Усе минуще, а тому прощенне

80

Дивовижна пра-суть.

Неймовір’я таїн та ілюзій.

Марні струми стрічань.

Цілоденне страхів’я утрат.

Не тепер і не тут,

Не на цьому самотньому прузі,

Безумовно, востаннє

(Востаннє – терпкіше стократ),–

Але ми – безборонні –

Всміхнемося правді в обличчя…

Пам’ятатиме Всесвіт

Степів наших поклик і спит:

Словеса – ніби кулі,

Чуття – мов запалені свічі,

А надії – ще теплі,

Як попіл з-під кінських копит.

…Перебутнього сон.

Рідних вишень рубінові грона.

Древніх жител руїни

На лоні покинутих рік.

Гроз червневих озон

Плин часів і глибини 
країни,

Де лилась наша кров,

Наче вишень рубіновий сік.

 

ЦІ ПЛЕМЕНА

У преріях за Виссю дикий час

Їх розтерзав і кинув на поталу

Майбутньому, немов на дно проталин

Снігів прощальних мокрий парафраз.

Передвечірній припізнілий сніг…

Прощальний згук. Одчаєність нездала.

Гортанний продих. Воза скрип… Возами

Вони змиряли безмір цих доріг.

І в преріях за Виссю, де руїн

Сновиддя пахне тирсою сухою,

Де кров часів гіркіша за полин,

Їм дикий час біди стократ накоїв.

Ці племена. Ця доля без прикрас…

Палкі й свавільні. Вперті та наївні.

Терплячі й мужні – рушили як тіні,

А в преріях за Виссю – дикий час!

Ці племена… Жаских шляхів хуртечі.

Чужинних істин цілосвітня рінь.

Моїх епох провісники. Предтечі

Нових пришесть, письмен і поколінь…

Ці племена. Слова напівзатерті.

Кипуча кров на дні мого єства.

Моїх степів причастя і безсмертя.

Моїх небес некошена трава.

Ген в преріях за Виссю час лихий

Гострив на них залізні зуби й кігті.

Ці племена з покинутих віків –

Моя надія в нетривкому світі.

Ці племена – глухих степів луна,

Епох несхибних чиста дивина…

Шорсткі, як тирса, їхні імена.

Цупка, як сіті, часу пелена…

 

***

Усе минуще, а тому прощенне,

Лишайся з миром при своїх кумирах

Спасенним тремом щирої офіри –

Летким і щемним.

Тепер цей світ, мов крапля на долоні –

Прозорий, чистий, безнадійно спраглий…

Блукає вітер вуличками Праги.

Ніхто не повертається додому.

Радій перлині ранку. Вір у безум

Палких натхнень і намірів хрещатих.

Пізнай цю даність.

Обійми цей безмір.

Тонких мережив не шукай початку.

Зате не треба прикре величати,

Не треба слів із пісні вилучати…

Міцні печаті, золоті лещата

Одвічних стеж і нічого втрачати.

Нових надій зачаєні сторіччя,

Безвладна таїна порожніх капищ.

І нічого сміятись чи стоїчно

Вдавати, що нізащо не заплачеш.

 

***

Хто не зумів постаріти завчасно,

Той, певно, помирає молодим.

Лютнева ніч прозора і зірчаста

Пантрує дім у безгомінні зим.

Твоє вогнем осяяне обличчя,

Моїх осяянь тихий триб і трем…

Смутне й веселе, перебутнє й вічне –

Лиш змерхле тло новітніх теорем.

І жаль не серця теплого й чуткого,

Не лагідного подиху, не нас,

А жаль того, що вимолив у Бога

Цей дивний час, одначе звів на фарс…

І жаль не тих мережив, що зітліли

На сторінках записників, а жаль

Справдешніх слів і жаль тієї сили,

Якій байдуже, що плете олжа…

 

***

Там, де між роздоріж

Терпка моя Вітчизна,

Там, де тенета доль

І світла вишніх сфер,

Покинутих віків

Даремна даровизна

Сприймається

Інакше натепер –

Мов крізь лункі рядки

Знеболених «Центурій»

Чи в горах Странджо

Бачені колись

Містерій нестінарських

Партитури

Та сни, що дивним побитом

Сплелись…

Мій білий вік припав

Холодним пилом справджень,

Мій білий день пропах

Димами передмов.

Мій вечір-вертопрах

Мовчить, як гори Странджо,

Як змерхлий Чорний шлях

І втрачена любов.

Тенета роздоріж.

Історій театральність.

Манливість і мана

Забутого тепла.

Давнин розверстих кряж,

Знемог периста жалість.

Прощання ближ і блаж.

Одмін летка зола…

Та перш пручатись ніж,

Я все це все ж приємлю –

Як зустрічі в портах

І зброджені літа.

Печалі сірий криж

Розіб’ється об землю,

Де кожна мить – мета…

Де осінь   Золота.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!