В’ячеслав Романовський. «Ці дні, окрадені війною…»

“Українська літературна газета”, ч. 3 (383), березень 2026

* * *

Блакитний лід на плесі річки,

Сніги підсинені довкіл.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

А за селом дороги стрічка,

Незрушний ліс, як частокіл.

 

Це –  Слобожань.

Все рідне, миле

Донині. І з дитячих літ

Знаходжу тут наснагу, сили,

Де батьків і матусин слід,

 

Де неповторний запах поля,

Де освятилася любов

І гартувалась в праці доля.

Сюди вертаюсь знов і знов.

 

Хоча поменшало знайомих,

Мене не кожний пізнає.

Та гріє душу кожен спомин

І те, що це у мене є…

 

У БАКОТІ

Миколі Прудивусу

Духмяний аромат

од скошених отав –

Аж вітерець сп’янів

і влігся на покосі.

Липневий день одцвів

і солодко розтав,

І задрімала даль многоголоса.

 

Як гарно бути тут, де луки і ріка,

Де світла вись тремтить

і сяє надвечір’я,

Де тиша вистигає,

радісно-дзвінка,

Й хмаринку хилита,

немов небесне пір’я.

 

Як вічність кожна мить

у яві золотій!

Мене схвилюють знов

ці пахощі долини.

Бо дивом на землі,

вродливій і святій,

Цвіт Бакоти живе –

перлинки України.

 

* * *

В оцім саду, де сплять іще дива,

Але уже витьохкує трава

І коник розкошує в юній пісні,

А на порозі ранок благовісний

Передчуттями радо умліва.

 

В саду цвітіння цноти й насолод,

У пахощах травневих позолот

Тебе зустрів у сонячному сяйві

І занімів, бо всі розмови зайві,

Бо до любові в серці поворот.

 

Метелик мрій твоїх торкався губ,

А я вже знав, що буду однолюб

І все зроблю, щоб тільки

разом бути.

Та ще стояв ранковим

дивом скутий,

А доля мліла: буде в щасті шлюб.

 

Бо в цім саду проснулися дива,

Де й нездійсненне в яві ожива…

 

* * *

Медово пахне вітер і трава

В садах медових, в лузі і на полі.

Хоч літо й тане, а теплінь трива,

Довкіл зелені верби і тополі.

Ще весело метелику й бджолі,

І винограду сонячно, і груші.

І квіт барвисто дякує землі,

Що все в природі мудро, непорушно.

 

Лише в журбі лелеки й ластівки,

Бо відлітати час у край далекий.

В задумі нині ріки і ставки,

Важкі, медові в цю серпневу спеку.

 

Як жаль мені, що ці медові дні

Безслідно зникнуть у дощах, туманах.

Та знаю на осіннім полотні

Тепло сяйне ще лагідним обманом…

 

* * *

Сяють чорнобривці

теплим оксамитом.

В далину осінню літо поспіша,

Як невтомна бджілка за солодким митом,

Як моя до тебе молода душа.

 

Бо і ти ж осіння, хоч травневі очі

Квітнуть синьо й радо,

і завжди навстріч.

Незабутньо рідні стали дні і ночі,

Як навчились гнати

негаразди пріч.

 

А любов і шана,

що вино з роками,

Мають справжню міцність, аромат весни…

Пахне рання осінь

кропом, огірками,

Яблуками пахнуть наші юні сни.

 

Сяють чорнобривці –

і тепліє серце,

Спомини зворушливі

хилитають світ,

Де матусі наші, човник і озерце

Залишили теплий

і незгасний слід.

 

* * *

Невловний час –

для кожного він свій,

Умій розпоряджатись

ним ощадно.

Як розбазариш, покара нещадно

Неспинний невблаганний грозовій.

 

У ньому стільки сховано принад,

У ньому і тривоги, і печалі.

Знаходь свої омріяні причали,

Бо шлях життєвий –  це не променад.

 

У час руїни і болючих змін

Не забувай, що світло темінь крає.

Засяє сонце і над рідним краєм,

Де вже не буде ані бомб, ні мін.

