У нічних небесах молодик

З МАЙБУТНЬОЇ КНИГИ

***

Чи в далеку дорогу збиратись,

чи поруч зайти до сусіда,

чи кричати на мітингу,

чи готувати свій борщ  –

вибираєш неначе ти сам,

та богиня відплат Немесида

кожен вчинок і крок твій нотує,

й чи множить, чи зменшує борг.

 

Твій, добродію. Множиться він,

не подітись від нього нікуди,

так влаштований світ,

і у нім, як там ти не крути,

поруч світла примружилась тінь,

помиляються й праведні люди,

ти ж вирішуєш, грішний,

з ким, куди і навіщо іти.

 

Над щоденну рутину плитку,

над реальність, постійно зникому – 

вічний Кантівський імператив:

«Дух, не тіло сягає висот» –

змусить врешті тебе

постановою особистого виконкому

не ховатися в мушлю, як равлик,

німотний розверзнути рот.

 

І нехай Немесида недремна і далі

неминучі борги наші ревно

в досьє головне підшиває

і грізний готує вердикт –

є в житті швидкоплиннім

важливі, посутніші речі:

чиста совість, любов, Батьківщина,

у нічних небесах молодик.

 

***

Вітаю, пане ліс! Не бачились давно.

Ото як випав сніг на сосни і ялини,

вночі дививсь твоє «три ді» кіно,

а ранком по сніжку тебе покинув.

 

Як маєшся, старий? Чи всі твої дуби

діждалися весняної турботи?

Як узимі велося тут тобі?

Чи всіх зайців від зайшлої босоти

 

з рушницями в руках

сховав у глушині

аж до кінця мисливського сезону?

Так, друже, на війні як на війні,

не всіх порятував… Нема резону

 

тобі – вигадувать казки. А що ти, лісе, міг,

окрім приціл гіллям своїм збивати?

Ще не з усіх галяв зійшов торішній сніг.

Де проліски? Чи краще не питати?

 

Це я, мій друже ліс. Не впізнаєш? Хіба?

Неправда, пане, маєш пам’ятати.

Я не з отих, що «Буде всьо Донбас!».

Хоч звідти родом, та люблю Карпати,

 

Полісся, що у нім царюєш ти віки,

і всі сокири жадібного світу

тебе не винищать. Дуби-поліщуки

на порубах зростуть, не стануть мітом.

 

Тепер я, лісе, знов з тобою до зими,

грибний чи ягідний цей буде рік 
– байдуже,

аби, як і раніш, порозумілись ми,

мій пане ліс, останній вірний друже.

 

Не знати, певна річ, чи цей раз накує

мені іще літа твоя зозуля ранком.

Якщо не дасть надій – травневим солов’єм

мене ти сам утішиш на світанку.

 

***

Перекреслити б навхрест усе,

що тягну за собою, бурлака,

хай його перший сніг занесе,

хай по ньому завиє собака,

 

хай зариють його копачі,

як непотріб, за межами храму,

на горбочку отім уночі

волоцюги хай вип’ють сто грамів,

 

хай ту ношу залишу тяжку

на вокзалі і сяду у поїзд,

і забуду, що в нім, тім мішку,

що сповзав із плеча на пояс.

 

Вийду в місті, де ще не бував,

роззирнусь, поселюсь у готелі,

і нестямна моя голова

на подушці спочине в постелі.

 

Я новітнє життя розпочну,

я надбаю і жінку, і статки,

про колишню оту маячню

вже не матиму жодної гадки.

 

Я піду в депутати міські,

колосальну зроблю кар’єpy…

Та прискаче з минулого кінь

з пришелепуватим кур’єром.

 

В тороках у кур’єра  –
мішок,

що покинув його на вокзалі.

– Розпишіться. За вами боржок.

Не губіть свої речі надалі.

 

***

У перепелиному гніздечку,

в затишку, в м’якому холодку

із рябого теплого яєчка

пташеня з шкарлупкою в дзьобку

 

глянуло круг себе круглим очком,

ворухнуло пір’ячком крильцят…

Солодко ще спить у сповиточку

полювальник на перепелят.

 

***

Ні сліду, бідак, не лишив по собі,

ні знаку,

від сімені жодна з жінок

не діждалася плоду.

