“Українська літературна газета”, ч. 3 (383), березень 2026
* * *
Блакитний лід на плесі річки,
Сніги підсинені довкіл.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А за селом дороги стрічка,
Незрушний ліс, як частокіл.
Це – Слобожань.
Все рідне, миле
Донині. І з дитячих літ
Знаходжу тут наснагу, сили,
Де батьків і матусин слід,
Де неповторний запах поля,
Де освятилася любов
І гартувалась в праці доля.
Сюди вертаюсь знов і знов.
Хоча поменшало знайомих,
Мене не кожний пізнає.
Та гріє душу кожен спомин
І те, що це у мене є…
У БАКОТІ
Миколі Прудивусу
Духмяний аромат
од скошених отав –
Аж вітерець сп’янів
і влігся на покосі.
Липневий день одцвів
і солодко розтав,
І задрімала даль многоголоса.
Як гарно бути тут, де луки і ріка,
Де світла вись тремтить
і сяє надвечір’я,
Де тиша вистигає,
радісно-дзвінка,
Й хмаринку хилита,
немов небесне пір’я.
Як вічність кожна мить
у яві золотій!
Мене схвилюють знов
ці пахощі долини.
Бо дивом на землі,
вродливій і святій,
Цвіт Бакоти живе –
перлинки України.
* * *
В оцім саду, де сплять іще дива,
Але уже витьохкує трава
І коник розкошує в юній пісні,
А на порозі ранок благовісний
Передчуттями радо умліва.
В саду цвітіння цноти й насолод,
У пахощах травневих позолот
Тебе зустрів у сонячному сяйві
І занімів, бо всі розмови зайві,
Бо до любові в серці поворот.
Метелик мрій твоїх торкався губ,
А я вже знав, що буду однолюб
І все зроблю, щоб тільки
разом бути.
Та ще стояв ранковим
дивом скутий,
А доля мліла: буде в щасті шлюб.
Бо в цім саду проснулися дива,
Де й нездійсненне в яві ожива…
* * *
Медово пахне вітер і трава
В садах медових, в лузі і на полі.
Хоч літо й тане, а теплінь трива,
Довкіл зелені верби і тополі.
Ще весело метелику й бджолі,
І винограду сонячно, і груші.
І квіт барвисто дякує землі,
Що все в природі мудро, непорушно.
Лише в журбі лелеки й ластівки,
Бо відлітати час у край далекий.
В задумі нині ріки і ставки,
Важкі, медові в цю серпневу спеку.
Як жаль мені, що ці медові дні
Безслідно зникнуть у дощах, туманах.
Та знаю на осіннім полотні
Тепло сяйне ще лагідним обманом…
* * *
Сяють чорнобривці
теплим оксамитом.
В далину осінню літо поспіша,
Як невтомна бджілка за солодким митом,
Як моя до тебе молода душа.
Бо і ти ж осіння, хоч травневі очі
Квітнуть синьо й радо,
і завжди навстріч.
Незабутньо рідні стали дні і ночі,
Як навчились гнати
негаразди пріч.
А любов і шана,
що вино з роками,
Мають справжню міцність, аромат весни…
Пахне рання осінь
кропом, огірками,
Яблуками пахнуть наші юні сни.
Сяють чорнобривці –
і тепліє серце,
Спомини зворушливі
хилитають світ,
Де матусі наші, човник і озерце
Залишили теплий
і незгасний слід.
* * *
Невловний час –
для кожного він свій,
Умій розпоряджатись
ним ощадно.
Як розбазариш, покара нещадно
Неспинний невблаганний грозовій.
У ньому стільки сховано принад,
У ньому і тривоги, і печалі.
Знаходь свої омріяні причали,
Бо шлях життєвий – це не променад.
У час руїни і болючих змін
Не забувай, що світло темінь крає.
Засяє сонце і над рідним краєм,
Де вже не буде ані бомб, ні мін.
