В’ячеслав Гук. Вітер гнав зграю ворон над пшеничним полем…

230

 

щемливий запах доброго вина

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Долучайтесь до УЛГ у Telegram!

птахів обірвана у небі нитка

садів остиглих яра сухозлітка

й полів німих безкрая далина

 

там слово набуває ваготи

чагарники кривавлять журом ягід

цілує шпарко вітер губи спраглі

як прохолодь священної води

 

незрушний сон пожухлої трави

і позолоть садів де м’якоть плоду

божественну дарує насолоду

про осінь цю забудь не говори

 

минеться все цілунок смак жури

сади що уродили на пожиток

пташиних зграй легкий тремкий відбиток

в свічаді озера осінньої пори

 

***

Цей покрик пташки – темна вагота

заледенілої води, що рух урвала, –

і терпнуть неціловані вуста

на білім сні лляного простирала;

так рвуться долі сплутані нитки

і найрідніше вже стає ворожим,

й рука, що приторкається руки,

проймається ледве помітним дрожем;

 

не маю одкровення, як і мсти,

рахує час година доленосна,

і тінь малечі, що стає доросла,

встигає плач в собі перерости;

та насінина мерзне у землі,

ягнятко ссе знесилену ягницю,

тече молозиво гаряче у дійницю,

душа ж вирує в запальній борні;

 

благослови те, що колись мине,

на плід родючий і на плодь ряснющу,

покіль назавше очі не заплющу,

коли ж піду – не згадуйте мене;

торкнеться одсвіт журної води

зела зів’ялого і висушених стебел,

й пташиний сум, такий гіркий для тебе,

вже западе у душу назавжди.

 

***

Вірш навіяний картиною «Korenveld met kraaien» (1890), Vincent van Gogh

 

Якось його собаки в полі знайшли лисяче лігво,

обнюхали його, намагаючись потрапити в темінь,

сухе коріння трави тримало неба тьмяного одсвіт,

дика ягода край поля на узбочинах мляво стигла,

підкоривши мертвий спокій згнилого живоплоту;

день значно довше минав, і кров леденіла в вені,

немов даруючи єству життя незбагненний досвід,

той, що мав живодайну силу, проте й скорботу,

 

де щоночі крижана вода цілувала ще теплі гнізда,

де щоранку чоловік виходив з готелю й де завше

було тьмяно в кімнаті, призначеній для побачень,

він вертав у село ярами й додому приходив пізно,

і не чув, як, зачинившись у ванній, дружина плаче,

сльози жіночі – гіркі, та сльоза чоловіча – важча,

так грузило з цини тоне в воді, так напризволяще

кидає Господь людину, що чекає любов терпляче;

 

вона змушувала його думати на відстані, та любити

він вже більше не наважувався так, як було раніше,

на мить, щільно заплющивши очі, він уявив вдовині

сльози на обличчі тієї жінки, якій дарував він квіти

і теплом якої колись був зігрітий – востаннє щиро,

бо рвійне холодне літо для нього було найсумніше,

в сизих прожилках світла, як знак Божої благостині,

сутінки пахли так щемко, як пахне церковне миро;

 

як темрява поглинає світло, так і він шукав спокій,

ішов полем, обережно струшуючи з цигарки попіл,

згадав Діну і Якова: Яків летить на санях у прірву,

а Діна стоїть біля наляканого коня на горі високій,

він мовчить, хоча все тіло пронизане лютим болем,

а вона дивиться, як він гине, як смерть заважає тілу;

ніби смикаючи струни й відчуваючи дужий опір,

вітер гнав зграю ворон над пшеничним полем.

 

ОСІНЬ

Триває стерпний час, і йде Господнє літо,

на плесі крижанім спочив качиний гурт,

тяжке вино пашить зів’ялим сухоцвітом,

і сутінки тремкі мовчання бережуть;

 

десь на краю землі течуть бурхливі ріки,

де кожен день здається довшим за

тривожний сон німого чоловіка,

в якого зі щоки скотилася сльоза;

 

але не спи, не спи, і в пастирській садибі

гостей чекають званих на обід,

і теплий сон народжується в рибі,

і щирі сни женуть у ріках риб –

 

туди, туди, де одцвітають ружі,

де води уривають рвійний плин,

і яблуні на трави ронять дужі

дощі із яблук, схожих на бурштин.

 

***

ніжний бузковий сніг лежав на пустельних полях

сестра писала про свою депресію і її жахний вплив на неї

тривожні сни більше не приносили полегшення почуттям

а тяжіння до самотності відкривало інші можливості

він тримав у думках слова з її листа повертайся додому

шкірою відчуваючи крізне прохолодне світло зими

думав що може стати подарунком для неї на її вродини

і ще сподівався що зможе якось вплинути на хід подій

 

він скромно пообідав у сільському готелі о першій дня

денне світло пливло по стінах шукаючи в них западин

о шостій вечора він мав сісти на пором і поплисти до неї

і нарешті зруйнувати полон в якому колись опинився

останніх два роки свого життя він жив за межею себе

ходив до церкви виховував у душі смирення й любов

і ненавидів себе за те що вже нічого не може змінити

знав що за його Анною віднедавна доглядає медсестра

 

