«Ти серцем вір своїм – пора добра настане»

Пригадуєте знамениті рядки 
видатної російської поетеси з українським корінням: «Когда б вы знали,
из каково сора растут стихи, не ведая стыда…»? Хто-хто, а Віктор Малевський
із «сорок восьмої» – виправної колонії суворого режиму, що на Хуторівці у
Львові, може розказати про це дуже багато. Та спочатку – трохи біографії.
Народився в Луцьку 18 січня 1970 року. Ледве з’явився на світ, як став круглим
сиротою. Далі – Тернопільщина: Коропецький інтернат для дітей-сиріт і середня
школа при пульмонологічному санаторії в Бережанах. Хлопець активно боровся за
своє місце під сонцем. Одружився, уже навчався в одному з львівських вишів і…
спіткнувся на вибоїстій дорозі життя. Спіткнувся раз, а потім і вдруге. У
тюремних стінах освоїв професію слюсаря з ремонту автомобілів. Та насущною
потребою стала поетична творчість. Його ліричні одкровення охоче друкує газета
«Закон і обов’язок» – орган Державної пенітенціарної служби України. У холодному
класі Віктор читає мені свої вірші, а я спогадую автора пісенної перлини «На
долині туман» – незабутнього Василя Діденка і його дарчий надпис на одній з
книжечок: «…від ніжних сил душі, від хортицької слави». Вони, оті ніжні сили
душі, допомагають сорокадворічному чоловікові піднестися над похмурим буднем, –
щоб напитися небесної синяви-чистоти і причастити нею інших. Утім, сьогодні ви
маєте змогу переконатися в цьому. І можете написати поетові листа (бо він таки
поет).

Ось адреса: Малевському Вікторові Федоровичу, ЛВК-48
(відділення №4),

вул. Хуторівка, 2,
м. Львів, 79031  

 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

РОМАН ВАРХОЛ,

член НСПУ, тюремний учитель.

 

ДРІМОТА

День старий добігає кінця,

Пісню смутку співає, мугика,

Вниз з дахів летить пісня оця,

Щоби там обернутися в крихту.

Унизу – не забруднений сніг,

А небесна розтоптана цнота,

І по ній – у тепло, за поріг,

Прослизне чорна кішка дрімоти.

Прослизне повз черговий нічник,

Щоб, вмостившись на грудях, мурчати.

До її походеньок я звик,

Не привикнувши до казематів.

Крізь відкриті кватирки тепло

З болем й смерком, з надіями – в небо!

Десь далеко моє спить село,

У яке повернутись так треба…

Правду кажуть старі, що ніде

Заховатись не можна від долі.

День  старий в хащу
часу піде,

Ставши першим в рахунку неволі.

 

СПОГАД ПРО ЗИМУ

На Василя, я пам’ятаю, випав сніг,

Такий рясний і білий, наче манна з неба.

Це щоб із паростка з’явитись колос міг,

А зараз більше хліборобові й не треба.

 

Пухнастоніжна біла ковдра захистить

Його зерно в землі від лютих поневолень.

Де там зерну крізь кригу прорости?

Тут уціліти би, коли землиця гола.

 

Та снігом з неба проявляється добро,

Ти серцем вір своїм – пора добра настане:

На ниви душ людських, розораних пером,

Посипле манна з неба, згоюючи рани.

 

ТУМАН НАД МІСТОМ

Висить туман над містом Лева.

Чи то зима, чи то весна?

Погода зовсім не січнева,

Що в цих краях – не дивина.

Висить туман. Стоїть стіною,

В’язкий, їдкий, мов кислота,

Плює молочною слиною

Віками проклята сльота.

І настрій теж на кшталт погоді –

Тягучо-млявий, як кисіль.

Така погода зараз в моді,

Про це чувати звідусіль.

Немов коти, облізлі хмари

У сиву збилися юрбу

І сочать слизом, мов примари,

З небес землі свою журбу.

І ця журба повік над світом,

Йому пророчачи кінець,

Надії з мріями про літо

Ґвалтують серце, хай їм ґрець.

 

У ВІДЧАЇ ВСМІХНИСЬ

Все небо в хмарах. Дощ крапить,

Хоч зранку було ясно.

Це Львів. А тут – завжди дощить,

Ти знаєш це прекрасно.

У цьому львівськім казані

Варитись довго будеш

І дощові його пісні

Не скоро позабудеш.

Я знаю, це важкий тягар.

І не лише у тебе.

Під важкістю сталевих хмар

В коліна пада небо.

На краю відчаю – всміхнись,

Вбік сплюнувши зітханням.

Цей дощ закінчиться колись,

Закінчаться й страждання.

Минулих днів збереш драже,

Щоб викинуть за муром,

І не здаватиметься вже

Цей світ таким похмурим.

На небо сонечко зійде,

Засяявши над світом,

Й тебе дорога поведе

В майбутнє, повне світла.

 

НАСТРІЙ

Заплакане небо. Погода соплива.

А настрій – в криницю душі камінець.

І вдача сирітська брехливо-зрадлива,

І кволий всіх мрій і надій вітерець.

Товсті хмурі мури. Сталеві решітки,

В дротах заборона сичить в три ряди.

І сивого смерку в волоссі відмітки,

І звістки із волі ковтками води.

 

ДУША-ПТАШИНА

Гучним селектором розноситься: «Відбій!»

Динамік, гаркнувши, замовкне до світанку.

Лахміття хмар натяг небесний вартовий,

Пухкого тіла прикриваючи буханку.

Морозна свіжість. У повітрі морозець,

Він зранку смутком сивини впаде у полі.

Душа-пташина виривається з сілець,

Куди її загнали гончі злої долі.

Не варто стягувать вузли нестерпних пут,

Не варто борсатись у відчаї безсило.

Знайдеться янгол – не диявол-шилокрут,

Вузли розпутає, душі звільнивши крила.

І затріпоче в небо вільними крильми

Душа стражденная, спасенна наостанку,

З-за посірілих на очах гардин пітьми

Явиться в інеєвім сні лице світанку.

 

    м. Львів