В убогій оселі знайшлись

у найдальшім кутку

сім зошитів пухлих,

на кожнім присвята: «Народу».

 

Двірник взяв горішній,

струснув пилюгу, погортав.

Він був у комісії,

котра приймала квартиру.

«Погляньте, тут вірші.

Людина була не проста!»

Сусідка сказала: «Та киньте.

Покійний вживав понад міру.

 

Ну що він там путнього

міг написати, скажіть,

аби до ладу щось,

то б вийшов у знані поети,

а так – ні дітей, ані жінки –

то ж треба отако прожить,

усеньке життя

продавать лотерейні білети…

 

За всім оцим мотлохом

плаче давно вже смітник,

і зошити – вірте –

справжнісінька макулатура!»

Одначе був іншої думки

сентиментальний двірник,

додому до себе одніс

рукописну літературу.

 

Читав він запоєм ті вірші,

на лобі посіявся піт.

І він, якби міг, написав би отак

про життя своє, тричі кляте.

 

Ви що не кажіть,

а відбувся покійний піїт.

Дійшла до народу

його грандіозна присвята.

 

***

Впустіть у душу музику. Нехай

вона побуде з нею наодинці,

очистить від набутого гріха,

що душу жити змушував навзгинці.

 

Застрашена і загнана у кут,

душа нарешті музики торкнеться,

і більше в інвалідному візку

покори

жити їй не доведеться.

 

Незчуєтесь – поставі і очам

і гідності, і мужності прибуде,

де й дінеться отой щоденний страм,

що хтозна-звідки поселивсь у грудях.

 

Врятує музика від скверни, що звила

в душі гніздо байдужості до світу,

і раптом вам запахне ковила

й відкриються всі загадки санскриту,

 

і Україна знов згадає вас

й поновить у своїм синівськім списку.

Прислухайтесь: жива душа співа,

й окрім свободи їй не треба зиску.

 

***

У минулому – теплі дощі

і цвітіння травневого саду,

і гудіння схмелілих хрущів,

і гріховні жіночі принади,

 

і єднання відкрите лице,

і розмови у дружньому колі,

й Великоднє свячене яйце

на хрещатому рушникові,

 

і луна тих наївних словес

про майбутнє і роду, й народу,

і крамольне «Христос воскрес!»,

що тоді було знаком свободи

 

від бетонних державних табу,

від нав’язаних ритуалів,

що примножували злобу

на тих збоченців-інтелектуалів

 

і на всіх, хто не в ногу ступав,

не сповзав у рабську покору…

У минулім – ночівля в степах

і стрілецькі пісні до змору.

 

А сьогодні – тривога за тих,

хто застряг в нашім ріднім шеолі,

і надія на всіх святих

і на внуків, що вчаться в школі.

 

НАЇВНИЙ ВІРШ

Помандруєм, братове,

хоча би уявою, геть від щоденної прози,

уявімо: усе, про що мріяли,

попри зневіру і досвід, збулось.

Вже достойна громада

не стогне, не чути відчайного «пробі!»,

наливається й вибухне квітом

калини весняної брость.

 

Посідаємо, браття, кружка

біля нашого спільного столу.

Чарка – справа посутня,

та потім наллємо, колись.

Треба спільний врожай до зернини

зібрати у спільну стодолу,

аби мрії ставали ділами,

аби ми вже нарешті збулись.

 

Скільки мовлено слів,

скільки закликів, гніву, відчаю,

тільки віз наш державний в баюрі,

а ми ані «тпру» ані «ну».

Прапор чорно-червоний

підносять брати-галичани,

серп і молот на прапорі

над Краматорськом майнув.

 

Так не буде довіку,

інакше не буде Вкраїни,

знов настане руїна,

як після Богдана було.

Наше спільне гніздо –

золота наша вільна країна,

не дай, Боже, як рідний лелека

у чужому гнізді

перелітне опустить крило.

 

ІПОДРОМ

I.

Перегони на іподромі.

День азартний, несамовитий.

На трибунах банкіри і роми,

тобто їхні барони ситі.

 

Рисакам шепотять жокеї

таємничі слова на удачу,

крутять публікуму ді-джеї

щось таке музично-коняче.

 

Прапорець стартера чи прапор?