Насмілься, то й байдужість проженеш,
Не будеш з тими,
в кого хата скраю,
Бо честь і гідність мужніх обирає,
А що посієш, те й таки пожнеш.
Тож часом дорожи і бережи
Миттєвість кожну –
то дарунок Бога.
Від Нього долі стелиться дорога,
Й над нею стежать вічні терези.
* * *
Ще про нашу любов
не написана книга,
А розіллята ніжність
уже поміж двох.
Живемо почуттями:
цілунки і крига,
Живемо між надій,
сподівань і тривог.
А підтримує віра: без неї – нікуди,
І серця, що не зрадять,
завжди – в унісон.
Хтось радіє за нас,
поза очі хтось гудить,
Та миттєвості наші чарівні,
мов сон.
Відтепер половинки єдиної долі,
Її нам накувала зозуля в гаю.
Шепотіли про неї вербички й тополі,
Щоб ми скрізь почувались,
як в справжнім раю.
Притягальною сила була, хвилювала,
Щедро сяяли очі і квітли слова.
Ми жили у довірі
й все’дно ревнували,
І від доторків обертом
йшла голова.
Ще про нашу любов не написана книга…
* * *
Не десь, за тридев’ять земель,
А тут, в саду, в осінню пору
Гілок вишнева карамель
Шукала в небесах опору.
Листочки не здолали вись,
Стелились з духом петрикору.
Короткий день в журбу ловивсь,
Німу являючи покору.
Задума обнімала світ,
Щеміло вистигле мовчання:
Горів-згорав казковий цвіт
Гірким осмисленим прощанням.
Петрикор – приємний землистий запах після дощу
* * *
Шовкові шепоти шипшини
Шавлії шал, шик шелюги…
Джерельність слова – хміль ожинний
В серпанку мудрої юги.
У звуці й букві – тайна коду
З прадавності і до цих пір.
У нім пульс нації, народу,
З якими прагнемо до зір.
На когось схожі ми й не схожі –
В багатстві мов біди нема.
Та українська на сторожі,
Щоб не залишилась німа.
Бо ворог топче те, що в серці,
Що невіддільне від рідні.
Тому в непримиримім герці
Тривожні ночі, сиві дні..
Шипшини шепоти шовкові,
Шик шелюги, шавлії шал…
Свобода й мова в нашій крОві,
Буття надійний п’єдестал.
* * *
Жив і не стало. Немов не було
Мрій і надій, і любові, і праці.
Хтось засумує, родина заплаче,
Тихо пом’яне його за столом.
Де відшукати утрачений слід,
Те, що цвіло з ним, –
враз щезло навіки.
Світ, яким жив,
стерли вічності ріки…
Що залишилося: попіл чи плід?
Але ж не все помирає, не все –
Житиме те, що створив: незабутнє,
Що робить кращими свята
і будні,
Й іншим дарунками щедро несе.
Люди не вічні, а пам’ять – жива,
Та лиш про тих, кого згадуєм часто.
В цьому життя сенс
і вищого щастя…
Саме про це мого вірша слова.
* * *
Навіки змовкло знищене село
У попелі, у бур’янах, у тузі,
Як увірвалось в край наш
хиже зло,
Розвіялись рідня, сусіди, друзі.
У гіркоті тривожній живемо,
Хто де, але надія не вмирає.
Бо теж захисниками стоїмо
За рідну Батьківщину – нашим раєм.
Одні в строю, а інші тил міцнять,
Хоч є й такі, хто краде й багатіє
І прагне, як нападник, щось однять –
Гнилу підлоту лиш багатство гріє.
Вдягають вишиванки на свята,
Державною базікають на людях.
В слівцях їх прірва, а не висота –
Таким фальшивим був і їхній Юда!
А справжні між поранених і вдів,
І тих героїв, що в безсмерті
з нами.
І тих, хто й нині – кісткою орді
На фронті, наче скеля чи цунамі.
О мій народе, твої гени й дух
Із скіфів і козацтва – не здолати!