 

Насмілься, то й байдужість проженеш,

Не будеш з тими,

в кого хата скраю,

Бо честь і гідність мужніх обирає,

А що посієш, те й таки пожнеш.

 

Тож часом дорожи і бережи

Миттєвість кожну –

то дарунок Бога.

Від Нього долі стелиться дорога,

Й над нею стежать вічні терези.

 

* * *

Ще про нашу любов

не написана книга,

А розіллята ніжність

уже поміж двох.

Живемо почуттями:

цілунки і крига,

Живемо між надій,

сподівань і тривог.

А підтримує віра: без неї –  нікуди,

І серця, що не зрадять,

завжди –  в унісон.

Хтось радіє за нас,

поза очі хтось гудить,

Та миттєвості наші чарівні,

мов сон.

 

Відтепер половинки єдиної долі,

Її нам накувала зозуля в гаю.

Шепотіли про неї вербички й тополі,

Щоб ми скрізь почувались,

як в справжнім раю.

 

Притягальною сила була, хвилювала,

Щедро сяяли очі і квітли слова.

Ми жили у довірі

й все’дно ревнували,

І від доторків обертом

йшла голова.

 

Ще про нашу любов не написана книга…

 

* * *

Не десь, за тридев’ять земель,

А тут, в саду, в осінню пору

Гілок вишнева карамель

Шукала в небесах опору.

 

Листочки не здолали вись,

Стелились з духом петрикору.

Короткий день в журбу ловивсь,

Німу являючи покору.

 

Задума обнімала світ,

Щеміло вистигле мовчання:

Горів-згорав казковий цвіт

Гірким осмисленим прощанням.

 

Петрикор –  приємний землистий запах після дощу

 

* * *

Шовкові шепоти шипшини

Шавлії шал, шик шелюги…

Джерельність слова –  хміль ожинний

В серпанку мудрої юги.

 

У звуці й букві –  тайна коду

З прадавності і до цих пір.

У нім пульс нації, народу,

З якими прагнемо до зір.

 

На когось схожі ми й не схожі –

В багатстві мов біди нема.

Та українська на сторожі,

Щоб не залишилась німа.

 

Бо ворог топче те, що в серці,

Що невіддільне від рідні.

Тому в непримиримім герці

Тривожні ночі, сиві дні..

 

Шипшини шепоти шовкові,

Шик шелюги, шавлії шал…

Свобода й мова в нашій крОві,

Буття надійний п’єдестал.

 

* * *

Жив і не стало. Немов не було

Мрій і надій, і любові, і праці.

Хтось засумує, родина заплаче,

Тихо пом’яне його за столом.

 

Де відшукати утрачений слід,

Те, що цвіло з ним, –

враз щезло навіки.

Світ, яким жив,

стерли вічності ріки…

Що залишилося: попіл чи плід?

 

Але ж не все помирає, не все –

Житиме те, що створив: незабутнє,

Що робить кращими свята

і будні,

Й іншим дарунками щедро несе.

 

Люди не вічні, а пам’ять –  жива,

Та лиш про тих, кого згадуєм часто.

В цьому життя сенс

і вищого щастя…

Саме про це мого вірша слова.

 

* * *

Навіки змовкло знищене село

У попелі, у бур’янах, у тузі,

Як увірвалось в край наш

хиже зло,

Розвіялись рідня, сусіди, друзі.

 

У гіркоті тривожній живемо,

Хто де, але надія не вмирає.

Бо теж захисниками стоїмо

За рідну Батьківщину –  нашим раєм.

 

Одні в строю, а інші тил міцнять,

Хоч є й такі, хто краде й багатіє

І прагне, як нападник, щось однять –

Гнилу підлоту лиш багатство гріє.

 

Вдягають вишиванки на свята,

Державною базікають на людях.

В слівцях їх прірва, а не висота –

Таким фальшивим був і їхній Юда!

 

А справжні між поранених і вдів,

І тих героїв, що в безсмерті

з нами.

І тих, хто й нині –  кісткою орді

На фронті, наче скеля чи цунамі.

 

О мій народе, твої гени й дух

Із скіфів і козацтва –  не здолати!

