Дивовижна пра-суть.
Неймовір’я таїн та ілюзій.
Марні струми стрічань.
Цілоденне страхів’я утрат.
Не тепер і не тут,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Не на цьому самотньому прузі,
Безумовно, востаннє
(Востаннє – терпкіше стократ),–
Але ми – безборонні –
Всміхнемося правді в обличчя…
Пам’ятатиме Всесвіт
Степів наших поклик і спит:
Словеса – ніби кулі,
Чуття – мов запалені свічі,
А надії – ще теплі,
Як попіл з-під кінських копит.
…Перебутнього сон.
Рідних вишень рубінові грона.
Древніх жител руїни
На лоні покинутих рік.
Гроз червневих озон
Плин часів і глибини
країни,
Де лилась наша кров,
Наче вишень рубіновий сік.
ЦІ ПЛЕМЕНА
У преріях за Виссю дикий час
Їх розтерзав і кинув на поталу
Майбутньому, немов на дно проталин
Снігів прощальних мокрий парафраз.
Передвечірній припізнілий сніг…
Прощальний згук. Одчаєність нездала.
Гортанний продих. Воза скрип… Возами
Вони змиряли безмір цих доріг.
І в преріях за Виссю, де руїн
Сновиддя пахне тирсою сухою,
Де кров часів гіркіша за полин,
Їм дикий час біди стократ накоїв.
Ці племена. Ця доля без прикрас…
Палкі й свавільні. Вперті та наївні.
Терплячі й мужні – рушили як тіні,
А в преріях за Виссю – дикий час!
Ці племена… Жаских шляхів хуртечі.
Чужинних істин цілосвітня рінь.
Моїх епох провісники. Предтечі
Нових пришесть, письмен і поколінь…
Ці племена. Слова напівзатерті.
Кипуча кров на дні мого єства.
Моїх степів причастя і безсмертя.
Моїх небес некошена трава.
Ген в преріях за Виссю час лихий
Гострив на них залізні зуби й кігті.
Ці племена з покинутих віків –
Моя надія в нетривкому світі.
Ці племена – глухих степів луна,
Епох несхибних чиста дивина…
Шорсткі, як тирса, їхні імена.
Цупка, як сіті, часу пелена…
***
Усе минуще, а тому прощенне,
Лишайся з миром при своїх кумирах
Спасенним тремом щирої офіри –
Летким і щемним.
Тепер цей світ, мов крапля на долоні –
Прозорий, чистий, безнадійно спраглий…
Блукає вітер вуличками Праги.
Ніхто не повертається додому.
Радій перлині ранку. Вір у безум
Палких натхнень і намірів хрещатих.
Пізнай цю даність.
Обійми цей безмір.
Тонких мережив не шукай початку.
Зате не треба прикре величати,
Не треба слів із пісні вилучати…
Міцні печаті, золоті лещата
Одвічних стеж і нічого втрачати.
Нових надій зачаєні сторіччя,
Безвладна таїна порожніх капищ.
І нічого сміятись чи стоїчно
Вдавати, що нізащо не заплачеш.
***
Хто не зумів постаріти завчасно,
Той, певно, помирає молодим.
Лютнева ніч прозора і зірчаста
Пантрує дім у безгомінні зим.
Твоє вогнем осяяне обличчя,
Моїх осяянь тихий триб і трем…
Смутне й веселе, перебутнє й вічне –
Лиш змерхле тло новітніх теорем.
І жаль не серця теплого й чуткого,
Не лагідного подиху, не нас,
А жаль того, що вимолив у Бога
Цей дивний час, одначе звів на фарс…
І жаль не тих мережив, що зітліли
На сторінках записників, а жаль
Справдешніх слів і жаль тієї сили,
Якій байдуже, що плете олжа…
***
Там, де між роздоріж
Терпка моя Вітчизна,
Там, де тенета доль
І світла вишніх сфер,
Покинутих віків
Даремна даровизна
Сприймається
Інакше натепер –
Мов крізь лункі рядки
Знеболених «Центурій»
Чи в горах Странджо
Бачені колись
Містерій нестінарських
Партитури
Та сни, що дивним побитом
Сплелись…
Мій білий вік припав
Холодним пилом справджень,
Мій білий день пропах
Димами передмов.
Мій вечір-вертопрах
Мовчить, як гори Странджо,
Як змерхлий Чорний шлях
І втрачена любов.
Тенета роздоріж.
Історій театральність.
Манливість і мана
Забутого тепла.
Давнин розверстих кряж,
Знемог периста жалість.
Прощання ближ і блаж.
Одмін летка зола…
Та перш пручатись ніж,
Я все це все ж приємлю –
Як зустрічі в портах
І зброджені літа.
Печалі сірий криж
Розіб’ється об землю,
Де кожна мить – мета…
Де осінь Золота.