Пригадуєте знамениті рядки
видатної російської поетеси з українським корінням: «Когда б вы знали,
из каково сора растут стихи, не ведая стыда…»? Хто-хто, а Віктор Малевський
із «сорок восьмої» – виправної колонії суворого режиму, що на Хуторівці у
Львові, може розказати про це дуже багато. Та спочатку – трохи біографії.
Народився в Луцьку 18 січня 1970 року. Ледве з’явився на світ, як став круглим
сиротою. Далі – Тернопільщина: Коропецький інтернат для дітей-сиріт і середня
школа при пульмонологічному санаторії в Бережанах. Хлопець активно боровся за
своє місце під сонцем. Одружився, уже навчався в одному з львівських вишів і…
спіткнувся на вибоїстій дорозі життя. Спіткнувся раз, а потім і вдруге. У
тюремних стінах освоїв професію слюсаря з ремонту автомобілів. Та насущною
потребою стала поетична творчість. Його ліричні одкровення охоче друкує газета
«Закон і обов’язок» – орган Державної пенітенціарної служби України. У холодному
класі Віктор читає мені свої вірші, а я спогадую автора пісенної перлини «На
долині туман» – незабутнього Василя Діденка і його дарчий надпис на одній з
книжечок: «…від ніжних сил душі, від хортицької слави». Вони, оті ніжні сили
душі, допомагають сорокадворічному чоловікові піднестися над похмурим буднем, –
щоб напитися небесної синяви-чистоти і причастити нею інших. Утім, сьогодні ви
маєте змогу переконатися в цьому. І можете написати поетові листа (бо він таки
поет).
Ось адреса: Малевському Вікторові Федоровичу, ЛВК-48
(відділення №4),
вул. Хуторівка, 2,
м. Львів, 79031
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
РОМАН ВАРХОЛ,
член НСПУ, тюремний учитель.
ДРІМОТА
День старий добігає кінця,
Пісню смутку співає, мугика,
Вниз з дахів летить пісня оця,
Щоби там обернутися в крихту.
Унизу – не забруднений сніг,
А небесна розтоптана цнота,
І по ній – у тепло, за поріг,
Прослизне чорна кішка дрімоти.
Прослизне повз черговий нічник,
Щоб, вмостившись на грудях, мурчати.
До її походеньок я звик,
Не привикнувши до казематів.
Крізь відкриті кватирки тепло
З болем й смерком, з надіями – в небо!
Десь далеко моє спить село,
У яке повернутись так треба…
Правду кажуть старі, що ніде
Заховатись не можна від долі.
День старий в хащу
часу піде,
Ставши першим в рахунку неволі.
СПОГАД ПРО ЗИМУ
На Василя, я пам’ятаю, випав сніг,
Такий рясний і білий, наче манна з неба.
Це щоб із паростка з’явитись колос міг,
А зараз більше хліборобові й не треба.
Пухнастоніжна біла ковдра захистить
Його зерно в землі від лютих поневолень.
Де там зерну крізь кригу прорости?
Тут уціліти би, коли землиця гола.
Та снігом з неба проявляється добро,
Ти серцем вір своїм – пора добра настане:
На ниви душ людських, розораних пером,
Посипле манна з неба, згоюючи рани.
ТУМАН НАД МІСТОМ
Висить туман над містом Лева.
Чи то зима, чи то весна?
Погода зовсім не січнева,
Що в цих краях – не дивина.
Висить туман. Стоїть стіною,
В’язкий, їдкий, мов кислота,
Плює молочною слиною
Віками проклята сльота.
І настрій теж на кшталт погоді –
Тягучо-млявий, як кисіль.
Така погода зараз в моді,
Про це чувати звідусіль.
Немов коти, облізлі хмари
У сиву збилися юрбу
І сочать слизом, мов примари,
З небес землі свою журбу.
І ця журба повік над світом,
Йому пророчачи кінець,
Надії з мріями про літо
Ґвалтують серце, хай їм ґрець.
У ВІДЧАЇ ВСМІХНИСЬ
Все небо в хмарах. Дощ крапить,
Хоч зранку було ясно.
Це Львів. А тут – завжди дощить,
Ти знаєш це прекрасно.
У цьому львівськім казані
Варитись довго будеш
І дощові його пісні
Не скоро позабудеш.
Я знаю, це важкий тягар.
І не лише у тебе.
Під важкістю сталевих хмар
В коліна пада небо.
На краю відчаю – всміхнись,
Вбік сплюнувши зітханням.
Цей дощ закінчиться колись,
Закінчаться й страждання.
Минулих днів збереш драже,
Щоб викинуть за муром,
І не здаватиметься вже
Цей світ таким похмурим.
На небо сонечко зійде,
Засяявши над світом,
Й тебе дорога поведе
В майбутнє, повне світла.
НАСТРІЙ
Заплакане небо. Погода соплива.
А настрій – в криницю душі камінець.
І вдача сирітська брехливо-зрадлива,
І кволий всіх мрій і надій вітерець.
Товсті хмурі мури. Сталеві решітки,
В дротах заборона сичить в три ряди.
І сивого смерку в волоссі відмітки,
І звістки із волі ковтками води.
ДУША-ПТАШИНА
Гучним селектором розноситься: «Відбій!»
Динамік, гаркнувши, замовкне до світанку.
Лахміття хмар натяг небесний вартовий,
Пухкого тіла прикриваючи буханку.
Морозна свіжість. У повітрі морозець,
Він зранку смутком сивини впаде у полі.
Душа-пташина виривається з сілець,
Куди її загнали гончі злої долі.
Не варто стягувать вузли нестерпних пут,
Не варто борсатись у відчаї безсило.
Знайдеться янгол – не диявол-шилокрут,
Вузли розпутає, душі звільнивши крила.
І затріпоче в небо вільними крильми
Душа стражденная, спасенна наостанку,
З-за посірілих на очах гардин пітьми
Явиться в інеєвім сні лице світанку.
м. Львів