на відстані відчував біль що краяв сестрине немічне тіло

тихесенько цілунком приторкався до Анниної щоки

і намагався сказати що вона видужає і все минеться

ще сподівався що ніколи не залишить сестру в самоті

проте не знав чи зможе впоратися з тим що вже є

спотворене уявлення світу було наслідком ізоляції

усвідомлення цього викликало сум і руйнувало радість

за роки свого життя він так і не написав жодної книжки

 

це сталося в середу коли в церкві правили службу

вона без перешкод залишила свою маленьку кімнату

опинившись на задвірках лікарні подивилась на небо

за цей час хвороба стала геть невідступною для неї

вночі вона докладала значних зусиль щоб не кричати

простір її хворих сновидінь рвався мов простирадло

вона проплакала майже добу перед приїздом брата

лежачи горілиць знесиленою на лікарняному ліжку

 

йому розповів священик те що сталося з Анною потім

вона взяла на березі човна щоб плисти йому назустріч

зимове море перед ранком почало трохи штормити

виснажена хворобою плоть щосили пручалася хвилям

в патологоанатомічному відділенні він сидів на стільці

і просто мовчав утративши всі фізичні й душевні сили

потім маючи самовладання він забрав її тіло додому

і поховав у понеділок на цвинтарі біля могили батьків

 

те що відходило назавжди лишалося в глибинах пам’яті

він ставив собі питання на яких не знаходив відповідей

він був геть спалений і виснажений журбою зсередини

згодом простояв на палубі під зоряним небом всю ніч

темні хвилі ніби шепотіли до нього Анна любила тебе

неначе вона вперше за багато років стала щасливою

а він усуціль мов пташина перебував у полоні зими

і думки як мертві дерева сплітались гілками й корінням

 

***

      Ріка обіймів висиха до ріні…

                                          «Суховії», Патриція Килина

 

Він не любив слухати, коли розповідали про нього –

за життя давно згаслі почуття силоміць приборкав,

серпневий день розчинявся у морі холоднім довго –

вікна його будинку дивилися на заледенілу затоку;

 

вранці – запах кави і недбало підібгане простирадло,

голос любої жінки, що лежала протягом ночі поряд,

зводились воєдино дні та ночі, дощ без угаву падав,

щодня собаки зникали в полі й шукали кролячі нори;

 

він пізнав жахне відтворення дійсності, те безглуздя,

що втілилось в пророчих словах про війну й занепад,

чорніло, як кров, над синіми плесом пружне галуззя,

і чайка печально ячала, крилом доторкнувшись неба,

 

що сіріло над тихими бухтами окупованого Гурзуфа;

згодом слова стануть здобиччю хижих риб чи тільки

шелестом стебел зів’ялих, який прагне вловити вухо,

як безрадні сльози Христа в тремких руках Вероніки;

 

він відчував, як його душа зосереджує біль і терпне,

як з роками стає нездоланно далекою домівка рідна,

мов земля, де вже не пам’ятали ні живих, ні мертвих, –

його собаки після прогулянки завжди просили їдла.

 

***

Кров на його сорочці як виправдання пам’ятної події –

перетнути б кордон між тим, чого ніколи не існувало –

за біблійними одкровенням неможливо зробити вибір,

ширококрисий капелюх ховав її блакитні очі і довгі вії,

безмежна ріка нагадувала старе розірване простирадло,

де влітку тихо промерзала вода, в якій засинали риби;

 

вона читала книжку, а він підстригав газон біля будинку

і мав химерну потребу створити власний світ, без воєн,

де кохання живило б душу, як пахощі кримського бузу,

він любив її довге волосся і на носі шляхетну горбинку,

у далечині блякло вітрило, і небо було насичене млою,

коли він грав – його куля завжди обирала потрібну лузу;

 

пустельний схил пагорба, де їхнє життя як задум драми,

кімната з вікнами на поле й річку, кімната, де зайві речі

нагадували про давнє, що знищувалося в кожній спробі

забути – коли відмерзала його любов, зігріта її словами,

він чув, як вона плакала, пагорбами блукали гурти овечі,

його денний труд важчав у кожнім м’язі, кістці, суглобі;

 

над вечоровими деревами завжди казилося гайвороння,

він лежав поруч неї, відчуваючи всім єством тепло її тіла,

пригорнувши її до себе, цілував у губи, але вона мовчала,

ніч торкалася їхніх оголених тіл, зорі падали за віконням,

йому здавалося, що він тільки камінь, якого омила хвиля,

або корабель Одіссея, що нарешті добувся свого причалу.

 

***

У темну паморозь дорогою вели

у надвечір’ї, стомленім і раннім,

заблуклі зорі і сумні воли,

просяклі тишею і лементом прадавнім;

погонича не слухались вони –

під шкурою ховались дужі ребра –

і сон торкався ніжно тишини,

де голуб дзьобав висушені стебла,

жадаючи Господнього зерна,

загубленого в млі позаминулій,

погоничеві хтілося вина

напитись спрагло з почорнілих сулій,

та він покірно йшов у далечінь

за сном волів, немов за рухом рала,

і, ніби нитка, рвалась кожна тінь,

а потім знову цільною ставала;

і наче прагнули потомлені усі

добутись до родинної оселі,

куштуючи потіння грубу сіль,

як заповіді давніх Євангелій.

 

“Українська літературна газета”, ч. 4 (270), 28.02.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у кіосках «Союздруку»,  а також у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!