У боротьбі з нас кожен одчайдух,
Як в небезпеці Україна-мати…
* * *
Тримаюсь за Харків,
руйнований орком,
Вслухаюсь у лет і снарядів,
і бомб.
Мир ходить Берліном,
Парижем, Нью-Йорком.
А нам, рідне місто,
жахливо обом.
У будь-яку мить божевільний свист, вибух
Обірве життя і споруду змете.
І горе безмежне прошепче,
що вибув
Той, в кого майбутнє
було б золоте.
А нерви, як струни,
і серце в тривозі
За мужніх бійців – тих,
хто нас затуля.
Звитяжна весна перемог
у дорозі,
Горить під ногами рашистів земля!
Наш біль невимовний,
але лютування
Навали біда – її здибає крах,
І зникне на карті смердюча, остання,
Імперія зла з кров’ю вбивць
на руках
У ПРИФРОНТОВІЙ ЗОНІ
Ці дні, окрадені війною,
Мов у тривожному півсні,
Де сміх оглухнув і пісні,
Де все минає стороною.
Здається просвітку нема.
І світ, і люди збайдужіли.
І нас лише козачі жили
Тримають ще та даль німа…
* * *
Намул москви змиваємо,
як бруд.
Він в’їдливо не хоче відлипати.
В олжі сховавши
свій імперський блуд,
Хижак-сусіда вимагає плати.
За те, що осміліли відійти
Від вовчого братерства і опіки,
Що шлях обрали в західні світи
Тепер навіки.
Він «руский мір»
смердючий, у крові,
Знов пре і пре для всіх російськомовних.
Мішурні ж обіцянки вікові
Зловтіхи повні.
Кров – не водиця – ріками тече,
Й немає спину
І туга давить серце і плече
За доньку й сина.
Кацапщину змиваємо, як бруд…
* * *
Апофеоз війни? Могили!
Їх стільки стало на Землі.
Отам і прапори похилі
І туга рідних, і жалі.
І ждана світла Перемога
Із гіркотою, у сльозах.
До неї квапилась дорога
Крізь вибухи, страждання, жах.
Війна – це знівечені долі,
Каліцтва, хмурий світ сиріт.
Житло, сплюндроване ордою,
Розлите горе на сто літ.
Я проклинаю тих, хто війни
Розпалює, мир нищить злом.
Захиснику ж благоговійно
Вклоняюсь з містом і селом.
Бо справжній син, Вітчизни воїн,
Собою захища наш край.
І ризикує головою
За рідний степ, за милий гай.
Та й у безсмерті на сторожі
Стоятиме супроти війн.
І наміри лихі, ворожі
Знов зможе зупинити він…
* * *
Тут ні сцени нема, ні куліс,
Як у залі концертному міста.
Тиша стала навшпиньки. І ліс
Радо слухає хор і соліста.
У пернатих талант на дива –
От і нині серця зворушили:
Знов і знов спів буденно трива,
Додає теплоти нам і сили.
Щедрий спокій у трелях живе,
В нім відчуєш натхненне і вічне.
Має край свій страшне й грозове,
А безкрайнє – співуче, магічне.
Ліс пташиний – то лікар душі,
Заспокоїти вміє, зцілити,
Так як поле пожовкле дощі
У засушливе літо.
ПРИЙШЛА ЛЮБОВ
Прийшла любов,
болить мені щодня.
Чого ж утішно від оцього болю,
Що тулиться, немов
близька рідня,
Впряга в свій віз мої і волю
й долю?
Так одчайдушно й солодко болить,
І я не знаю, що із цим робити.
Зворушить погляд, заніміє мить,
Яку прохає серце повторити.
Оця недуга потай щось міня,
Бо я стаю уважнішим і чулим
До марев ночі і до яви дня,
Які незнане й трепетне відчули.
Так хочеться, щоб біль цей
не зникав,
Бо він мене оновлює щемливо,
Як свіжістю принадною ріка,
Як спрагле поле життєдайна злива.
Прийшла любов…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.