,

Що біліють у серпень. За древньою щоглою в морі

Підіймається хвиля і гребінь кладе

на уста.

Ще вина не допито, а дні даленіють

за обрій,

І зникає вітрильник, немовби неспійманий птах.

 

* * *

З голих пасем води ти у мене зориш,

Як легенда сарматська

Про щастя.

Крізь віки і вогні

Ці долоні тонкі піднімаєш,

мов сонячні чаші.

 

Я з тобою пішов би, але через край

Уже витекло світло і змеркло.

Я б тебе зачекав,

Та печать надважку

Хтось поклав над розіп’ятим степом.

* * *

Загубитись опівніч у білому видиві трав,

Як Хомі, що мине, із вакацій вертаючи, хутір.

Знав нечистий тебе,

знав шинкар і монах тебе знав.

Чули голос твій птиці.

Цвіла тобі кров ніби рута.

Чи отрута моя у щербатому кухлі на дні,

Що зварила в неділю для свого невірного Гриця?

Світять вогкі зіниці, а може, зелені вогні,

І ступаю у ніч, як у воду,

й до сходу не спиться.

 

* * *

Я тебе не зцілив, бо слова переповнили глек

І до ранку стекли.

Озиваючись болем у жилах,

Ти ворожиш на віск.

Із долоні годуєш лелек,

Що приходять у сни.

Даленіють, даліють від тіла

Теплі дотики губ і пливуть.

Потривати б ще мить.

Але голос холоне і стигне.

Як олово голос.

Порожнеча росте.

Порожнеча у грудях щемить

І заходить у вікна. А стіни в тумані по пояс.

 

* * *

Надберу з твоїх уст полиново-п’янку гіркоту,

Щоб зоріти у тебе і пити любов світлотілу.

Ти вростаєш у мене химеристим плетивом слів.

Я заходжу у тебе, немовби у дике праліто.

Білогрудий світанок загорне нас в аркуш двох тіл.

Назбирати б в осердя поденного

хліба і світла.

Але музика крові покличе униз, до землі,

Щоб наткати доріг в павутині мертвотного світу.

 

* * *

Знов дощить. Ми чужинці. Колись у яву чи вві сні

Що звело нас обох у залюдненому передмісті?

Все здрібніло. Слова, як старі сорочки, затісні.

І вітри, три чорти, дмуть, діймають своїм хриплим свистом.

Скинь полуду, вдивись у прихований лик. Як на склі,

Відображення іншого з’явиться тьмяний відбиток.

Світ розмінний, як гріш. Я спіткнувся. Мій зір потускнів,

Як украдений спогад, підібраний чийсь пережиток.

Жив чи спав я? Закліпав підсліплий ліхтар уночі,

Мов підпилий двірник, маячить хуліганам на пострах.

Глухо замкнено двері, і вже не дібрати ключів.

Гусне дим, і зривається з уст щось колюче і гостре.

Не дійти, не дізнатись, кого відшукав і згубив.

Серед снів і видінь, як і ми, невловимих, минущих,

Нас не стане раптово. Як тіні міської юрби

Ввійдем в щілини днів, усе тонших, тісніших і вужчих.

* * *

Опало птаство в руки прохачам,

Не в силі жаль осінній побороти.

Я камінь уст піснями заклечав,

Бо сад зронив свої останні ноти.

У хмару йшов, заглиблений, мов страх,

І дні багряні лемешами різав.

А ти, як вісь, летюча і наскрізна,

Сумна блукачка в травах і вітрах,

Човнам даєш якийсь незнаний лад,

Летиш югою в небесінь незрячу,

Де нас обох своїм списом позначить

Золотоокий вершник листопад.

 

* * *

«…щоб ваша милість, брати наші,

залишивши жнива, прибули з добрим

воєнним риштунком до нас»

(З Переяславського Універсалу

Богдана Хмельницького)

 

Розчахнуті верби у річку

зайшли по коліна.

Ще лелеки приходять у сни

і гойдають дитину.

Золотяться меди і пливуть

від колиски до віна.

Десь ворожать зозулі. І тліє багаття жасмину.

Покинуто збіжжя. І кров нас цілує до смерті,

Мов пристрасть чи страх, що віддавна із пам’яті стерті.

Зійшлися край пагорба. Віття лягає на плечі.

І руки занурені у закривавлений вечір.

 

* * *

Тут птахи не злітають у небо, а падають ниць,

Гостродзьобо вгрузаючи в землю свою, як чужинну.

Важкокрилі без лету, лежатимуть так долілиць,

Заростаючи травами тихо, безслідно, невпинно.

Шукачі за птахами не прийдуть, загублять сліди,

Чи пощезнуть самі, заблукають німі та безликі.

Не знайшовши ні мертвої, ані живої води,

Стануть каменем, горем чиїмось важким і великим.

 

* * *

Нам не пити з шоломів, хоч півні співали вже тричі,

Бо собор наш на крові, як хліб. І розрубані криком,

Кровоточать ікони. Блискучі списи, ніби свічі,

Змієборців нових, що ростуть. Що із сонячним ликом.

Примерзає сльоза. Десь чекає залізна держава.

Але котиться подзвін, як біль на чоло України.

Ми вростемо у зиму. І спивши прогірклої слави,

Перейдемо за смерть, щоб із крові світилися вина.

 

* * *

Небо вдосвіта змовкне і стане як брила – камінне,

Щойно води озвуться до смерті стома вояками…

І зостануться в річці дві тіні – тремкі, безгомінні,

І зачують обидві, як трісне під водами камінь.

І зупиняться душі – людини й коня, що, свавільні,

Відділились од тіл, бо важкими моренами ріні

Охололи тіла їх… І вершник, і кінь нероздільно

Тут лежатимуть ниць, непорушні і, може, нетлінні.

І тремтітиме голос – чужий, як гірка порожнеча,

Несподівано вирваний списом пекучим і чорним,

Доки висохнуть води. І доки не прийде предтеча,

І не взброїть мечем, і у саван тугий не загорне.

 

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматіhttps://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.