Його погляд вихоплює жінку біля відчиненого вікна,
над старими деревами дужий тремтливий вихор птахів,
яких вітер щодуху жене в порожні передзимові поля,
трохи згодом усе огортає мертва тиша й цупка пітьма,
тоді звичайні слова важать багато, але вже бракує слів,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
крижаний вогкий простір прозирає крізь мокре гілля;
сиза ніч відбивається циною на поверхні тяжкої води
самітного озерця біля сільського готелю, де долі двох
колись дуже закоханих цілковито підкорює мідь зорі,
та тільки спогади про минуле залишаються назавжди,
в яких людська душа болить, потерпаючи від тривог, –
і жінка знімає з пальця обручку й залишає її на столі;
вранці вони мовчки сиділи в кімнаті – як було не раз,
хоча тепер уже востаннє, і він відчував, що від неї йде
з причини, яку не збагне, – так п’янить молоде вино,
після обіду автомобіль на путівці оминає дороговказ,
де за кермом сидить чоловік, меркне сонце вгорі руде,
він прямує в напрямку полів, схожих на злегле сукно;
але потім зупиняє машину біля дерев, де вчора птахи
намагались спочити, його вражає пустка порожніх гнізд,
він думає про неї – душевні муки відображає його лице,
над полями, як сіть, висить туман, сповиває дерев верхи,
в його пам’яті закарбувалися очі жінки, вже повні сліз,
сільський готель, старі дерева, птахи, олив’яне озерце…
КОРОВИ
Коли на бойню гнали їх гуртом –
рябих і чорних, сірих і червоних –
шерсть їхня пахла свіжим молоком,
та жах в очах чаївся безборонних;
я бачив тих приречених корів,
що повагом ішли в сухому світлі,
і Божий день у кронах в’язів тлів,
немов слова, даровані молитві;
я був тоді звичайним дитинчам,
яке жаліло сплакану тварину,
здавалося, що я навік втрачав
дитинство й поринав у драговину;
так небеса горішні ждуть яси
і пообіддя меркне в тиховоді,
і час боронить залишки краси
осінніх барв, як письмена Господні;
їм не дозволили напитися води
з озерця, що живило спраглих поруч,
лише блукали дикі голуби
на черепичних крівлях зерносховищ.
***
Він чув, як собаки намагалися вполювати лисицю в полі,
безпомилково визначаючи їхні сліди і сам напрямок бігу –
зарослими глибокими рівчаками гнав їх південний вітер,
туди, де замулене джерело тьмяніло й блищало сріблом,
було дуже тихо в кімнаті, й на застеленім ліжку горілиць
давно нерухомо лежав чоловік, безсило заплющивши очі;
мовчки збільшувалась відстань від нього до води крижаної,
ніби яре розлоге вечірнє світло наприкінці спекотного літа,
де гарна молода жінка в білій сукні тримала в руці капелюха,
де на піщаному березі темніли човни й терпко пахло смолою, –
так тіло відчуває живий холод і мертве тепло старої тканини, –
це довге життя – як жертовне вино або незбагненний учинок;
по смерті голос залишає тіло, як людина – старий будинок,
мов родинна пісня, зненацька обірвана на пронизливій ноті,
це життя відчувати – як жаль за вже назавше втраченим раєм,
проте вмерти з надією в серці все-таки повернутись в минуле –
так лунає стигла пора й слова прощання, вимовлені наостанок, –
він лежав, як лежать зогнилі плоди, позбавлені в м’якоті соку;
для нього те, що відчувалось раніше, стало чужим і далеким,
як тонкі риси рідного, однак із плином часу забутого обличчя,
колись, пізнавши любов, його життя зробилось зовсім інакшим,
однедавна його тривожні думки були сповнені барв попелястих,
він любив серпень, поетичні книжки, самотність, неокрає поле
й літні сни по обіді, де над полем злітав виводок сірих чапель.
