Сни пообідні – глибокі й безжалісно довгі,
дощ, як зерно, визріває й дарує відлуння,
ввечері йдуть перелогом воли круторогі,
в арфи Орфея ржавіють неторкнені струни;
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
чує натруджене тіло й натомлені м’язи
вбогий ратай, який бачить над полем голубку,
паділ земний вже холод нещадний уразив,
небо горішнє – вже сповнене Божого смутку;
це те, що лишилося в полі у час недороду,
що стало – як хустка жалобна і сльози вдовині,
притемком спрагла худоба п’є жадібно воду
і біла голубка додзьобує день по зернині;
та крила зважніли, вже хилить на сон, і дме вітер,
ця довга беззоряна ніч – наче пагін в розмаї,
Боже, о дай-но ж мені огарком свічі догоріти,
як в незглибнім колодязі впала зоря догоряє!
***
Вже була пізня осінь і на голий камінь впали ягоди глоду,
йому хотілося заснути в траві під гілками дерев безлистих,
його покинула жінка, що колись ділила з ним хліб і ліжко,
обіцяла йому любов, хоча натомість забрала його свободу,
козині стежки, заховані в горах, могли б про це розповісти,
вранці сад, поранений коханням, птахи залишали нишком;
ніби чиєсь давно прожите життя, на бинті кров проступала,
його темні очі наповнювались слізьми, здриґались повіки,
останньої їхньої ночі її дотик був як якась запізніла спроба
все швидко виправити, хоча як це зробити – вона не знала,
він лежав поряд неї, але нагадував розлюбленого чоловіка,
мов крізь сон, відчуваючи її цілунки, що колись уподобав;
не бажав більше на когось розраховувати, а тільки на себе,
їхні спільні ночі стали значно довшими і вривались раптово,
його тіло вже не корилось коханню, а перебувало в ознобі,
він вмирав у пташиному суголоссі, колись досягнувши неба,
пахла пожухла трава й синь неозорого високого виднокола –
а вона не знала, що то був його крові розірваний кругообіг;
поступово стоншувалася нитяна основа ночі, – і наостанок
він хотів залишитися з нею, щоб колись – і померти разом, –
бо тепер відчував голим тілом прохолодну лляну постелю,
де, сплівшись тілами у ліжку, вони стрічали осінній ранок, –
вона з пристрастю цілувала його обличчя, посічене часом,
як дощ, що відроджував знищену посушшю мертву землю;
він походив із кримського містечка, розтерзаного війною,
стигли осінні плоди, а він думав, не знаходячи собі місця,
про прикру любов, про життя, що пізнало кохання й осуд,
потім поглянув у вікно, наче в душу, роз’ятрену чужиною,
де в крижаному небі світився блідою циною повний місяць,
як млявий окунь, що занурився в застиглий річковий осад.
***
Вона виділила йому найкращу кімнату – для співіснування,
він зумів наполягти на своєму, хоча вона дещо й пручалась,
знав про її сорокарічну самотність, самовільну безплідність,
бо у житті того чоловіка та жінка була – і перша, й остання,
щоранку чайки над їхнім старим будинком – зчиняли галас,
уві сні з її обличчя поволі сходила глибока сухотна блідість;
він лежав поряд неї, відчуваючи шкірою, як мре сьогодення
в її молодому розлогому тілі, де так і не було зачато дитини,
він немов наслухав прибережний пісок і синє ранкове море,
гаразд бачив, як яре сонце обпікало човнів нерухомих дена,
та наново пізнавав кохання, неначе питво Божої благостині,
поки нічний морок поступово не робився чистим, прозорим;
його зникоме життя на запалених губах вибивалося кров’ю,
і хотілося обережно прикласти до них бинта із цупкої марлі,
щемко пахла свіжа побілка, і в сплеті тіл – вирував кровообіг,
він спочивав у сутінковій частині часу, винищений юдоллю,
у непридатному для існування будиночку поцілунками марив,
спав сторожко, як собака, забувши скинути капелюха й одяг;
серпневий туманний світанок проходив крізь кров, і назавше
чоловік засинав, наче нарешті збагнув будову людського тіла,
коли йшов світ за очі приміським пляжем на минулому тижні,
а уривки тих важких днів його серце вже нікому не перекаже,
ніби своє кохання він поперемінно у декількох жінок втілив –
так колись умирав поет в американському шпиталі в Парижі;
той чоловік більше не був здатен далі чинити належний опір
своїм почуттям і бажанням, він просто кохав жінку і прагнув
сплетених рук, переплетених ніг, безумства любові, цілунків, –
де Одіссей посилає голубку з листом у дзьобі своїй Пенелопі,
таким чином тамуючи жахної самотності безнастанну спрагу, –
так в пообідньому сні краплі дощу озиваються довго і лунко.
