Раїса Харитонова. “У вічності пам’ять дівоча”

З нової книжки «Рівновелика любові»
 
Раїса ХАРИТОНОВА
 
Гортаю сторінки фотоальбому.
Ось марнотратна й швидкоплинна,
як той вогонь бенгальський, юність.
Їй невтямки іще, що світ – хамелеон:
він змінює щомиті кольори і настрій,
мов море на картинах у Куїнджі.
Не відає нічого й про людину,
розчахнуту на чоловіка й жінку;
і не знайома з Янусом дволиким,
що у обличчя – друг, а в спину – ворог,
якого заживо зжирає, як саркома,
то ненависть, то заздрість, то підозра…
Вона іще гадає, що безсмертна.
 
Не відає нічого і – щаслива.
 
Сьогодні молодь уже зовсім інша:
з декоративним тілом й обличчям,
з імплантом інтелекту Інтернету,
і з другом Вайбером
(не плутать з Вагнером),
чиїм ногам позаздрив би й Гермес:
бо одна тут, а інша на край світу.
Їй, лихослів’ям інфікованій,
мов СНІДом,
у кайф WI-FI
і не завжди – із бергамотом чай.
Верблюжа звичка
про всяк випадок, на потім
нарощувати горб, як за часи совєтів,
таки нарешті стала рудиментом –
щаслива днем одним сьогодні молодь.
У тренді вже не долари, не євро
а геніальний, наче Коперфілд, біткоїн!
Він, думаю, нам ще накоїть
і навчить, як треба жить-як-набіжить…
можливо, навіть скаже в очі королю
про те, що ми всі
голі.
 
Чотири пори року
Весна багатіє завтрашнім днем,
житом, пшеницею,
усякою пашницею,
пече великодні паски,
з думкою про яйце-райце
писанки дітлахам дарує.
 
У турботах приємних літо:
варить вишневе варення,
сушить гриби, і грушки,
і цвіт золотої липи,
в діжці дубовій засолює огірки.
 
Осінь – як і належить –
рахує півнів нарешті,
розливає в карафи вино,
рушники листопадові стелить,
та на годинник зиркає потай,
що стрілкою однією
вже вказує їй на небо,
а другою проростає в землю.
 
Зима споживає все,
чим настаралися сестри,
і – до літери літера –
консервує для матері Вічності
тільки найкращі слова
у різних за змістом
і розміром віршах.
 
Автотроща
нестерпно кульгава дорога
автобус мов качка кривенька
зі свята що на халяву
навпересіч йому троща
із касти недоторканних
 
скрегіт і зойк і стогін
і криком розірваний рот
й тебе за мить на цім світі
нібито й не було
та ангела за крило
хтось встиг таки ухопити
 
п и т и…
забризкані кров’ю халати
безплідне неонове світло
і хлорамін лікарні
в моєму наркозному сні
мажора верзякання п’яне
і моторошна сирена
і відголоси ридання
й стовпотворіння криваве
тих кого ангел проґавив
хіба що перехрестив
Господи чому ж він плаче
так безутішно плаче
плаче і плаче і плаче
мій єдиний
тримісячний від зачаття
син?!
 
***
Душа болить. Їй тісно, ніби «чи»
між «БУТИ» і «НЕ БУТИ».
Про неї знає хтось хоч крихту,
зернятко – що-небудь, крім ваги?
А розмір? Колір? Вік?
І лікувати, лікувати як її?
Болить.
Як голка з вуду, кинута у сіно, –
і на тобі! – гарпун у серці.
Проте рентген не висвітив її.
І курколаповим рецептам лікарів
літається в душі, немов у небі крукам.
В діагнозі (що радше – вирок)
їм просторо, їм затишно, їм вільно –
так просторо бува лиш в божевіллі.
Сон, ніби донор кров
(а може, і не кров – цикуту),
мені вливає в непритомну душу
тебе, коханий мій.
А може, не вливає –
а ти її спиваєш, як вампір?
 
***
Земля Донбасу, що родити б мала,
у могилах.
Ріка життя мого ще не зміліла,
та вже вона не поміж берегами –
поміж незвіданих світів,
і хмари, як молоки білі,
запліднити її уже не в силі:
вона, немов лататтям Лета,
у сутінках обличчями цвіте
моєї мами, друзів,чоловіка,
і сина, що родитись не схотів.
Ще попаски блукає білий кінь,
і пес нічийний ластиться у душу,
і тонко плаче десь дівочий спів,
ще галаслива ластів’їна зграя
зворушує до усмішки і сліз.
Але душа немов передчуває
щось зовсім інше,
те,
чого не звідала іще, але
вже знає…
й, прощаючись, усім і все прощає.
 
***
Чи пам’ятаєш, доню, ті обереги-светри,
яскраві і теплі, неначе літо,
які вечорами плела я для тебе?
Ти виросла з них і з обіймів моїх
так швидко, так стрімко і так далеко –
не наздогнати уже з проминання мого:
ирій, вічність вже – ось – за порогом.
Сплету на прощання вірша
з любові, з молитви, із слів українських,
непідвладних ні часу, ні моді, –
хай гріють тебе, сирітку,
у цьому жорстокому світі:
ДУШАМОЯ ІЗ ТОБОЮДУШАМОЯІЗТОБОЮ
 
***
Що повертатись спогадом
до скринь з минулим,
що забігати здогадом в своє
ще не вмебльоване
(диванами чи трунами) майбутнє –
пустопорожня справа.
Життя – не встиг замріятись, прозріти –
як вже його немає.
 
