В’ячеслав Гук. «Дружина вже вишила сорочку…»

271

***

Бджолою продзижчить куля, золотою бджолою

Промайне у безхмарному небі літак військовий,

Синя лагуна здаватиметься чужою

Зору, що вбирає пейзаж ранковий.

 

У довгому погляді – губитиметься остання

Троянда з вечірньої сукні, вогнем налита, –

Як символ несправдженого бажання

Або як спогад про довге південне літо.

 

Після битви під Дюнкерком – мозок шука спасіння

Од вимушеного свідоцтва жаских реалій,

Вітер південний розносить кульбаб насіння

Од сонної бухти все далі і далі – й далі…

 

Пахне зрізаними трояндами, літом, портом,

Слух і зір сприймають буденні розмови й речі,

А твій надпис – нашвидкуруч – стерся на довоєннім фото,

Де буксир пихкотить проти стрімкої течі.

 

***

Люба сестро, та вода, що вмивала тебе і мене, – замерзла,

і тепер її наполегливо, вдень і вночі, длубають льодоруби,

а голубка, яка приносила тобі листи з бойовищ, – скалічіла,

вже п’ятий рік поспіль мені сняться поржавілі од крові леза

та поряд, в подружньому ліжку, – лежить дружина нелюба –

так минають роки, а мені сказати їй правду – просто несила;

 

твоя дитяча колиска постає перед моїм внутрішнім зором, –

а ще – наші батьки, ще молоді, як на весільній фотокартці,

тримаю прихований біль щодо можливого непорозуміння,

боюся, що ти колись забудеш мене або пораниш докором,

як я дуже часто раню душу свою піснями, як раню пальці,

а за вікнами бовваніє земля перелогу – тяжка, ніби каміння;

 

я передбачив таке життя, що по собі не залишає вражень,

це так, наче перехопити погляд того, хто вже йде назавше,

мої сни пахнуть деревом – хочу побачити тебе саме зараз –

ввечері чекаєш мене зі служби, сиву річку долають баржі,

і селище намагається заснути, всі пристрасті вгамувавши,

тільки чутно, як мокрий глід ховає рваний пташиний галас;

 

ось минулої ночі снилось: їду в сідлі, закріпленому абияк,

очі коня занурилися в печаль, немов вели його на продаж

чи ж на бойню – губи дуже зашерхли, плоть відчуває спрагу,

бо живі не чутливі до мертвих, і милосердя тепер як вирок;

сьогодні я дуже втомився: випалював для миловарні поташ,

дружина вже вишила сорочку, в яку по смерті мене одягнуть.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!