В’ячеслав Гук. «Твоїм човном Господня осінь править…»

839

Пам’яті моєї матері

 

***

 

Відплив у сні твій вечоровий човен,

відбившись птахом в дзеркалі води,

твоє лице – ясне й високочоле –

закарбувалось в серці назавжди, –

 

й те надвечір’я, й золото осіннє,

твоїх останніх слів глибокий шов,

й зерно твоє, Господня благостине,

й самотність, що ввійшла назавше в кров;

 

тепер цей біль лише мені належить,

оцей окраєць озера, оця

печаль води, яка здолала межі

і поєднала зранені серця;

 

моя снаго, моя велична сило,

моя ти згубо й пам’яте жива,

ти кров’ю серце наново живила,

з’єднавши руки, наче два крила;

 

твоїм човном Господня осінь править,

й так боляче мені о цій порі,

де притемком в високості кривавить

розчахла рана ранньої зорі.

 

***

 

Господь залишив нас на цій землі

спокутувати споконвічний гріх,

ховалася печаль в очах твоїх,

і билися у шиби мотилі;

 

я пам’ятаю на столі обрус,

як ми сиділи в мертвій тиші вдвох,

і наші душі, сповнені тривог,

здавалися цілунком спраглих уст;

 

я бачив за відчиненим вікном,

як селянин під гору вів коня,

і відчував жахний огарок дня,

як дзеркало, завішене рядном;

 

а ти була у білій сукні, тій,

яку вдягала, коли мала йти

на службу в храм, де Божі молитви

не залишали серця в самоті;

 

тепер мені не страшно в гріб лягти,

я теж, як ти, колись, на жаль, помру,

та спогади про вечір той зберу,

щоб в пам’яті до смерті берегти.

 

***

 

Моя скорбото, згубний жалю мій,

ти повниш одкровенням серце, ти

даєш можливість зернятку зрости

в замерзлім лоні мертвої землі;

 

твоя молитва – наче оберіг,

захована у пам’яті – як мить,

але душа роз’ятрена – болить,

немов ратай долає переліг;

 

даруй мені за проклятий вінець,

тримай-но руку і не відпускай,

бо я вже йду навік за виднокрай,

як вогник, що тримає каганець;

 

як бабка, що в купальні береже

останок літа – дар серпневих днів,

там, де струмок надсадно жебонів –

померла річка спочиває вже;

 

напруга жил, стеблин серцебиття –

зерно, поховане у землю, проросте,

так брат шукає втрачених сестер

поміж живих і мертвих все життя.

 

***

 

Секатором надсікши руку, він

із саду мідного зайшов в старий будинок –

жаль не минав, той жаль, що в серці виник,

неначе біль сповільнив часоплин;

 

промивши рану, він забинтував

поріз глибокий, в дзеркало поглянув,

ще дужче тим подразнюючи рану,

і лист в саду осіннім опадав;

 

його дружина вишила квітки

колись давно на білому обрусі,

й довкруж було так тихо ніби в вусі,

та біль крізний проймав поріз руки;

 

наспіла осінь з гупанням плодів,

із небом – крижаним, легким, високим,

і тиша нуртувала зрілим соком,

він нерухомо за столом сидів

 

і думав, що колись настане мить,

що і його навіки сон здолає, –

так джерело замулене у гаї

в сухій траві печально жебонить.

 

***

 

Вона приходила до нього у шпиталь,

сиділа довго біля його ліжка,

лежала на колінах в неї книжка

про добросердні намірі й печаль;

 

а він себе стидався, голови,

поголеної вправно аж до сині,

і голоси вривалися пташині

знадвору, з піль, коли він говорив;

 

йому здавалось, має бути знак

із давнини, з німого позачасся,

яке він осягнути намагався,

пізнавши болю і розлуки смак;

 

світило сонце над полями, й дзвін

лунав приглушено з далекої церквиці,

птахи напнутим шовком, що вже вицвів,

стелилися над полем, але він

 

дивився у відчинене вікно

на хмар сувої й на пташині зграї

і відчував, як в нім любов вмирає,

мов кам’яніє в пригорщі зерно.

