В’ячеслав Гук. «Цей час проминання скам’янілого щебету й слова…»

82

“Українська літературна газета”, ч. 14 (332), 22 липня 2022

* * *

Сліди на жорстві, заповнені вщерть дощовою водою,

обідняшній стіл з білим обрусом на дачній веранді,

відчуття, що Господь унеможливив життя і форму

матерії: на спинці стільця – піджак старого покрою

наче любов, оспівана в бергманівській «Сарабанді»,

де зграя ластівок навік спочила у затінку кам’яному;

 

закурений фікус біля вікна, синьо-брунатний обрій,

стара листівка, де любов, пристрасна й безнадійна,

як біль незглибимий або дощ, що наповнює ринву,

та мертве літо твоє, ніби щебет в розтуленім дзьобі

скам’янілої ластівки, як згадка – бентежна й рвійна,

бо плід, догниваючи, лишає живою свою серцевину;

 

заплющуєш очі, щоб повернутися знов в минуле,

де камінь і дерево служать основою проминання,

де ослабли родинні зв’язки і вже втрачено досвід,

де темна порожнина життя наповнюється намулом,

де крик народження – означає початок вмирання,

та твій сад назавжди залишається й плодоносить;

 

Боже, навіщо ці зайві слова, ця непотрібна сповідь,

ця кров, що струмує у жилах, ніби позначка оберегу –

кам’яніє вода, ржавіє над дверима кінська підкова,

проростає тиша відлюддя, дотліває вечірній овид,

скажи, як здолати цю безнастанну душевну бентегу,

цей час проминання скам’янілого щебету й слова?..

 

* * *

Ніч наближалась до зимного гаю, як поранений олень:

якого вдень вполювали собаки, завдавши глибокої рани,

де сонце заснуло в сухому галуззі – ніби кровило горло –

чорна кров змішалася з небом, піском і глиною суходолу,

це життя здавалось непотрібним, випаленим, раптовим,

як голос жінки, яка в муках народила мертвого чоловіка;

 

проте значний інтерес викликала поява повітряної кулі

над полями, й народжувались вагомі сумніви щодо того,

куди ж її гнав небом дужий зимний несприятливий вітер;

він вивчив в архівах чужої країни мертві чужі родоводи,

вже дізнався про тонкощі повітроплавання, роль баласту,

про скам’янілу кров, що жилами пнеться щосили вгору;

 

він мав намір нарешті поновити те, що колись урвалось,

його життя встигло спізнати горе, біль розлуки й кохання,

рік тому мерзла земля, тверда, як граніт, навіки прибрала

останки його вмерлої дружини, ледь загорнені в парусину, –

про той жахний випадок написали тоді провінційні газети,

трохи прикрасивши результат подорожі чутливим фіналом;

але її голос і сам образ він, здавалося, запам’ятав назавше,

бо його серце було наповнене сухим скрижанілим світлом,

а його любов була замурована в крижаній овальній оправі,

він відчував штучність життя та безмірний трагізм живого,

усвідомив, що його віра не має підґрунтя й цілком безглузда,

як і та змертвіла вода, що вмерзала в шкіру, волосся й комір.

 

* * *

Він не знав, як осягти простір горішній і річки вимір,

пригадати минуле, вийняти зеренце із м’якоті плоду,

заснути по обіді під чіткий безнастанний шум зливи,

він думав про те, що мертві навік поєднані із живими,

як земля із зерном, як крона, що влітку дає прохолоду,

однак про померлих в його родині ніколи не говорили;

 

це жаске зледеніння і марність світу, це проминання,

яке відчувало його єство, це жахливе згасання барви –

як у лікарні восени, де вмирала мати, цей жереб смерті,

це безжальне перетворення води на залеглий камінь,

ці скам’янілі сутінки, що пташиний галас ввібрали, –

спокушений відлюддям, він читав померлих поетів;

 

кадр вибудовувався майстерно, так безбережна річка,

що хлюпала поряд, ставала чорно-білою, мов світлина,

так сидів він біля ліжка болящої матері, потім – батька –

безмежну любов до них він проніс через жахне сторіччя,

на воді відбивалася тривожна осінь; він ледве стримав

скупу сльозу, що набігла, як бентежлива давня згадка;

 

він збагнув, що в житті важливе лише те, що минуще,

та завжди вбачав сенс у тому, щоб по собі не лишити

жодного сліду в цьому всесвіті вичахлім, безгоміннім,

відчував, як кров у жилах крижаніє й болить ще дужче,

бачив відбиття дерев на воді – ніби торкавсь молитви,

знав: його слово по смерті стане мертвим, але нетлінним.