Ставки робляться. Ллється пиво.

І не знає остання шкапа:

буде першою всім на диво.

 

II.

Коли ненадійні всі ставки,

коли програє фаворит,

«Жокея, жокея в відставку!» 
–

лунає, як цокіт копит.

 

Уже закипає Вандея,

розтало в кишенях «лаве».

– Потрібно міняти жокея!  –

народ на трибунах реве.

 

Завмерли у ложах лакеї,

бо їхні пани теж гудуть:

«Потрібно міняти жокея,

відкіль в нього ноги ростуть?»

 

Повзуть, мов жуки-скарабеї,

баскі племінні скакуни.

– Потрібно мінять всіх жокеїв,

погладшали, гади, вони!

 

Віл елліна до іудея

затявся розгніваний світ:

– Міняти нездарних жокеїв!

Міняти ік бісу – і квит!

 

***

Декоративні козаки

в епоху СНІДу й інтернету –

мов у кишенях жебраків

часів Хмельниччини монети.

 

Лежать трипільські черепки

в безлюдних сховищах-музеях.

Мовчать пістолі козаків,

і гаківниці, і фузеї.

 

Шумить мистецький маскарад

десь на околиці столиці, 

в козацькім строї депутат

вмостив в сідло свої сідниці.

 

Тримає джура-діловар

коня, навиклого до цирку.

Григоріанський календар

за роком рік міняє цифру,

 

та романтичний наш народ

весь у лаштунках декорацій.

Трубить історик, мов герольд:

вкраїнська – найдавніша з націй.

 

Нехай би й так. Та вже на нас

модерні косяться держави.

Державний прапор напина

спис з наконечником іржавим.

 

ЕЛЕКТОРАЛЬНА БАЙКА

У джунглях трав’яних мишкує кіт.

Йому отут – Близький котячий Схід.

Він тут емір, диктатор і паша,

котяча тут виспівує душа.

Йому належить цей мишачий світ,

над них кружляє бабка-вертоліт,

його бояться коники й жуки,

і горобці, і навіть ластівки,

бо в цій місцині він не кіт, а лев,

не воду п’є з калюжки – божоле,

і пишний з кицьок має він гарем –

усім котам сусідським писка втре!

Тривав би довго карнавал чудес,

та в бур’яни забіг блудяга пес.

Він, волоцюга, винюхав кота,

відшматував у нього півхвоста,

а сам подався на хазяйський свист.

Мораль?

Не будь отим котом, бо втратиш хвіст.

 

БУРЯКІВКА

Дружня усмішка

 

Чого б то? А-а… То привид порожнечі,

глухе відлуння карстових печер.

Чи, м. б. , гука СРСР

мене із літ пропащих, молодечих?

Я йшов кудись. Котив собі Сізіф

одну із тих важких гранітних глиб,

що я й собі котив перед собою

рукою, ну а потім і ногою.

Сізіф уже піднявсь на півгори,

а я собі подався у двори

Дніпропетровська, чи в Ясиновату.

Я син. Я брат. І я не винуватий.

То все потік. Свідомості потік.

Я вже до нього, він до мене звик.

Зустрівся раптом незнайомий мент.

Так сталось – стали друзями в момент,

хоч інтелект у нього – рудимент,

одначе, щось було у тім спітканні.

Дворами забрели в книгарню «Є».

Він Еліота шпарив, я – своє,

і хоч Михайло збиткувався з нас,

бо замість оковитої п’є квас

або на розі з тістечками каву,

той мент мені здавався прецікавим,

бо поважав Ередіа й мене

і не здавався примітивним лохом.

Він пив нектар в ментовці з Архілохом –

того вночі піймали за крадіжку,

він в Діогена, гад, поцупив діжку.

Мент Архілоха вранці відпустив:

не нишпорка ж мужик і не донощик…

З книгарні вийшли ми. Посіявсь дощик.

І я подумав: те, що я Буряк –

не просто так, о ні, не просто так.

Глобальне щось повідаю я світу,

до Мовчана я не піду в «Просвіту»,

я сам просвітлений. Можливо. Може, й ні.

Мені ночами сниться мсьє Парні

і та, чийого не торкнувсь стегна, на жаль.

Могло бути інакше…

                                                                                м. Київ