Уривок з молодості

 
Віктор ТЕРЕН
 
ВЕЧІР СПАЛЕНОЇ ТРАВИ
Літо, в якому ішли і торкалися ліктем…
Вже геометрію ліній розмила безбарвна імла.
От і настала пора прощання з Евклідом,
З контурами осокорів і квадратурою скла.
 
Темна вода тече за ясною водою,
Річка тікає в надломлений подив брови.
Можеш цю пору назвати прощанням з тобою,
Можна інакше – вечір спаленої трави.
 
Дим, на якому недавнє написане літо…
Все до билинки, пилинки, хисткого листка.
Все до півслова, якому боліти й боліти,
Доки між нами тоненький трикутник містка.
 
Навіть піщинка пронизливо пахне золою,
В крові гусей вібрує струна тятиви…
Можеш цю пору назвати прощанням з любов’ю,
Можна інакше – вечір спаленої трави.
 
Ти, до якого причалюють всі пароплави,
Кожен вітрильник, і навіть підводні човни,–
Хто тебе жде на поспішній твоїй переправі
З літа – у вересень, на сивину й полини?
 
Ця надбудова небес, що тремтить над землею,
Ця асиметрія вулиць і асиметрія гри…
Листя обвал, неминуче падіння Помпеї,
Зрушене вітром… Вечір спаленої трави.
 
УРИВОК З МОЛОДОСТІ
це обличчя від мене повернуте збоку
в рамці вікна вагонного на ньому відбились
на ніч єдину на мить коротку
відблиски станцій де ми ніколи не спинимось
 
силуети дерев під якими нам не стояти
будиночки ті що не наші церковця мідна
перебіги тіней легенькі як подихи м’яти
що в обриси підборіддя перейшли непомітно
 
я до тебе торкнуся краєчками пальців
тільки все поруйнує мій дотик сумирний
це те саме що торкнутися порцеляни
батька мого руками що звикли до лісу й сокири
 
якого затишку огорне тебе огорожа
кому цих долонь місячна крейда?
ту мені нагадала що на тебе зовсім не схожа
на яку я молився двієчник в теорії Фрейда
 
ТИСМЕНЧАНИ
Ці тумани надовго. Як надовго усе, що в Карпатах:
І гостини дощів, і в листопаді сніг передчасний.
І розлита в горнята повільна вечірня гербата,
І дорога до тебе, у рідні тепер Тисменчани.
 
Тут насушена рутка і теплі верета овечі,
І тоненько свистить домовик твій, невиспаний  чайник.
Я сюди випадково, я думав – заїду на вечір,
А здається, надовго судились мені Тисменчани.
 
І чогось ми притихли, немов у маленькім костелі,
Де крізь вигнуті вікна летять світлячки тисячами.
І заплющила очі на білій овечій постелі,
І казала мені, аби не минав Тисменчани.
 
Ці тумани надовго. Як висока у горах дорога,
І гостини дощів, і смерековий праліс-мовчазник.
І останні качки в присмерковому небі надовго –
Подались на Почаїв. І за мною одна в Тисменчани.
 
***
І до села, як з-під весла,
За колом коло,
Мене стежина повела
Повільним полем.
 
Тонка стежина через ліс,
Де дві стежини
Колись тікали від коліс
У тінь ожини.
 
Минає все, але не все
Минає швидко!
Чудне дівчатко лісове,
Моя ожинко…
 
Так близько плечики твої,
Чорнявко чорна!
І ягоди з долоньок їв,
Немов учора.
 
Одна стежина полохка,
Друга навпроти.
Коли й рука – ще не рука,
А тільки дотик…
***
В листопаді потеплілім,
У вечірнім туманці,
Чорна кава з чорним хлібом
Коло ліжка на стільці.
 
Ніжна пара золотиться,
Золотиться «так» і «ні»…
Гуща кавова лишиться,
Поворожимо на ній.
 
Поворожимо на долю,
Що нам випаде обом,
Після того як поволі
Чорну каву доп’ємо?
 
