Пам’яті моєї матері
***
Відплив у сні твій вечоровий човен,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
відбившись птахом в дзеркалі води,
твоє лице – ясне й високочоле –
закарбувалось в серці назавжди, –
й те надвечір’я, й золото осіннє,
твоїх останніх слів глибокий шов,
й зерно твоє, Господня благостине,
й самотність, що ввійшла назавше в кров;
тепер цей біль лише мені належить,
оцей окраєць озера, оця
печаль води, яка здолала межі
і поєднала зранені серця;
моя снаго, моя велична сило,
моя ти згубо й пам’яте жива,
ти кров’ю серце наново живила,
з’єднавши руки, наче два крила;
твоїм човном Господня осінь править,
й так боляче мені о цій порі,
де притемком в високості кривавить
розчахла рана ранньої зорі.
***
Господь залишив нас на цій землі
спокутувати споконвічний гріх,
ховалася печаль в очах твоїх,
і билися у шиби мотилі;
я пам’ятаю на столі обрус,
як ми сиділи в мертвій тиші вдвох,
і наші душі, сповнені тривог,
здавалися цілунком спраглих уст;
я бачив за відчиненим вікном,
як селянин під гору вів коня,
і відчував жахний огарок дня,
як дзеркало, завішене рядном;
а ти була у білій сукні, тій,
яку вдягала, коли мала йти
на службу в храм, де Божі молитви
не залишали серця в самоті;
тепер мені не страшно в гріб лягти,
я теж, як ти, колись, на жаль, помру,
та спогади про вечір той зберу,
щоб в пам’яті до смерті берегти.
***
Моя скорбото, згубний жалю мій,
ти повниш одкровенням серце, ти
даєш можливість зернятку зрости
в замерзлім лоні мертвої землі;
твоя молитва – наче оберіг,
захована у пам’яті – як мить,
але душа роз’ятрена – болить,
немов ратай долає переліг;
даруй мені за проклятий вінець,
тримай-но руку і не відпускай,
бо я вже йду навік за виднокрай,
як вогник, що тримає каганець;
як бабка, що в купальні береже
останок літа – дар серпневих днів,
там, де струмок надсадно жебонів –
померла річка спочиває вже;
напруга жил, стеблин серцебиття –
зерно, поховане у землю, проросте,
так брат шукає втрачених сестер
поміж живих і мертвих все життя.
***
Секатором надсікши руку, він
із саду мідного зайшов в старий будинок –
жаль не минав, той жаль, що в серці виник,
неначе біль сповільнив часоплин;
промивши рану, він забинтував
поріз глибокий, в дзеркало поглянув,
ще дужче тим подразнюючи рану,
і лист в саду осіннім опадав;
його дружина вишила квітки
колись давно на білому обрусі,
й довкруж було так тихо ніби в вусі,
та біль крізний проймав поріз руки;
наспіла осінь з гупанням плодів,
із небом – крижаним, легким, високим,
і тиша нуртувала зрілим соком,
він нерухомо за столом сидів
і думав, що колись настане мить,
що і його навіки сон здолає, –
так джерело замулене у гаї
в сухій траві печально жебонить.
***
Вона приходила до нього у шпиталь,
сиділа довго біля його ліжка,
лежала на колінах в неї книжка
про добросердні намірі й печаль;
а він себе стидався, голови,
поголеної вправно аж до сині,
і голоси вривалися пташині
знадвору, з піль, коли він говорив;
йому здавалось, має бути знак
із давнини, з німого позачасся,
яке він осягнути намагався,
пізнавши болю і розлуки смак;
світило сонце над полями, й дзвін
лунав приглушено з далекої церквиці,
птахи напнутим шовком, що вже вицвів,
стелилися над полем, але він
дивився у відчинене вікно
на хмар сувої й на пташині зграї
і відчував, як в нім любов вмирає,
мов кам’яніє в пригорщі зерно.
