ВІРШІ ЗІ ЗБІРКИ «ФАЛЬДБАККЕН»
Відпусти мою пташку, що тримаєш в руці, відпусти,
вже білизна досохла на шворці в крізному дворі,
а мені доведеться до тебе так довго іти,
і так страшно заснути: мій серпень давно догорів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Пташка хоче злетіти, ти ж тримаєш її у руці,
відпусти її, прошу, хай злине угору, нехай
обезуміла повінь поглине на кухні стільці
і мене і тебе, але сни мої – не відбирай!
Я шептав тобі тихо: голуб моє тіло, голуб,
а сухе простирадло накрило тебе назавжди,
я згадаю твій голос, зашитий між лагідних губ,
я пригадую зливу й жахне бурмотіння води.
І ніяк під сорочкою в мене не гоїться шрам,
мені страшно так жити, чому, поясни, поясни,
я ішов замінованим полем назустріч літам,
а те поле було – у тобі, у відрізанім сні.
Не кажи мені, прошу, чому твої губи тремтять,
час минає так швидко, міліє повільно ріка,
і згоряє самотність у полум’ї вмерлих багать,
відпусти мою пташку: у тебе кривавить рука.
OVERDOSE OF SLEEPING PILLS
Я зійшов на невеличкій станції у вівторок,
приїхавши нарешті туди, куди двадцять років їхав,
винна пляшка міцно тримала сухими губами корок,
ніби жінка залюбленого чоловіка, що плакав стиха,
залишившись у минулім, п’яним, в одній білизні
на блискучім стільці, віддавши себе вітчизні.
До грудей я притискав букетик дешевих квітів –
білі троянди на тлі чорного суконного піджака були урочисті,
я так захопився розгляданням місцевості, що й не помітив,
де це я опинився, навіщо, в якому місті,
і чому мої сльози, як і тоді, знову стають солоні,
і в буфетному дзеркалі швидко сивіють, як крила голубки, скроні…
Я швидко знайшов готель і поставив троянди в вазу,
взяв душ, повечеряв, роздягнувся, помолився і ліг спати,
хоча, як тільки ступив на поріг, мене спитали чомусь відразу:
чи, випадково, не шукаю я жінку, що шукала, здається, брата,
після тих слів мене ніби у дуже давнє ниткою усилили,
і крізь сон я чув, як внизу гумові кульки лускали що є сили.
КОСТЯНТИН БІБЛ
Я зняв у селі кімнату на зиму, щоби мати час
відпочити од міста, розбавити захирілу кров вином,
стати нарешті собою, забути минуле, ожити враз –
комашка на споді пляшки раділа порожнім дном.
Але був заляпаний кров’ю лейбл на твоїм комірці,
ти лежав навзнак, обернений пружно у глиб лісів,
усмішка стиха заблукала на твоєму просвітленому лиці,
і сонний день над тобою, як шторм над морем, висів.
Там ніхто не знав, що спіткало тебе, що ти був поет,
не відав, як жахно легко було ступити у вічність крок,
твоє життя, мов сон, згоріло серед чужих планет,
і ти залишився навічно серед чужих зірок.
В систематиці Гумбольдта – хибила кожна річ,
кожне слово здавалось зайвим, як шрам, як мить,
ти більше не стулиш губ, не заплющиш віч,
але твоя смерть і досі, як крик, болить
мені, що знав тебе лише з твоїх текстів, лише за тим,
що залишилося по тобі, за журбою пошерхлих трав,
я не можу винити тебе за талант, за присмак порожніх вин,
за те, що ти сам колись для себе обрав,
і обираючи, чого ти нарешті, ніби образ святий, набув,
а димок духмяний цигарка моя забувала вже,
в обличчя вітер спочатку дмухав, а потім – щосили дув,
ріка р
ізала тіло зсохлого поля гострим, як жах, ножем.
А ще – там птах стрімко перетинав у повітрі канал німий,
що єднався рукавом із рікою, був горлом співочим, мерх,
і висихали сльози на обличчі твоєму, але губи благали: вмий,
твої очі дивилися в землю, а значить – вверх.
ВІРШІ РІЗНИХ РОКІВ.
ГЕТЕБОРГ 1982 року
Тільце вбитого птаха – під знаком зорі Тельця,
пасмо волосся, зачеплене вітром, приторкається до лиця,
ми не тут і не там, а десь у центрі, між, посеред,
де мешкав колись відомий усім поет,
де чайка не кричить, а просто собі літа,
де закінчуються дороговкази, століття, віки, літа,
де голос стає відображенням давнини
на старих фотокартках, де зображені ми:
на задньому плані, бачиш, квіти старих шпалер,
біля високого вікна – задумливий офіцер,
жінка у сукні з лисячим коміром кольору тютюну,
дві високі рами зливаються ув одну,
видаючи чотирикутник шахової дошки: скінчилось життя, як гра,
в обличчя вбивці вона подивитися не змогла,
це було в Гетеборгу, закінчувався парад,
це все, що пам’ять зафіксувала, витягнула із надр
підсвідомості; ще кров, яку стирав із сидіння авто таксист,
шпиталь, привітання шведською – tack f?r sist;
тепер залишилося дивитися чайці німій услід
крізь стільки подій, крізь стільки забутих літ,
твій голос порушує загоєну німоту
категорії неживих речей, кімнату, уже пусту,
високі вікна, що ввібрали кришталь небес
теплої осені, що лишила усіх нас без
твоєї присутності, без звучання англійських слів:
осадок часу у склянці життя осів,
тому – як підсумок, результат, сутність земних речей –
тільки сум, тільки сум із кольорової картки знайомих колись очей.