***
дорогою з церкви він дивився на згаю голубів
що ввечері кружляла над придорожніми в’язами
в очікуванні величі почуттів оживало його єство
яке містило одзвук минулого й благосну тишу
де бузкові тіні сліпма пливли за тяжкою водою
і в далечині сутінки сповивали оголене дерево
ось будинок в полі гурт овець і військовий кітель
що по обіді висів у передпокої на старому стільці
чоловік який залишився в пам’яті й на світлинах
і дощ у другій половині дня що без угаву падав
і жінка біля свічада з важкими од сліз повіками
так спільне горе вимірює нездоланні межі життя
він надіслав їй листа але не дочекався відповіді
можливо все-таки було добре що вона мовчала
тепер коли він готував вечерю згадував її образ
хоча не знав як збороти страх чи як подолати те
що викликало в душі протиріччя й розбіжність
небо густо синіло в застиглих верхів’ях дерев
він прагнув знайти притин у церковнім дворі
сидів біля стіни в тіні смарагдових віконниць
як згасла барва і витрушений із черевика пісок
або річ загублена кимось на піщаному березі
його душа намагалась осягнути життя в самоті
ніби відчай і пустку в занедбанім Божім саду
де Чорне море обіруч тримало врізаний берег
там була втрата минулого чужина і вигнання
він засинав проте чув як дув очманілий вітер
як плоди зіпсовані гниллю гупали за вікном
маленька кімнатка пахла фруктовим деревом
і той затишний запах бентежив тривожні сни
***
Твоє зерно важке, твої слова пророчі –
троюдить вечорів настояний сумир,
і голуб сизий голосно туркоче,
де сон води колись уста живив;
у плинності буття заховується сталість
і кожна річ стає основою основ,
як зерен сущих біль, як безнастанна жалість,
що п’янко й назавжди вмерзає в рідну кров;
моя самотносте, моя велика згубо, –
в розгойданій воді відбивсь пташиний гурт –
так зграя наполоханих голубок,
вривається в життя, відшукуючи суть;
проте мовчить вода і сутінь хвиль згасає,
де паділ зберігає світло дня,
і голубів стрімка тривожна зграя
летить над тихим полем навмання.
***
Він зважився написати їй листа в останню чверть вистражданої зими,
коли лежав у лікарні і тримав у руці хустинку, щоб спинити кровотечу, –
геть виснажений, зі страшенно вихудлим тілом і надсадним голосом –
йому снились качки в ополонці бродячої осені й колодязь сивої води,
він намагався зробити так, щоби сльози заспокоїли порожнечу душі,
і прагнув відчути мить, сповнену тривожного існування, прагнув іти
сліпма в суцільній імлі, щоб відродити у свідомості живодайні слова;
по дощі за вікном голуб пив воду із жолоба в зотлілій темряві дерева,
й уривалося сьогодення, коли бузкові тіні надвечір ставали довшими;
він був схильним до самопожертви – особливо в останні роки, коли
певний час писав твір і жив самотою серед тих, кого вже давно немає;
згадав сонне пообіддя, старі стільці на газоні в окупованому Криму,
опале листя в своєму волоссі, притулок, капелюх, затиснутий у руці, –
так людське єство зберігає свою сутність, як напружений прояв волі,
він завше, де б не жив, дуже болісно переживав спілкування з іншими,
але звільнявся від скорботи, коли користувався садовим реманентом,
або плакав, ніби самітний птах над фіордом, коли вечоріло на вулиці;
коли він насвистував: ф’ю-ф’ю, то почув унизу стук вхідних дверей –
це прийшла стороння куховарка і принесла з базару овочі – зненацька
густе світло яскравими потоками наповнило його спогад і передпокій,
він стояв на сходах і думав, дивлячись у вікно, мов на стару світлину:
як потрібна присутність божественного там, де тепер вже немає життя,
де тільки паділ земний, може, хтось допише останній рядок після мене –
по його смерті залишилось без догляду зимне поле і сад плодоносний.
