Усі дороги, Господи, – твої

 
Юлія Бережко-Камінська
 
Останні крихти часу уночі
Розтягнуть людці – мстиві й безпорадні…
Залиш його, бо він уже нічий, –
Він списаний, як більше непридатний.
 
У ньому – все, що віджило давно,
Перегнили його трухляві строки,
Йому нічого більше не дано,
Хіба – пірнути у могильний спокій.
 
Перебери зерно від полови,
Переболи, і посміхнися світло –
Вже сонцем наливається новий
Час радості і чистої палітри.
 
Усе в мені живе в новій добі,
Передчуттям душа моя крилата,
І те прекрасне, що віддам Тобі –
Оце і є моє найбільше свято.
 
Нехай же зерна, впавши на ріллю,
До сонця пружні піднімають стебла,
Аби земля, яку я так люблю,
Жила в любові під високим небом.

***

За вікном замело – ні землі, ні небес,
Лиш самотній ліхтар на глухім роздоріжжі…
Розбрелися вогні, розгубилися десь
І беззвучно вальсують в задумливій тиші.
 
А зима, а зима – все стою і дивлюсь –
Розпуска небеса на пухке покривало,
І під ним захова сонно душу свою
Моє місто, яке сніговиця приспала.
 
Хто приспить мій неспокій і серце моє
Розпашіле якими снігами накриє?
Хуртовина думок на льоту розтає,
Щедро долу витрушує вигріті мрії.
 
Все стою, все дивлюсь… Замело, занесло,
І похнюпив ліхтар свою голову сиву…
Та на ранок по небу, змахнувши веслом,
Пропливе біле сонце, сліпуче, як  диво.
 
Все, чим стільки жила, озираюся – мить,
Я змінити оцю тимчасовість не в силах.
Все стою і дивлюсь, як вмирають світи
І на зміну нові розгортають вітрила.

***

Усі дороги, Господи, – Твої.
І кожна і прекрасна, й неповторна,
Дороги-крила, і дороги-жорна,
Поділені на долі, як паї.
 
Усі вони – з Єдиної Руки,
Немов вода крізь пальці просочились,
Струмки-дороги – як найвища милість
Від витоків могутньої ріки.
 
На перехресті сплутаних доріг
Ростуть ліси з живильної вологи,
Я теж росту, і добре знаю, з чого
Моя дорога узяла розбіг.
 
Дороги наші, Господи, зведи,
В оркестр для нових своїх симфоній…
Як хочеться звучати без кордонів
В амфітеатрі всіх Твоїх світів!

***

Говори квітами, говори ритмами,
Говори тишею на розрив.
Ми з тобою танець безмовно витнемо –
Говори пальцями, говори!
 
Не зведи погляду, не тамуй подиху,
Не торкайся солодко випадкових рук.
Видаляю з пам’яті, вилучаю з обігу
Все, що розпорошує у порожній звук.
 
Говори коротко, говори лагідно,
Не шукай епітетів, не вигадуй рим,
 
Я тобі кремово, шоколадно-ягідно,
Малиново-перцево відповім!

***

Де соснами все небо позавішував
І притрусив голками ліс сліди –
Ходила я удосвіта за тишею,
Яку іще ніхто не розбудив.
 
Не треба було гамору і гомону,
Ні тріску слів, бубніння голосів –
Я слухала ще сонцем не натомлену
Правічну землю у рясній росі.
 
Вона в мені пробуджувалась наново,
Звіряла наші пульси, та між тим –
Боліла усіма своїми ранами,
Стискалася єством усім своїм.
 
На виразках отруєних настояні
(Ні увібрати, ні перенести), –
Гнили її нариви незагоєні…
Сміття, сміття – могили без хрестів!
 
Стояли трави у безмовнім траурі,
Залисини ховаючи у цвіт.
Як чорні діри у барвистій аурі
Тьмяніли купи, аж холонув світ!
 
І тиша там завмерла, наче вимерла,
І я на мить оглухла в тиші тій:
Стою і бачу землю в іншім вимірі –
В строкатій сукні, рясно вишитій!

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

***

То не та висота струни
Тане там, на тонких паралелях
Скрипки… Чули ми сонячні трелі
В переддень не чужої війни.
 
І ніщо не віщало утрат,
Та для того, хто звукам не вірив –
За легкими мазурками миру
Чувся лязкіт залізних гармат.
 
То не та розгорілась весна,
Яку ластівки передчували –
Закотилося сонце в підвали –
Від небес пролягла борозна.
 
Назбирали ми слів – та не тих –
Кожне слово навиворіт ляже…
Над палаючим світом – адажіо –
Тане сніг, тане сніг, тане сніг…

***

Осіннє небо сонцем інкрустоване,
Холодна ніжність білих хризантем…
Сьогодні зовсім я не налаштована
Ні чути, ані бачити тебе…
 
Чи просто – день незвіданого спокою,
Чи просто – слабкість жити, як жила,
Але іще такою одинокою,
Віджитою такою не була!
 
Можливо, це – химерна розпорошеність
Старого саду і думок моїх…
Лишилася жадана і непрошена,
Як голий сад, що ліг під перший сніг.
 
Зірвати осінь на дощі, віддячити
За ці неспішні сповіді небес?
Яка ж це мука – що тебе не бачити,
Що бачити і бачити тебе…

***

Чом нас розвів у часі,
Мов каравели, Бог?
Ох, і на славу вдався б
Танець – один на двох!
 
Хай би звучала, хай ця
Музика поміж строк, –
Чую ж на ніжних пальцях
Запах чужих жінок.
 
Вибурлило у венах
Грішне, святе, земне…
Все вже було до мене –
Ще й не було мене.
 
Думав – віджив? Завчасно…
Бог, сміючись, звелів
Тонко стежки прокласти
Розмахом в півземлі.
 
Смійся, радій, ридай, бо –
Час не піде навспак.
Мій дорогий ідальго,
Нащо ж із нами так?..

м. Ірпінь на Київщині