 

***

 

Вона померла ввечері, вві сні,

він довго ще тримав її за руку,

звикаючи до думки про розлуку,

про вічний сон в зашерхлій тишині;

 

минула днів Господня благодать,

і сповнилась печаллю рана серця –

те, що пішло, вже більше не озветься,

лише на віях сльози забринять;

 

а він дививсь на неї, на чуже,

чуже і рідне, зболене обличчя,

отак любов – дарована і вічна,

про себе пам’ять в серці береже;

 

високе небо смерть благословить

й те слово, що в душі самотній плаче,

і пташки сум в обмерзлому гілляччі,

що промовляє голосом століть;

 

ржавіло озеро, кривавив чагарник,

був жаль у серці – згубний і урочий, –

і безнастанно жовтень кровоточив,

лишивши в снах пташиний рваний крик.

 

***

 

Вони, вернувшись з цвинтаря, мовчали,

сиділи при старім столі в їдальні,

торкались серць, підкорених печалі,

церковних дзвонів відгомони дальні;

 

можливо, за роки, що разом, вперше

вони відчули біль – жахний, нестерпний,

так, ніби пташка, у руці завмерши,

нагадувала зсідок крові теплий;

 

але той вечір, як початок вірша,

лишився в пам’яті навік пташиним криком,

мов зблиснула зоря у небі віща,

бо сльози керували чоловіком,

 

який мовчав, який заплющив очі,

і ніби спав, і вже не озивався,

неначе сни збувалися пророчі,

де голос пташки раптом уривався;

 

там річка кам’яніла у долині,

і глід дозрілий в присмерках кривавив,

серця корились Божій благостині,

бо світлий смуток назавжди ввібрали.

 

***

 

Вони сиділи довго за столом,

її рука була в його руці,

блищали в ресторації стільці,

і пообіддя дихало теплом

 

серпневих днів, що вже згасали і

тремтіли над свічадом озерця,

мов погляд, що поєднував серця

на богодайній знищеній землі;

 

вже добігав кінця сумний обід,

він намагався, але не простив

себе за те, що так й не розтопив

її очей незглибних синій лід;

 

та він тоді, можливо, ще не знав –

для неї був дорожчим над усе,

що падолист самотність принесе

й тужливий крик у верховітті ґав,

 

і піде в засвіти румовище бліде

серпневих днів, що він колись любив,

що душу зранять паростки журби

і що знайти не зможе він ніде

 

ні того дня, де мерх церковний дзвін

над полем у місцевості сільській,

ні сукні з хутром лисячим, в якій

тоді її востаннє бачив він.

 

***

 

Він досі ту любив, що вже як рік

пішла у засвіти – немов урвалась нитка,

скрушний і божевільний чоловік,

що ввечері у парк приходив зрідка

 

і годував тамтешніх голубів

зерном, яке виймав для них з кишені,

тепер він довго слухати любив

церковних дзвонів відгомін спасенний;

 

доріжкою ішов вздовж озерця

й пригадував хистке легке човенце,

і тіні сосон липли до лиця,

і вечір ранній ранив жалем серце;

 

він прагнув втамувати самоту

отими спогадами, що живили пам’ять,

і голуби зринали в висоту –

проте літа лягли йому на рам’я;

 

й тремтів відбиток зграї на воді,

а потім в глибині губився чорній –

спадали сутінки; а він тримав тверді

зеренця у руці, як зорі горні.

 

***

 

Ота знемогла хвиль і сутінь дна –

оте молитви слово животворне,

оте бадилля – висохле і сонне,

і зорі мідні, й Божа вишина…

 

настане ніч – спокут людських пора,

немов вода народиться студена,

і враз заповнить вже розсхолі дена

високих зір і древнього цебра;

 

ти тишу цю диханням не збуди,

де мерехтять гарячі сухожилля

посохлих трав, що ніч заворожила

й що туляться до сонної води…

 

так безіменне набува ім’я,

і змрок колише, мов окраєць неба,

кубло комах, яке зронили стебла

й яке відносить в безвість течія;

 

а в темені крізної глибини

заснув навіки олив’яний окунь,

вода над ним трима зорю високу,

допоки не минуться віщі сни…

 

“Українська літературна газета”, ч. 21 (313), 22.10.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!