«Утрачені (назавше) краєвиди»

162

 
Олег СОЛОВЕЙ
 
ще буде кілька крапок (хрускіт ріні),
які затиснуть рамки паспарту…
а нині ще повз ці будинки і вітрини
не так, щоб дуже впевнено, але – іду
 
іду собі,
іду.

1 жовтня 2011 р.

 
***
Оточені, не вийшли, не здались, не склали зброї
і так назавше в осінь увійшли
непрощенні, невизнані герої.
Попереду зима; можливо, навіть тепла, бо
горіхи тонкокорі.
Отак наснилося, наверзлося і згинуло кудись
туди, де вічний муедзин і синій-синій город,
де батько завше мовить синові: молись…
Й обидва моляться, очицями упершися увись…

29 жовтня 2011 р.

 
***
Доба лежить заюшена й обдерта,
в ній знову чути зойк робітника.
 
Це хто ж такий цинічний і одвертий,
чия й на мить не завагалася рука, –
принизити мільйони?!
…………………………
…………………………
То де ж вони, –
братерські наші батальйони?

17 грудня 2011 р.

 
***

Пам’яті Л.Т.

Його човен уперся у глиняний сум
і так хитавсь роками, безпритульний.
А там, – під ним, – тривожна течія із дум
і віршів – чесних, тихих, яснозорих…

22 червня 2012 р.

 
***
я, насправді, нічого такого не знаю, –
бачить Бог і отой, що у брата на вилах.
тільки люди і нелюди, й ті, що скраю,
заспокійливий – зліва, праворуч – мило.
 
скільки щастя того, що зозулька знала,
впав нарешті зимовий стяг.
не для нас та зозуля і ті покривала,
не для нас намагавсь почорнілий маґ
 
посплітати стежки в зрозумілий шлях.
не для нас уже й гори, хоч ми ніби є.
впала паморозь й щезла в моїх очах,
й тихо спить на колінах твоїх Турньє…

19 липня 2012 р.

 
***
Ти хлопчику ще бавишся і світ тобі чудний.
Ще мама поруч, й тато – на роботі.
Він прийде й запитає: як тобі, малий?
Ще світ не встиг тобі відкритися в нудоті.
 
Аж раптом туск – без жодної помітної причини.
Припадком дощ – із хмари нізвідкіль.
Не впав ще майже жоден із родини,
то звідки ж він, – нестерпно-явлений цей біль.

19 липня 2012 р.

 
***
вгамуй мене мій Боже
у прикрий плястиковий час
у час убивць й вологих стін
постав джуру за ліве рамено
 
а як нарешті упаду –
візьми мене в свої долоні
зі світу чорного – у білий світ
най подивлюся ще на нього
 
джура лише хай не сумує
мій сум одвічно при мені
й брати – їх завше буде двоє
у час такий – солоний час
 
сховай мене мій Боже
у теплу пазуху із хмар
я повернусь як падатиме сніг
й тоді уже побачу наречену

20 липня 2012 р.

 
***
Змарніла осінь, алкоґоль і все, як завше.
Парад плянет. Сусід навпроти – п’яний.
Та й інші теж. І я. Христопродавці.
Трава і та, – поникла мовчки і зів’яла.
 
Усі дочасні спогади, як тіні на стіні.
Усе моє. Й життя було, урешті, не даремним.
Зеленооким зайчиком принишкла у мені
Одна вона. Чомусь тепер я в цьому певний.
 
Комусь цієї миті пишеться сонет.
У мене з цим, на щастя, гірше.
Перекурю, почищу зуби і візьму стилет,
І хлюпне кров. Принаймні, в цьому вірші…

21 липня 2012 р.

 
***
Щось відбулось у цьому світі,
й кайманом кинулось до ніг.
Затріпотіло у грудневих тужних вітах,
але ніхто не спостеріг.
 
Для чогось він мене зберіг у вечорах
грудневих мертвих темних.
І не лишили ані друг, ані вона –
Здихати вимученим стервом…

12 грудня 2012 р.

 
***
Утомивсь і упав мій погляд
на коліна твої, на груди…
Довго потім сміялися добрі люди,
як прийшла на шкільний медогляд.

21 липня 2013 р.

 
***
Кленовий лист всамітнено кружляє,
церковні дзвони здалеку гудуть,
і сонце, – сонце промені встромляє
у синьо-жовту й ще сонливу ртуть.

14 жовтня 2013 р.

 
***
Мої товариші, чотири клени, –
позбулись листя з радістю,
немов тяжких докучливих
вериг, й стоять замислені й сумні.

17 жовтня 2013 р.

 
***
Дев’ятий поверх. Келецька в огнях
спокійних, вечорових.
Ох, як же глибоко іржавий цвях
пірнув, напившись крови.
 
Спокійний вечір. Пишеться стаття.
Скрадається із кухні запах кави.
А десь димить-здригається земля,
ламаючи закони і устави.
 
Це десь – не десь, а в мене вдома,
в краю, який залишив-полишив.
Де хлопці падають від куль і від утоми,
аби я тут писав і жив…

23 листопада 2014 р., м. Вінниця

 
***
Тихо падає сніг
на дахи й дерева, – як шроти.
А на ранок – сліди від ніг
до будинку навпроти.

24 листопада 2014 р.

 
***
вже перші четверо уписані до кола
вальгала тисне зусібіч –
 
на ці карпатські сині гори
волинські пагорби зелені
трансністрію пропечену й солону
прогірклий степ під гуляй-полем
 
один уже простер над світом руки
й застиг – у білім сяйві радости і муки

4 січня 2015 р.

Краєвид із Поеткою і Леопардом

(фантазія)

 
Поетка читала вірші
дослухаючись спочатку
до свого голосу а потім уже до слів
публіка мляво спостерігала
потім були питання – мляві й фальшиві
як сніг у квітні
почавши відповідати
Поетка відверто занудьгувала
і тоді я спитав її:
 
«Леопард який розцвітає в кутку
в одному із ранніх віршів – це той Леопард
про якого я думаю?
тобто це той Леопард що так називав його
Барка?»
 
якусь невиразну мить
Поетка дивилась на мене й мовчала
 
«Так це той Леопард про якого ви думаєте» –
її голос трохи тремтів
«Але зовсім не Барка назвав його Леопардом –
Барка лише підхопив і поніс поміж люди»
«Леопардом уперше його назвала…» – і тут вона змовкла
«… Ваша мама?» – продовжив я замість Поетки
«Так, це була моя мама» – й Поетка заплющила очі
 
Я підвівся і вийшов із зали – публіка спостерігала
 
Поетка п’є каву і дивиться в ніч
туди де вона ще зустрінеться із Леопардом
 
а я бачу картину яку вона ще не створила:
«Краєвид із Поеткою і Леопардом»…

14 лютого 2011 р., м. Донецьк.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!