У боротьбі з нас кожен одчайдух,

Як в небезпеці Україна-мати…

 

* * *

Тримаюсь за Харків,

руйнований орком,

Вслухаюсь у лет і снарядів,

і бомб.

Мир ходить Берліном,

Парижем, Нью-Йорком.

А нам, рідне місто,

жахливо обом.

 

У будь-яку мить божевільний свист, вибух

Обірве життя і споруду змете.

І горе безмежне прошепче,

що вибув

Той, в кого майбутнє

було б золоте.

 

А нерви, як струни,

і серце в тривозі

За мужніх бійців –  тих,

хто нас затуля.

Звитяжна весна перемог

у дорозі,

Горить під ногами рашистів земля!

 

Наш біль невимовний,

але лютування

Навали біда –  її здибає крах,

І зникне на карті смердюча, остання,

Імперія зла з кров’ю вбивць

на руках

 

У ПРИФРОНТОВІЙ ЗОНІ

Ці дні, окрадені війною,

Мов у тривожному півсні,

Де сміх оглухнув і пісні,

Де все минає стороною.

 

Здається просвітку нема.

І світ, і люди збайдужіли.

І нас лише козачі жили

Тримають ще та даль німа…

 

* * *

Намул москви змиваємо,

як бруд.

Він в’їдливо не хоче відлипати.

В олжі сховавши

свій імперський блуд,

Хижак-сусіда вимагає плати.

 

За те, що осміліли відійти

Від вовчого братерства і опіки,

Що шлях обрали в західні світи

Тепер навіки.

Він «руский мір»

смердючий, у крові,

Знов пре і пре для всіх російськомовних.

Мішурні ж обіцянки вікові

Зловтіхи повні.

 

Кров –  не водиця –  ріками тече,

Й немає спину

І туга давить серце і плече

За доньку й сина.

 

Кацапщину змиваємо, як бруд…

 

* * *

Апофеоз війни? Могили!

Їх стільки стало на Землі.

Отам і прапори похилі

І туга рідних, і жалі.

 

І ждана світла Перемога

Із гіркотою, у сльозах.

До неї квапилась дорога

Крізь вибухи, страждання, жах.

 

Війна –  це знівечені долі,

Каліцтва, хмурий світ сиріт.

Житло, сплюндроване ордою,

Розлите горе на сто літ.

 

Я проклинаю тих, хто війни

Розпалює, мир нищить злом.

Захиснику ж благоговійно

Вклоняюсь з містом і селом.

 

Бо справжній син, Вітчизни воїн,

Собою захища наш край.

І ризикує головою

За рідний степ, за милий гай.

 

Та й у безсмерті на сторожі

Стоятиме супроти війн.

І наміри лихі, ворожі

Знов зможе зупинити він…

 

* * *

Тут ні сцени нема, ні куліс,

Як у залі концертному міста.

Тиша стала навшпиньки. І ліс

Радо слухає хор і соліста.

 

У пернатих талант на дива –

От і нині серця зворушили:

Знов і знов спів буденно трива,

Додає теплоти нам і сили.

 

Щедрий спокій у трелях живе,

В нім відчуєш натхненне і вічне.

Має край свій страшне й грозове,

А безкрайнє –  співуче, магічне.

 

Ліс пташиний –  то лікар душі,

Заспокоїти вміє, зцілити,

Так як поле пожовкле дощі

У засушливе літо.

 

ПРИЙШЛА ЛЮБОВ

Прийшла любов,

болить мені щодня.

Чого ж утішно від оцього болю,

Що тулиться, немов

близька рідня,

Впряга в свій віз мої і волю

й долю?

 

Так одчайдушно й солодко болить,

І я не знаю, що із цим робити.

Зворушить погляд, заніміє мить,

Яку прохає серце повторити.

 

Оця недуга потай щось міня,

Бо я стаю уважнішим і чулим

До марев ночі і до яви дня,

Які незнане й трепетне відчули.

 

Так хочеться, щоб біль цей

не зникав,

Бо він мене оновлює щемливо,

Як свіжістю принадною ріка,

Як спрагле поле життєдайна злива.

 

Прийшла любов…

 

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматіhttps://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.