Ця мережана кімнатка,
Ці картинки на стіні…
Зачекай, не мий горнятко,
Те, що з кавою на дні.
 
І години, як дзеркала,
Все пливуть за циферблат…
Чорний хліб і чорна кава
Після білих простирадл.
 
ПОМІЖ ДВОМА ХВИЛЯМИ
Посеред липня з’явилася раптом
Ниточка птахів над морем грізним.
– Птахо моя, куди ж це? Тобі відлітати рано,
Але й гніздо мостити занадто пізно.
 
Жовті пір’їни іще не впали на воду,
А вже затремтіло вербове павісьмо.
Отак пливемо поміж двома подихами,
Двома хвилями часу – рано і пізно.
 
І – поєднані світлом – вони ще уповні,
Хмарою встеляться, а то відкриті.
Наче любов – оця, що сьогодні,–
Поміж наших рук не відає, що їй робити.
 
Рано-уранці запоспішати на поїзд,
Чи, може, спізнився до тебе – навіть у гості?
Та якщо зостанусь наодинці з собою,
То спасибі й за те – це уже не самотність.
 
МАРКО З КАТРЕЮ
Приходив Марко до Катрі вдовиці
сяде було в порозі дивиться невідь-куди
а вона йому все святі притчі переповідала
 
як ступав Іісус по воді вчив милосердя
як Його розпинали
а слухає Марко слухає
а сам подумує грішним ділом –
не піде вона за мене а як і піде
то не житиме а як житиме
то що то за життя буде? мука одна –
хіба вони пара?
 
в неї очі – небесні ворота
 
постоє Марко навпроти потопчеться
запустить у чуб усю свою п’ятірню
та й віддасть на добраніч
 
а то заглянув надвечір а Катря бідкує
хліба чогось не купила діти голодні
то Марко вийняв свій
доклав дві рибини
посідали усі на траві
і він поламав той хліб
і їли вони і наситились а з кусків позосталих
назбирали дванадцять ковшів пташкам на вечерю
 
ти – Катря йому говорить –
стількох одним хлібом нагодував! –
а очі у неї – небесні ворота
 
ВЕЧІРНЯ ВОДА
Глянь – вечірня вода так невпинно тече, як вода
тільки може плисти; під мости і розкриті безодні;
під коріння трави; і собою вона не влада;
під суботню зорю і розбиті підошви Господні.
 
І вечірня вода, що тепер цілу ніч молода,
оминає ліси, проминає мости і ворота;
і немає взбереж, і на хвилі немає гнізда,
є любов і свобода, всепроникна любов і свобода.
 
І низькі димарі, і качок голоси край весла,–
все залишила там – серед дня – на лінивому сонці;
а на ній небеса, лиш одні небеса понесла,
у вечірній воді небеса як у темному оці!
 
Я не знаю, хто з нас та невпинна вечірня вода
і куди понесло по рудому піску за водою;
ти огорнеш мене, як вечірня вода огорта,
ми любов і свобода, любов і свобода з тобою.
 
Ця вечірня вода, що від мене мене визволя,
хай зігріта земля не зупинить обох серед літа!
І не вірте мені, як на хвилю скажу voila ,
бо зникає вона і не відає слова finitа.
 
voila – ось (франц.).
 
МІДНІ ОРКЕСТРИ
Ці по-сирому осінні призахідні фрески,
ці – на краю – небеса, що біжать за двором.
Там, за деревами, в скверику грають оркестри,
мідні тарілки: бом-цицик,
бом-цицик, бом!
 
Грають вони про щасливі секунди прозорі,
падає листям і з листям злітає тромбон.
Блузки, плащі, і вгорі накрохмалені зорі,
мідні тарілки: бом-цицик,
бом-цицик, бом!
 
Хто там приходив, чиї пізнавались обличчя?
Це як гортати минулого віку альбом:
жовкнуть світлини, але озиваються,
кличуть
мідні тарілки: бом-цицик,
бом-цицик, бом!
 
