Ти знав
Ти знав де моє вікно
з краєвидами літнього моря
пережита давним-давно
наче кадри старого кіно
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
не повториться та історія
там на березі твій фрегат
я здавалась тобі без бою
розкриваючи зміст принад
розбиваючи хвиль каскад
сукня падала наче Троя
ти як море уже приручав
мене дику тропічну пристань
до самотності років триста
кожен камінь тоді кричав
Одіссей буде далі плисти
Ворожба
(романс)
Ви випали мені у ворожбі
а може просто доля необачна
вечірня кава з присмаком коньячним
і очі неможливо голубі
немов прожилка що тремтить на скроні
королю Ви чужий занадто мій
казенний дім з верандою для мрій
о я прошу минайте відсьогодні
замовкнуть пересуди для забав
мене забудьте краще будьте з нею
стеблинкою стежинкою зорею
до Вас прив’язана моя судьба
очей блакитна повінь топить знову
непогамовним вечором сп’янілим
душа не заживає так як тіло
ця ворожба була невипадкова
Запроси
Запроси мене в пшеничну повінь,
розкуйовджений пилком розмай,
де нікого в літі волошковім –
тільки ми, чебрець і молочай.
Запроси мене в колосся море,
де прозора від роси трава.
У космацькій магії просторів
я – твоя, і трішки польова.
Запроси мене в подільську сутінь,
моя одіж – синява отав.
Я могла б колись тебе забути –
тільки не цю памороку трав…
Нас розлучать скоро. Вже покоси.
Білочубийсерпнику, не зрадь:
ти свою волошку в серці носиш,
хоч мій вік – до перших сіножать.
Жінка у тридцять
(Думки навиворіт)
Жінка у тридцять – та іще штучка:
аксесуари, стильна каблучка.
Грація, погляд, високі підбори:
сьогодні – Астраза, завтра – Пандора.
Жінка у тридцять – леді сталева:
сірий дрес-код у прародички Єви,
а для вечірки – мереживна блуза.
Одному – дружина, для іншого – муза,
що надихає на знатні шедеври.
Може зіграти на біс і на нервах.
Вміє подати, вміє піддатись
і, на раз-два-три, – закохатись!
Жінка у тридцять – ще та серцеїдка.
Але у всьому вона просто жінка.
***
на присмерку рожевої весни
де профіль бусла у тонах бузкових
у травах місяць повний та лляний
і стався місяць повінню для них
а ми шукали броду у любови
ти щось мені впівголос говорив
зелений безум наливався п’яно
весна текла бруньками із кори
і був мені на форте і на піано
оцей порив і полонез пори
на присмерку рожевої води
зозулі воду пили як з криниці
а ти один на цілий світ один
а ніч циганка ніч така відьмиця
приворожила серце назавжди
Любов
Осінь – найкраща розлучниця,
бабиним літом освячена.
Вічна моя винуватиця –
Та, що не просить пробачення.
Осінь – найліпша натхненниця:
в спробі пера – проба золота.
Листя кружляє і стелиться,
скрипка виcпівує Моцарта.
Осінь – душі сповідальниця:
птицями світлими клятвами
згадка у листі купається –
перснями та-не вінчальними.
Осінь – завжди мироносиця
Тій, що блукає, нестрачена
часом: любов як безсонниця –
в сни Твої йде на побачення.
***
ви теж чуєте цей зойк
він пронизує небо
білим птахом з черленою ознакою
яку можна ідентифікувати навіть наосліп
він протягується
меридіанами зради
прокльонами матерів
і цією нескінченною зимою
залізною дорогою від Львова до Сімферополя
«Посланієм» Тараса землякам своїм
ви ще чуєте його
мені від нього нікуди не подітися
він продовжує мій хребет
ультразвуковими хвилями вібрує у скронях
крізь отвір у небі
відлітають білі птахи до вічної весни
але
коли він раптом обірветься
як звук затвора снайперської гвинтівки
коли цей зойк раптом обірветься
аби я і всі ви про нього забули
тоді і мертві
і живі
і ненароджені
земляки мої
стануть глухонімими
МИТЬ
мить відлітає легко пір’ячком павутиною
сідаєте роздивлятись золото завіконне
струшувати минуле перекладати у скриню
ліки слова з поштівки глицю старі ікони
бережно переливати згадки про всіх спочилих
наче у два горнята невистиглий чай з шипшини
кожна його історія залізної сотні сила
освячена до схід сонця рум’янкова батьківщина
вміє тебе читати бо тепло закутує плечі
мріянням паволокою словами непроговореними
смеркає між вами осінь і пальці його старечі
ще міцно тримають промені задля твоєї опори
мить і здіймаються сутінки надривно останнім вирієм
на серці тріпоче листя услід шелестить кобзарями
а далі його мандрівка звідки уже не вертаються
навіть якщо ти лишаєшся як перст за тією брамою
Гуцули
Гуцулів нема, ніби забрав потоп чи сніговий обвал,
а їхні столиці є.
(Василь Герасим’юк)
Вони – смерекові храми і предків хрести.
Вони такі ж ветхі, як тайни цієї землі:
праліси. – Трембітають у небо шпилі.
А до гуцулів, кажуть, ще треба йти.
Праліси курять люльку, немов дідугани
задумливі. Сизі. Сутінкам наче моляться.
На їхньому пульсі – криївок незгоєні рани,
а на верхів’ях – душі повстанців горлицями.
Вони підпирають небо – карпатські Атланти:
чорні ліси, як совість, як з неба докір –
крукам, що в Чорногорах, мов окупанти.
А до гуцулів – далі. Та доки, доки?!
Отам смерекові ґердани небесного Майстра,
де вітер опришком зривається геть, у минуле –
голосом предків. Арканно танцюють гуцули:
в горах все вище і вище… Відлуння, як ватра.
ДОЩ
здається він враз виникає із просині гір
що виростають у небо смерековим гіллям
він обертається птахом і ти йому віриш
тут не існує тьмяних відтінків сірого
тільки зелене як рута рахманне весілля
хочеш лягти на м’який наче мох його голос
світом твоїм кармінним кружляє легіт
він переходить на ніжність а потім у шепіт
як ніч у світанок як безгоміння у щебет
як літо в осінню вохру за видноколом
тут пахне в повітрі глицею та чебрецем
складки на сукні ворушить зриває згарди
тоді западає у серце тремким водоспадом
чи подорожнім що досі про тебе згадує
з усміхом вересневим ясним лицем