Чорнобильський пейзаж
Над Прип’яттю, над ниткою ріки,
де все як на долоні,
літає демон? Дух?
Тут хромосоми – мов сардини в морі,
що виростають швидко на акул.
В огніздок явора було усівся місяць,
та божевільним сміхом сич
його злякав, прогнав –
нехай деінде світить:
тут є тепер кому й чому світитись.
Безлюддям вулиць вештаються лосі
і лижуть чисту сіль
із наших трьохсотлітніх сліз.
Тутанхамона тінь
навколо саркофага бродить
і заздрить Атому малому,
який у ньому спить.
 
***
Наша перша ріка – Почайна.
Остання ріка наша – Лета.
 
***
Хтось зловживає, хтось зло живе,
і все ніяк не заживе
вже триста років рана наша:
імплант «братерський» made in Rasha.
 
Гомосовєтікус
Твоє скалічене життя –
ск/л/отарна, сіра дійсність
у три погибелі «братерства» з катом,
яке ти не прожив – промовчав,
Ця дуля мовчазна в кишені,
вона не оберіг твій – ембріон,
який завмер ще у імперськім лоні,
не дочекавшись світлих перемін.
Та витягни ж її нарешті
і стукни по столу, в тюремні двері
чи каїну своєму в груди!
Чого тобі уже боятись
і що тобі втрачати, окрім дулі?
І що тобі вже ставити на кін?
 
***
Коли подзвін нагадує нам про вічність,
утішаємось марно,
вимовляючи: «Вічна пам’ять».
У вічності пам’ять дівоча.
Скільки ідолів і богів,
глеків, колисок, сокир,
скільки сміху і сліз,
фортець і палаців…
розчинилося в часі?!
Усіх тих, що були перед нами,
не утримала пам’ять
над безоднею з іменем Вічність.
Зачепились за назву «Людство»
Платон, Леонардо да Вінчі,
Моцарт, Ньютон, Коперник…
Та частіше про себе нагадують інші:
Калігула, Сталін, Гітлер…
Сьогодні уже не секрет,
хто подовжить цей сатанинський список.
Та чи ж буде кому його прочитати?
 
Гібридна дійсність
1.
Живемо одним днем. Нам гібридна війна
(невже стільки років уже минуло?!)
спати не заважає.
І дим від підпалених смітників,
заживо спалених степів, очеретів, лісів…
не заважає жити і дихати.
Потоп – то вже після…
Скільки нас, що зрослися з ложкою?
Хто годуватиме нас,
коли доїмо останню дрібку
старого, жилавого, бездітного села
і мертва річка потече догори черевом?
 
2.
Війна війною, а життя триває.
Хтось знову в сьоме небо запускає
свій паперовий літачок.
Нічні двобої Інь і Яня
ніхто не відміняв й ніщо не відміняє.
Вузеньке міжколінне щастя перемог
(Фрейд знав це не з порожніх балачок,
й мадам Історія Шершеляфам це знає)
сприяє думці, наче ти герой (чи героїня)
і житимеш щасливо прісно й нині
в гармонії добра зі злом.
 
Спокуса
У зеленавих сутінках голландського розливу
з-під повні дивовижного обличчя
тече коса – шовковий шлях з Китаю
уздовж хребта, уздовж Тянь-Шаню.
Сьогодні гріх нехай усім проститься,
кому примариться-насниться
не проскурка пісна церковна біла,
а моє спрагле і гаряче тіло.
Шепчіть, уста, пісками із пустині
ім’я моє нетлінне:
М а г д а л и н а
 
***
Життя перегортає сторінки.
Разом зі Смертю тасує імена героїв і катів,
навмисне зло із ненавмисним.
Історія смакує різне:
увіковічила Нерона і Варраву,
а от чиєсь ім’я, любові гідне, стерла.
Таке було, і є, й, напевно, завжди буде:
то сріблом лат на Цезарі сяйне,
а то Іскаріота срібняками зблисне,
хоч сам Ісус(!) його призначив на іуду.
 
***
Ліміт терпіння вичерпано.
Дні просякли корвалолом,
тинктурами, смертним потом, –
кожний починається
з нокдауну від печальної звістки,
і закінчується нокдауном від ТСН –
нас волоком тягнуть до прірви.
Я забула нормальні слова –
бач, яка аритмія вірша!
Я забула всі формули,
крім роттердамської.
Сказала б була тобі, сучий сину,
який впереміш із матюками
радиш матері –
що як річка об лід,
що як море об скелі, –
взяти себе у руки…
Але беру.
Беру!
Хоч за ребра не можна:
близько до серця, яке –
без чеки граната,
тим більше за голову –
небезпечні знання б’ються струмом
і думки піраньями мозок шматують.
Ноги рвуться світ за очі,
подалі від вилюднілої країни,
де суд лиш Варраву милує, –
ох, не витримаю! Ох, не втримаю!
Що вже й казати про руки!
Особливо, коли з віч зірвали попону
і пророцтво Тараса постало у муках,
а лукавий – як смерть – без преамбул…
Й боронитися нічим. Хіба молитвами.
 
***
Чим далі, чим ближче до краю,
тим неприступніший рай.
Час не лікує – карає,
пощади благай не благай.
 
Місяць заскабився в небо,
в тривожні пророчі сни.
Господи, як не мені – кому-небудь
істиною сяйни.
 
Озвись із своєї печалі,
смерть подолавши смертю, –
Вкраїна моя, мов Почайна:
і ні жива й ні мертва.
 
«Українська літературна газета» №20 (260) 11 жовтня 2019

Прокоментуєте?