"…У цій війні домовин з гробами чиїсь очі пусті стали мені запиналом".

142

таємні стосунки тіней…

інстинкти собаку навчили

що слова замовчують життя

вірш про трагічну розлуку

(без шмарклів і сліз)

одномоментно

вона проснулась а я припинився у відчуттях

при повній відсутності зору слуху

інших природніх чуттів організму

наставала втрата

як простір для існування

як сіре в білому шумі

коли світло нічого не показує

лише швидкість відстані між нами

що неухильно зростала

і часу що стрімко вповільнювався

позначали її присутність

я зрозумів – вона – чи вже тепер щось

ніколи більше не засне

і не прокинеться

здається потім – чи колись – були слова

якісь не її мені

мов пташенята музики що не проклюнулися з нот

***

кольори тягнуть за обрій

по одному сухою палітрою

1-й понеділок 7-й фіолетовий

сутінками хворі

пусті банки вимагають

більше фабрик кольорових

і я палаю у присмерку

своїм дерев’яним серцем…

я втомився від часу

терплю а тримаю

любов бога серед людей…

якесь горе дурне…

якесь щастя чиєсь…

ось благають – мить зупинися

хто домігся чи ж встиг зрозуміти

де ділось життя

господи мій нещасних

прийми від мене все що тобі

треба

все найкраще що я створив

мене

і ще трохи часу

для когось

ми всі як непотрібне дитя перед абортом…

за мить до смерті перед дивом народження

***

неписьменний самогон і освічена вода

в контраверзах

а я шукаю істину де ще не видно дна

мертві поети найкращі

але пишуть живі

серце мовчи

хто тебе слухає коли печінка болить

***

собака моєї матері

ще з цуценяти жив старечим життям

любив її

остання радість на цьому світі

що десь є пекло а там ще гірше

ніж нам господь тут милостивий

прозрів як злодій в каятті –

я так влюбив в себе ісуса

що піде й він зі мною

далі буде….

чекайте змін у слові

іловайськ

ніч плинула по дитячому мамина…

та прийшов суворий як макаров

чорний день

привітався коротко – не сци…

я повзу по землі

як по стелі постелі

сон шепоче не застеляй мене

смерть благає не покидай мене

я повзу по ріллі

наче дзеркало по стіні

в ньому світло сліпуче

пробило тунель

у цій війні домовин з гробами

чиїсь очі пусті

стали мені запиналом

апостроф в комі

я бродяга київських провулків

не догнати мені вулиць в червоних ліхтарях

як зграя різнокольорових негритянок

вони проносяться сковз мигально жовтячи

поворотно вищальні

добра собака і

я іду рідним містом чужий

на фасадах сердечка – з вогню холодець

нецензурне звучання ієрогліфів

а правда і кривда одна матрьошка

бути собою занадто тісно

і моє бути виходить у прет-а-порте

в котрого відразу черговий че

запитує – чи …

первачне мочило висушує горло

мій удав приточився з порожніх пляшок

а в плямі пива знайшлась таємниця

ніби в слові рукиноги посередині м’який знак

ь як…

от чорт мене вкусила добра собака

сука така…

живу і ще дещо

не вільно в імені моїм

шукати самоназви

є нема

та поза цим щось відбувається

у видозміні був

як рік тебе нема

а новий знову за старе

і моя втрата перетворена на простір

між мною й нескінченністю

між нічого і все

як стіна відчуття

і моє не моє стало

наступивши на горло

смерть стає лагідною

це ж не моє серце

невагоміє між любить і не любить

щоб обірватись

серед ромашкового поля

зима у простирадлах

мамо………….

***

надрив самотності

знаки глюки на губах –

з гербарію посмішок білим кольором

рисочки надломані

пустоту його я роздвоюю –

чорна лінія мій спектр

смикнулась секунда назад

вернулася кров голубою

якою юшкою вмиється серце

таким буде колір солоний

рівно пусто холодно

нечутним голосом торкають кроки

оглянувшись

я ловлю лише пам’ять в щезноті обличчя

небо кривилось кривавилось блідло

вітер плач

вимерли птахи до самого дна легень

душі спливали у залишки чорного

і тверділа діра акварельного неба

я віршик вертикально аж до п’ят

у м’ятому плащі

як той світанок загубився в сутінках

ви не помітили мене

***

квіти

ти оплакувала їх дітьми

вони серед літа сохли

ти намагалася не жить

коли п’яне життя верталося в блювотину

і приходив навиворіт чорт

ти казала привіт сину

як усі жінки на старість

ти сподівалася бути таємною матір’ю ісусу

всю правду розказала своєму собаці

він здох у чужім підворітті

профіль з лівого виска пролився на бруківку

я думаю це він мене придумував

потаємність мов хащі сонячних зайчиків

мовчазним поглядом тиняючись у прозріннях

я випрошував якогось доброго дива

та ні одне слово не знало про що я кажу

буває так збрешеш собі що й мама не зуміє

я переповнений сентиментальними

нікудидіватами

я знаю слово ні на всіх мовах землі

вони кричать його хором

і фауна і флора

мамо ти правильно зробила що померла

в тебе залишився ще один постріл з труни

як рисочка з ні –

***

єдиний переможний жест жінки

розкинуті стегна

красиві дають зразу

коли тобі захочеться щось навзаєм

з тебе не залишилося вже нічого

хіба що не при тямі відчуття

свого тепла в чужому тілі

***

піщинка в пустелі

колективна самотність

місцями просвітлене нерозуміння

всі прихильності відхилено

я безіменно злий

споглядаючи торфяний димок

смаковими рецепторами

вухам своїм очам своїм …

ні звуку ні віри

розбрелися внутрішні голоси

лягли кістьми в суцільний череп

тужить словами мислений вітер

болить чого ніколи не було

чи бути могло

найпевніше побачення в морзі

хтось таки прийде кудись забере
Долучайтеся до УЛГ у соцмережах: Facebook і Vkontakte

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!