***
він плив у човні повз береги вправно тримаючи весла
навпроти нього сиділа жінка в білій сукні вона співала
глибоко в собі він вже поховав те що відчував до неї
пахло ягодами їхні відносини урвалися в розпал літа
як біль душі наче квітка з півдня в руці мертвого сина
він не прагнув її розлюбити та просто хотів мовчати
жити у відлюдній місцині приходити на чай до сусідів
мав прояв невблаганного болю де було щось величне
оте незаперечне минуле як тугий вузол нової краватки
і жадав повернути до життя назавше втрачений спогад
вона якось сказала що може ніколи його й не любила
перетворювалися на ніщо їхні згаяні дні їхнє кохання
знекровлені ночі стали для них ніби суцільний вирок
тілу що вже вмирало на ліжку тілу хворому на сухоти
річка чекала на приплив наче цілунку неціловані губи
у своєму дорослому житті він кохав тільки одну жінку
у фізичних вправах дотримувався суворої дисципліни
його вразлива душа походила на річ позбавлену змісту
він думав про втрачений час і мав у душі щирий смуток
білих троянд пелюстки впали на воду і йому на коліна
***
довше живе в пам’яті те що колись швидко минуло
кримська осінь зовсім поряд виснажені спекою поля
смерть знаного поета в пристановищі для емігрантів
за високими вікнами небо й міцне сухожилля дерев
миготливі тіні перелітних птахів на вимитій підлозі
оте відчуття швидкоплинного життя і запах живиці
які бентежать і примушують визначитись остаточно
коли він чекав на неї там то писав вірш про худобу
яка мертва пливла за водою подібною на кровотечу
того дня надворі падав дощ може перший за місяць
хилило на сон кожна крапля торкалася тиші кімнат
уночі він майже не спав лежав випростаний на ліжку
з розплющеними очима і незмигно дивився в стелю
неначе їхав невідомо куди в останнім душнім вагоні
та гнізда в бузкових сутінках несла у безвість повінь
бо минулої ночі по дощі висока вода затопила долину
геть знищила греблю й зруйнувала селянські садиби
підступила впритул до притулку й зупинилась в саду
на її каламуті гойдались дозрілі плоди й гаснули зорі
в старому свічаді відбивались пташині зграї й стояли
стільці повернені до вікон і вже огорнуті тарлатаном
за вікнами загубленого в полях притулку тихо сіріло
чулось як щемко плакало в саду замулене джерельце
в малесенькій вбогій кімнатці доцвітали хризантеми
в мовчанні крижаної води догнивали плоди й відбиття
мертвих дерев мертвих трав і птахів які втратили небо
він бачив як висихало чорнило на довгім листі до неї
рука налапала в кишені горстку пшеничних зеренець
***
Він так і не зміг прижитися там, де спорожніли літа і весни, –
живе тіло змінює форму, намагаючись врятуватись од снів
на тій ділянці землі, де він жив і де його поховають колись,
йому боліло минуле, що ніколи в пам’яті вже не воскресне,
як майже зимова важка втома сірих піль і голих чагарників,
далеко, у тиші, він чув крик півня, схожий на свіжий поріз;
речовина поступово гниє, переходячи з повної у порожню,
він наче лежав нерухомо серед спустошених вічністю трав
і дивився на зажурену жінку, від якої не міг відвести очей,
ніби переживав разом з нею щось важливе, хвилину кожну,
хтось уподобав самотність, але він заради неї життя обрав;
наче був річчю, що загубилась серед подібних собі речей;
старі будинки дотлівали в розлогому передзимовому світлі,
треба мати якісь вагомі причини, щоб востаннє сказати: йди,
щоб перетнути найдовшу річку та перейти найтемніший гай,
як повірити в те, що існує свято, де прапор тріпоче на вітрі,
і відбиваються в розмитім свічаді похмурої вистиглої води
ті дерева, що дарували плоди, й ті жінки, що зібрали врожай;
згадав ложку в роті, як починався напад задавненої хвороби –
заснути б з думкою про можливість відновити втрачений світ,
коли залишається втома і голос спіненої води нарешті ж стих –
він беріг все життя те, що колись давно в дитинстві вподобав:
усічені шпилі церкви, зірки, затемненої ніччю, тривожний літ,
та не знав, як залишити в пам’яті мертвому місце серед живих?..
він узяв із собою невимовні слова і пішов у відчинені двері,
як ідуть за межу, де обмаль зимового неба, за болісний пруг,
чув, як довго в сірому ранку трав’яний покрив стишував крик
першого півня десь на задвірках, де річка тужавіла од форелі,
відчував, як кров пливла не в той бік, визначаючи виднокруг,
де мертвіла вода і гойдався човен, на дні якого лежав чоловік.
“Українська літературна газета”, ч. 24 (290), 4.12.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.