І відпливають легенькі твої парашути,
ті вечори, що були порятунком обом.
Ніби й не чути, та, Боже мій, все-таки чути
мідні тарілки: бом-цицик,
бом-цицик, бом!
 
ГАРМОНІЯ
Мій велосипед пилюгу здіймав
На чотири вулиці кругом.
Сходило дитинство крадькома,
Як веснянки з обличчя мого.
 
І збиралась молодь на нашім кутку,
Нам були двори замалі.
Я ж собі гармонію купив таку,
Що й не бачили ніколи в селі.
 
І манили ноти, як сім небес,
Самотужки грати берусь.
Ще б разочок, ще підібрати десь,
От уже й до них дотягнусь.
 
А вони мені не даються, однак…
Вчителя найняти хотів,
Та була гармонія така складна,
Що ніхто не знав тих ладів.
 
Музику люблю, а без музики, бач,
В мене день немов пропада.
Грає у моїм дворі програвач,
А оту гармонію продав.
 
Тільки що садок розцвітався мій,
Та вже й опадати почав…
Молодість – пора позахмарних мрій,
І відразу ж пора втрачань.
 
Загубились барви семи небес,
Залишилося одне,
Голубе.
***
…Та й далеко ж я від тебе,
далі, аніж ти до мене!
Бо мені все степом, степом,
а тобі лужком зеленим.
 
На ялині всівся ворон,
під крило сховав дорогу.
 
Ой пожбурю капелюха
в того згорбленого сплюха!
Випаде мені дорога,
а йому лишиться скруха.
 
БІЛА БІДА
От і настала біла біда
Для листя і для пташок.
Біла біда згори опада
І шелестить, як шовк.
 
Каже травинка своїй траві:
– Тікаємо хто куди!
Бо забіліє мені і тобі
Від отієї біди.
 
Біла біда в вікно загляда,
Дує з вікна і дме.
То і вівторок, то й середа,
Те саме і те ж саме.
 
Щось ти затиснулась в кулачок,
Стала зовсім не та…
Снігом обліплене пальтечко,
Ти ж моя біла біда…
***
На баранця з тобою сядем
і повертаймося туди,
де кучугури понад садом
і хрест
йорданської води;
де обережно, вечорово
село виліплює зима:
садок блакитного письма,
ворота, вигнуті вербово.
І на прочиненій веранді
лисиці білі на шибках,
і в руку горнеться рука –
ота рука,
якій ви раді.
Чому ж тривога, мов кортеж,
і таємнича, й нескінченна,
уже під серцем?
Та простеж,
як вечір горнеться до мене.
Як звільна ходить прохолода,
вдихає в корені снагу,
і сонях виріс біля плоту –
зимовий місяць на снігу!
Ця фосфорична феєрія
і неминучість повертань –
отак усе колись примріє,
омиє душу, мов Йордань:
і тепле батьківське подвір’я,
сніги (тепер таких нема),
і те крило, яке з повітря
всю ніч виліплює зима.
 
СОНЕТ НАВЕРЛЕ
В які краї ти заблукала,
Моя насмішнице лукава,
Моя любисткова біда?
 
Без тебе тихо, як в горісі,
І я сиджу, мов Будда в кріслі,
І в жилах змерзлася вода…
 
Коли б ще сон – було б нічого,
А то ж не спиш, хоч ти умри.
А то з’учора ізвечора
Вже вечори – не вечори.
 
Тебе нема – немає вулиць,
Ані стежинок, ні дерев…
І все отак перевернулось,
Як у сонеті наверле.
 
У ПРИХИСТКУ ДОЛОНЬ
Мій добрий ангеле-хранителю,
Чим повіддячую тобі
За доброту твою проникливу
В моїй знедоленій судьбі?
 
Коли у світі перевтомленім
Та безогляднім, як ріка,
Такі слова мені промовила,
Що ні від кого не чекав.
 