***
Потяг упродовж ночі йшов полями і майже не мав зупинок,
о восьмій запропонували сніданок, я просто в вікно дивився,
подумки вираховуючи відстань до дерев, що росли далеко
й що складали ніби колись назавше втрачену живу частину
людського життя, що минало, як барви сухої трави і листя,
угорі, як узвишшя безжальне, увічнене небо поволі меркло;
десь у закутках серця, де згасло тепло, сховалась одвічна
сила й напруга крові, що напувала давно скам’янілі жили,
у цьому світі нічого іншого не лишилося, – окрім оніміння
пам’яті: так віко труни крилом закриває людське обличчя
і ти стоїш поряд і нічого не можеш зробити, і ти безсилий,
бо кров твоя перетворилась на крик і стала давно камінна;
це як істина, яку осягаєш лише за кілька хвилин до смерті,
цей світ був позначений тим, що я бачив за вікном вагона,
та й моя присутність в нім була як завершення оповідання,
де всі герої чи розлучилися назавжди, чи вже були мертві –
і їх безбач перевозила через Стікс здірявлена лодь Харона,
а дерева, що бовваніли вдалечині, ставали як згадка давня;
я вірив у плинність часу і відчував якусь благостиню Божу,
проте життя рвалось, як марля, і порожніло в самім осерді,
саме такий ранок я заледве колись пережив у дитячому віці,
раптом потяг стишив хід, бо якраз оминав хистку огорожу,
що акуратно відділяла стару залізницю од переліжної тверді,
а потім вривалась, як голос пташки, яку зачинили в клітці;
і тягар прожитих років неймовірно гнітить і тисне на плечі,
а ти ще згадуєш ту чорно-білу світлину, до спазмів в горлі,
де піджак старомодний висить на спинці стільця в вітальні, –
так уривається слово і видовжується тінь од дерев надвечір,
так серце пропускає удари і дощ тихо падає в мертвім полі,
і ти ніби навік засинаєш не в ліжку, а десь у порожній ванні.
***
Води свічадо, де відбивсь терник –
сухий і млосний, як пружні супліддя,
як довгий час ясного пообіддя,
коли в гілках повільно гусне сік;
яка ж холодна присмеркова рінь,
сповита вже пагіллям вечоровим,
вода осяйна плине темним ровом
кудись у непізнанну далечінь;
це так сльоза торкається зіниць
й зволожує тремкі пухнасті вії,
отак віслюк туливсь до рук Марії,
що годувала диких голубиць;
цей вимір часу, де самотній ти,
ця тінь бузкова сизої голубки –
як те зерно, що пам’ятає руки,
що з тверді мертвої дозволили зрости.
***
Він пам’ятав синяву голови, стриженої під нуль,
надто вицвілу тканину старої сорочки і піджака,
піщану дорогу вздовж моря, млявий шурхіт коліс,
тиху тонкоброву жінку в білій сукні й свою вину,
трамплін, з якого стрибали дужі плавці сторчака,
збурюючи й розтинаючи темну воду, ніби поріз;
він думав про несподіване зникнення й про в’язку
кров, що червоною трояндою вибивалася на бинті,
відтак жінка раптом схилила голову йому на плече,
сонце міцно заплуталось в придорожнім чагарнику,
проте він, цілковито підкорений розбурханій ваготі,
відчував, як біль ятрить душу і недавнє йому пече;
але ще минулої ночі він лежав біля неї та ніби спав,
наче вже прожив разом з нею ціле життя – без мети,
два стрибуни в воду долали наввипередки трамплін,
безнастанно на голім обрії рибарський човен зринав,
він був як Орфей, що марно хотів Евридіку уберегти,
стираючи з уст терпкого поцілунку гіркий полин;
вона його дуже любила, а він не знав, чи її любив –
мов знову був маленьким і грав у матер’яного м’яча,
хоча зворушена душа захлиналась гіркими слізьми,
спорожнілий простір був як зблякла тканина вітрил –
враз він відчув, як вона пригорнулась до його плеча,
як останньої ночі він тулився до її манливої голизни.