_________________________
*tack f?r sist (швед.) – привіт
***
Я слухав, як вологко плачуть гуси,
У небі – вереснева глибина,
Хруст яблука – смак стиглого надкусу,
Плеск весел нерухомого човна.
І промені сухим ясним ужинком
Лягли на стіл, у кошик, де плоди.
Надходить осінь – незнайома жінка –
На вітряки, в стодоли, і сади.
Черницями забруднюючи губи,
Минає ліс у тиші вечорів…
А ключ гусиний пір’я сіре губить
На іній трав півсонних хуторів.
І, зваблені осонням пізнім бабки, –
Шугають над купальнею у синь,
І дві прозорі мерехтливі крапки
Дрижать на сріблі довгих павутин.
І пахне щойно викачаним медом,
Свіжим уловом рибарів з ріки,
І сохнуть під осіннім теплим небом
Гаптовані червоним рушники.
2002 р.
НА ХУТОРІ
Холодна сніжинка тане на теплих губах,
На терасі – крісла, виплетені з лози.
Плаче десь високо-високо на горбах
Бубонець на шиї кози.
Падає сніг. Обгортає солодкий сон
Стежку у гори, праліс, старі дуби.
Пахне зимовим простором і вівсом:
Зерно на снігу скльовують голуби.
Зір і вухо вбирають дихання гір,
Польської мови прості, доступні ази,
Незбираний хворост, даль, перестук сокир, –
Це поєднання голосу і сльози, –
Сфотографоване затишне чаювання, де є всі ми.
Гори чарують досвітками зими.
2002 р.
ІПОДРОМ, 1913
Кулеподібний чорний дирижабль –
На іподромі, де присутній цесар.
На виході під гумові колеса
Автомобілів – падає іржа
Осіннього розсипаного листя,
Мутнішає блискучий сонця лак
На вогкій і шерхкій корі гілляк
Холодного старого передмістя.
Звук металевий дав локомотив –
Заскреготіли під вагою рейки,
А дні – були забуті і далекі…
І дощ липкий спинявся й знову мжив,
І на вигнутих фарбованих поруччях
Згасало сонце – мокро і сліпучо.
2003 р.
ENDE AUGUST, 2006
Ми ніколи не отримували від тебе листів,
ти мовчав навіть тоді, коли хворіла Тесса,
хоча, я знаю, що ти завжди листуєшся зі своїми
коханками і те, що їх безліч.
Ти втратив розуміння слова – ”спорідненість”,
і родина для тебе чужа, як дереву прищеплена гілка,
сині очі твої стали вибляклими від часу…
Пам’ятаєш, у дитинстві, ми потрапили під дощ
(це був липень) –
і сховалися в закинутих стайнях царського іподрому?..
Ми промокли тоді – та були щасливі-щасливі.
А ще те, як ти оберігав від сільських дітлахів теплі гнізда,
як годував із рота галасливих сиріт-ластів’яток…
Це було так давно: ще до того, як нас роз’єднали
і як на кордоні розорали контрольні смуги.
Цікаво, чи прийняв уже запропоноване громадянство?
В останнім листі до Рози ти сказав, що жалкуєш за нею,
(як ти пам’ятаєш, – вона живе поряд, з нами),
заробляє тим, що миє посуд у їдальні тітоньки Нори
і допомагає листоноші розносити вранішню пошту.
Знаєш, час її не торкнувся. З роками
вона тільки більше стала боятись єврейських погромів,
вона взагалі не така, як усі: нову владу
не сприйняла, як багато хто з нас, – зло й вороже,
тільки з жахом згадує надпис – хтось наспіх вивів червоним:
JUDEN – RAUS!!! (невдовзі його на стіні забілили).
Ми живемо так, як і раніше, та тільки загинув Емброуз
(наше цуценя-пудельочок) – розрізало навпіл трамваєм,
сьогодні, наприклад, ходили на службу до храму,
іноді я малюю портрети, збираю гербарій,
їжджу на дачу в Хіітолу, читаю норвежця Брюхейма …
Життя – як пісок, що тече крізь розтиснуті пальці,
і я вже не зроблю того, що хотілось зробити.
Кажуть, краще синиця в жмені, ніж журавель у небі,
вже сюрчання цикад розриває вушну перетинку,
вибач, але я завжди чекаю на лист або звістку від тебе…
2006 р.
ФОТОКАРТКА, ДАТОВАНА 1914 РОКОМ
Незмінений колір сфотографованої зими,
світла од ранку скатерка, де сніданок
є накритий на двох. В дорогу із собою візьми
спогад зустрічі – наостанок.
Ми відчуваємо, як минають літа, роки,
як телефон у сусідній кімнаті захлинається од напруги,
вздовж столу сервованого і твоєї руки
лягають тіней незримі смуги.
Промінь сонця зріє гроном на підлозі, устах, щоці,
щипці для цукру лежать на підносі, сяючи сріблом,
поруч – блискучі, лаковані, незручні, старі стільці,
вкриті вибляклим давнім пилом.
Я відчуваю в горлі твердий кадик,
дерев за вікнами – застиглий контур,
ти звикаєш до думки про уста, що здійснюють крик,
як до листа, що ніколи не прийде з фронту.
2006 р.