Я ладен був, піддавшись відчаю,
У сонячний базарний день
Піти по вулиці із свічкою,
Мов сіромаха Діоген.
 
– Шукаю вас, розумні, совісні,
Ну відгукніться ж, хоч на мить!
Хіба не бачите і досі ви? –
У мене свічка догорить!
 
І згас би на вітрах поривчастих
Той непомічений вогонь,
Якби не огорнувся в прихисток
Твоїх долонь…
 
ІНТУЇЦІЯ
Такий банальний і старий сюжет –
Тебе нема. І сірий дощ на землю.
Оті вчорашні паузи – невже
Не випадкові в голосі твоєму?
 
І щось в мені жило – гостріше скла,
І мовою шептало неясною…
А втім, це дощ. Хай він всьому виною.
Лише б не інтуїція була.
***
Чомусь таке враження нині,
І думка весь час огорта,
Що наче в космічну пустиню
Тобі відсилаю листа.
 
Не знаю, не знатиму завтра,
Тебе він застане чи ні,
Десь там, аж на Альфа Центавра,
Куди не ступити мені.
 
А може, ніде й не загається
І ти прочитаєш,
якщо
Галактики – хоч розбігаються –
Не кануть з Нічого в Ніщо.
 
Той лист на чотири хвилини,
Та вічний, допоки є ти.
І, мабуть, це вічність єдина,
Яку б я ще зміг осягти.
***
Буває – ласкавим словом
Чи жестом, що так ловлю,
Прогляне в тобі раптово
Жінка, яку люблю.
 
Вона – що була тобою –
В ту мить нагадає мені
Будиночок під сосною,
Наші найкращі дні.
 
Прогляне,
але невдовзі
Сховається, забіжить
В темнаве твоє волосся,
Зіниці, тепер чужі.
 
Ти їй не повіриш знову,
І не дозволиш сама
Кілька хвилин розмови,
Якої у нас нема.
 
Я б, може, тебе востаннє
Залишив з того жалю,
Але ж на кого зоставлю
Жінку, яку люблю?
 
Як ще раз лагідним зором
В тобі прогляне вона,
Крім мене – я ж знаю добре –
Ніхто її не впізна.
 
Далека в неї дорога,
І сумно з нами тепер…
Але як вона приходить,
То значить, люблю тебе.
 
 
ОСІНЬ, АПТЕЧНА
ТЕРМІНОЛОГІЯ
Осінь, мила панянка,
тиха і церемонна,
а сукня її полотняна
кольору цитрамона.
 
Столик біля кав’ярні,
п’є вона капучино.
За небеса прив’ялі
зграйка летить качина.
 
– Можна до вас? Пробачте…
– Зайнято, і не мрійте! –
(В сутінках річка плаче
і розмовляє вітер).
 
Осінь, панянка щира,
сукня її гастрольна,
мов перекинута чирва,
а кольору цитрамона!
 
Хмарка заступить завтра
сонце, іще безжурне.
Згасне лісів заграва,
сукня її пожухне.
 
Ну а сьогодні пальці
стискують орхідеї.
Місяці, два зухвальці,
в темних очах у неї.
 
Це лунке передмістя
як височінь церковна.
Це безтілесне листя
кольору цитрамона.
 
 
Владислав СТОЛЬНИКОВ
 НОВІТНЄ ЗНАМЕННЯ
Провіщують душі
покуту запроданій знаті.
А гребені магми
зростають у кратерах доль.
Бо націю душить
наруга дволиких магнатів,
що заново прагнуть
знайти прибуткову юдоль.
 
Отож і надалі
сваволять перевертні хитрі
царів учорашніх,
покритих імлою вигнань.
Хоч сотні, повсталій
супроти облудної митри,
несе  Отченаші
крило Великодніх світань.
 
А докір героїв
встає із могил споконвічних.
І дзвонять на сполох
ключі журавлиних надій.
Тож кличе до строю
зоря невмирущої Січі,
бо жадібний Молох
зникає в облозі святій.

№2 (190) 27 січня 2017