 

* * *

Він знав, що та безіменна ріка промерзала в спеку,

чув, як церковний дзвін над полем лунав ваговито,

він сидів у порожнім буфеті, тримав у руці виделку,

те, що визначало життя, – вже назавжди забрало літо;

довгий день потиху мерхнув, загоювався, коротшав,

денне світло втинало тінь чорного дерева біля поля,

подумки він все життя звертався до Господа: «Отче,

дай мені сили здолати безмежність людського горя»;

 

так єство зрікається того, що належить йому від роду,

так на поверхні розгойданої води подовжуються тіні,

так з плином часу гарна жінка назавше втрачає вроду,

проте життя триває у змерхлім світлі й сухім насінні;

це була стара сільська залізнична станція; щира осінь

вже дихала над розлогими полями, вже ледь кровила,

й темніла річка, мов стрічка синя, вплетена у волоссі,

тієї вмерлої жінки, що пів століття тому його народила;

 

це відчуття проминання – ніби слово болюче зрониш,

він сів у потяг, що йшов дуже повільно, минаючи села,

думав про цвях у стіні передпокою, на якому висіла одіж,

туди приходив колись здобути прихистку Пауль Целан;

бо так поступово набуває значення те, чого вже немає,

ніби віск стільника – запашний, бадьорий, дражливий,

і сльози навертаються на очі, де смерть і життя навзаєм

доповнюють проминання, і чорна кров напуває жили;

 

це мерхле довге вечірнє світло, ця вічна бузкова барва,

коли для єства вже нічого не значить набутий досвід,

коли лишилося в пам’яті тільки те, що душа ввібрала

в минулому часі, проте воно болить і бентежить досі;

раптом різкий гудок паротяга зграю птахів сполохав –

так пам’ять зберігає обличчя тих, хто пішов, роками,

так в полуденній спеці берка старезна гаряча вохра

обпинає стіни й зберігає від розпаду мертвий камінь.

 

* * *

дощ осінній порушував поранену тишу кімнат

вітер струшував із садового дерева важкі плоди

він не знав як ввібрати душею цей простір жаль

як спинити цей час як спиняють в лікарні кров

намагаючись врятувати чиєсь нетривке життя

 

безпорадність любові безмежна людська печаль

горло ранене криком ознака навмисної самоти

час рухався неквапливо немов ослаблена течія

в нього на лівій скроні пульсувала жилка цупка

та втрачене милосердя не пускало душу з тенет

 

мокрий вітер поступово стишував краплі дощу

біля річки горілиць лежав покалічений чоловік

його вдень знайшли селяни на обмілині крижаній

і надвечір на саморобних ношах принесли в село

у будинок біля поля що чекало на перший сніг

 

так сталось що він залишився жити на світі сам

з нього зняли білу сорочку що була вся в крові

обережно поклали на застелене ліжко біля вікна

десь зовсім поряд глухо бамкав церковний дзвін

і буяла за вікнами осінь зі зграями мертвих птиць

 

о як воскресити мертве й повернути минуле як

в стані спокою людина поступово вмирає й дні

стають довшими влітку й промерзає до дна ріка

він лежав на ліжку випростаний неначе заснув

залишаючись в межах чиєїсь пам’яті назавжди

 

зимна безпритульна осінь і та осоружна печаль

що чимось благосним виповнює всесвіт вщерть

бо життя це незгасна пам’ять роду що вже пішов

він знав що його тіло колись зжере у землі черва

що по смерті його омиють і вдягнуть чужі жінки

 

* * *

Потяг минав пожовклі поля й тишу сільських околій,

він думав про крихкість буття, про тлінність живого,

про порожні гнізда і те, як ятрить душу болючий вибір,

фруктові дерева зростали вздовж залізничних колій,

довкруж яріли яскраві барви, він мав обличчя святого,

що спершу забув власне життя, а потім згадав і зглибив;

 

так з часом поступово мертвіє тіло й переважає досвід,

проте осердя пам’яті – благословенне в молитві Божій,

так від молодого вина в тяжкім спокої серце терпне,

і жаль оголює людську душу, як день оголює просвіт

між верховіттям високих дерев чи в старій огорожі,

і кам’яніла його душа, немов гніздо вичахало тепле;

 

на березі зеленавого озера сушилися човни, і сонна,

освітлена сонцем вода ще намагалась загоїти давнє,

так все життя він рятувався від душевної порожнечі,

дрижала склянка з чаєм на столику занедбаного вагона,

колись він пізнав дужу силу любові й силу вмирання,

йому згадувалось минуле, й западав вересневий вечір;

 

набігло на думку дитинство – він очі на мить заплющив,

не міг збагнути, як колись пережив смерть матері й батька,

за вікном промайнула сільська станція, обрис паркану,

він не міг погодитися, що все на світі, на жаль, минуще:

цей колір світла, поля, навіть його вишукана краватка,

а станція, яку він щойно побачив, ятрила душевну рану;

 

для нього вже зробилися зрозумілими досі незнані речі,

та потяг, оминувши пагорб, хід свій на хвильку стишив,

на його обличчі відбилась бузкова тінь пташиної зграї,

він відчував, що тягар життя вже давно ліг йому на плечі,

і дуже хотілось повернутись в минуле й стати колишнім,

отим хворим хлопчиком, що в лікарні вві сні вмирає.

 

* * *

Твоєї величі, твоєї самоти

торкнеться жаль – безмежний і незглибний,

так голос крові – праведний і рідний –

долає час, щоб смерть перемогти;

 

торкнеться погляд зимних змерхлих барв,

де пустка снів і гнізд пташиних темінь,

де в імені твоєму незнищеннім –

снага, яку Господь подарував;

 

і довшими стають минулі дні,

що в пам’яті відроджуються знову, –

так камінь закладається в основу

живого спогаду, так мре у тишині

 

відлуння літ, і так тече крізь час

вода безсмертна річищем глибоким –

отак спливає в безвість рік за роком,

що розлучив навіки смертних нас;

 

та все, що вмерло, буде знов живим

і зродить в згадці намір свій жертовний,

і в день урочий благовіст церковний

торкнеться серця відзвуком пружним.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/