***
Вона померла ввечері, вві сні,
він довго ще тримав її за руку,
звикаючи до думки про розлуку,
про вічний сон в зашерхлій тишині;
минула днів Господня благодать,
і сповнилась печаллю рана серця –
те, що пішло, вже більше не озветься,
лише на віях сльози забринять;
а він дививсь на неї, на чуже,
чуже і рідне, зболене обличчя,
отак любов – дарована і вічна,
про себе пам’ять в серці береже;
високе небо смерть благословить
й те слово, що в душі самотній плаче,
і пташки сум в обмерзлому гілляччі,
що промовляє голосом століть;
ржавіло озеро, кривавив чагарник,
був жаль у серці – згубний і урочий, –
і безнастанно жовтень кровоточив,
лишивши в снах пташиний рваний крик.
***
Вони, вернувшись з цвинтаря, мовчали,
сиділи при старім столі в їдальні,
торкались серць, підкорених печалі,
церковних дзвонів відгомони дальні;
можливо, за роки, що разом, вперше
вони відчули біль – жахний, нестерпний,
так, ніби пташка, у руці завмерши,
нагадувала зсідок крові теплий;
але той вечір, як початок вірша,
лишився в пам’яті навік пташиним криком,
мов зблиснула зоря у небі віща,
бо сльози керували чоловіком,
який мовчав, який заплющив очі,
і ніби спав, і вже не озивався,
неначе сни збувалися пророчі,
де голос пташки раптом уривався;
там річка кам’яніла у долині,
і глід дозрілий в присмерках кривавив,
серця корились Божій благостині,
бо світлий смуток назавжди ввібрали.
***
Вони сиділи довго за столом,
її рука була в його руці,
блищали в ресторації стільці,
і пообіддя дихало теплом
серпневих днів, що вже згасали і
тремтіли над свічадом озерця,
мов погляд, що поєднував серця
на богодайній знищеній землі;
вже добігав кінця сумний обід,
він намагався, але не простив
себе за те, що так й не розтопив
її очей незглибних синій лід;
та він тоді, можливо, ще не знав –
для неї був дорожчим над усе,
що падолист самотність принесе
й тужливий крик у верховітті ґав,
і піде в засвіти румовище бліде
серпневих днів, що він колись любив,
що душу зранять паростки журби
і що знайти не зможе він ніде
ні того дня, де мерх церковний дзвін
над полем у місцевості сільській,
ні сукні з хутром лисячим, в якій
тоді її востаннє бачив він.
***
Він досі ту любив, що вже як рік
пішла у засвіти – немов урвалась нитка,
скрушний і божевільний чоловік,
що ввечері у парк приходив зрідка
і годував тамтешніх голубів
зерном, яке виймав для них з кишені,
тепер він довго слухати любив
церковних дзвонів відгомін спасенний;
доріжкою ішов вздовж озерця
й пригадував хистке легке човенце,
і тіні сосон липли до лиця,
і вечір ранній ранив жалем серце;
він прагнув втамувати самоту
отими спогадами, що живили пам’ять,
і голуби зринали в висоту –
проте літа лягли йому на рам’я;
й тремтів відбиток зграї на воді,
а потім в глибині губився чорній –
спадали сутінки; а він тримав тверді
зеренця у руці, як зорі горні.
***
Ота знемогла хвиль і сутінь дна –
оте молитви слово животворне,
оте бадилля – висохле і сонне,
і зорі мідні, й Божа вишина…
настане ніч – спокут людських пора,
немов вода народиться студена,
і враз заповнить вже розсхолі дена
високих зір і древнього цебра;
ти тишу цю диханням не збуди,
де мерехтять гарячі сухожилля
посохлих трав, що ніч заворожила
й що туляться до сонної води…
так безіменне набува ім’я,
і змрок колише, мов окраєць неба,
кубло комах, яке зронили стебла
й яке відносить в безвість течія;
а в темені крізної глибини
заснув навіки олив’яний окунь,
вода над ним трима зорю високу,
допоки не минуться віщі сни…
“Українська літературна газета”, ч. 21 (313), 22.10.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.