***
Вже спорожніли гнізда восени,
заховані у крижанім терняччі,
остання пташка серед тиші плаче,
торкаючись ясної глибини
розлукою навік розтятих серць
й небес горішніх, мов дарів Господніх,
пташиний плач у сутінках холодних
повільно мерхне й сходить нанівець;
огарок зірки швидко догорить
на дні колодязя, туди вночі упавши,
отак розлуку пізнаєш назавше,
коли душа роз’ятрена болить
у ваготі суплідь надто твердих,
аби колись минуле відродити,
де сповиває, як слова молитви,
бузкова тінь незглибної води.
***
Йому снилося кримське дитинство, корабельні щогли,
вранішня пристань, цеглові будинки й осінній сумир,
неначе світ відбивався у схарапуджених снах святого
Франциска й крижаною водою вдосталь уста живив;
його тіло лежало випростаним на цупкім простирадлі –
беззахисне й побіденне, самотністю вичерпане до дна,
синій морок в кімнаті, немов визрілий плід, тужавів
і сон, розтятий наопуль, як сухожилля й кістки, єднав;
він усвідомлював, що його життя – обмежене часом,
наче м’якоть дозрілих плодів, квітіння дерев чи рип
крісла-гойдалки під вагою тіла, пружин під матрацом –
так хижі чайки виривають із хвиль напівсонних риб
і зникають у сизих хмарах, як в сутінках обважнілих,
дуже схожих на пружну тканину вицвілих корогов,
так жива кров тече від серця по скам’янілих жилах
і душа відчуває ті плоди Господні й ту тлінну кров;
так ваблять пожухлі барви, вивершені в своїм згасанні,
коли простір сповнюється тишею і квітка в’яне в руці,
це ніби відчути жах води в наповненій по вінця ванні
чи розставляти довкруж обіднього столу старі стільці,
відчуваючи згасле, як біль, що полягає в його основі,
так час виокремлює минуле, мов оманливу згубу днів,
де чайка квилить як знак назавше загубленої любові
і душу обтяжує вага прожитих років і невимовних слів;
зрештою, про це співав над пристанню зимний вітер,
він розумів, що колись має померти в чужій стороні,
осягнувши життя як бездоганний мистецький витвір,
речі виходили за межі дійсності й відбивались вві сні;
за зеленавими вікнами вже розвиднювалось потроху,
кімнату, занурену в позачасся, огортала печаль гірка,
він притулився до подушки, неначе до лісового моху,
під яким наслухав рваний пульс замуленого струмка.
***
Це остаточна втрата всього, до чого він був причетний,
опиратись рвійному плину життя вже було неспромога,
ніхто не почує його внутрішньої оповіді й не озоветься,
він прагнув сподобитися Божої ласки і був шляхетний,
бачив, як догнивало жовте сонце над осіннім облогом,
та ніби зимові сутінки сповивали його риб’яче серце;
йому було байдуже, де саме мав спочити й де вродить
овоч чи плід – проминали дні благословенні, дні Божі, –
під зимним небом лежало селище, як гарбузовий огуд,
осінь йому нагадувала сквапне в’янення жіночої вроди:
він стояв у цупкій непроглядній тіні церковної огорожі
і чув, як надривно плакав у хащах глоду самотній одуд;
той сухий, яскравий, спокусливий день не йшов з думки –
ніяк не минав, мов оксамит блідих сутінків, душу ранив,
вщерть наповнений шелестом віт і сумним криком птаха,
що озивався в найглибших закутках саду – ясно і лунко,
а за крони дерев чіплялося небо простирадлом рваним, –
і пахло живою втратою, як сад осінній щемливо пахнув;
ця сув’язь літ немов очікування, що невдовзі завершить
людське життя, окреслюючи останній притин, зупинку,
його чорний піджак, де ледве прив’яла квітка в петлиці,
навік залишився в пам’яті, як і та жінка, яку він вперше
зустрів біля труни з братом в кімнатці старого будинку, –
і час нагадував зорю, яку ув’язнила глибочінь криниці.
“Українська літературна газета”, ч. 10 (302), 21.05.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.