Ти намагався врятувати світ

(Фрагменти з майбутньої книжки)

Продовження. Початок у ч.13
 
Валерій ГЕРАСИМЧУК
 
ЗАБОРОНЕНА ЛІТЕРАТУРА
(«БЕРЕЖІТЬ СОБОРИ СВОЇХ ДУШ»)
У перші два роки свого навчання в університеті я відкрив для себе ще двох великих поетів, чия творчість дуже вплинула на мене. Це були Василь Симоненко і Ліна Костенко, з творами яких я познайомився тільки у Львові. Спочатку це були вірші з їхніх перших офіційно виданих, але пізніше замовчуваних поетичних збірок. А потім – і ті вірші, які раніше не друкувалися і розповсюджувалися в рукописах.
Вперше я почув ті заборонені твори від своїх друзів-поетів – Юрія Климця і Миколи Вівчарука (Миколи Петровича Козлика). Ці хлопці вступили на українську філологію на рік пізніше од мене, в 1974-му, і познайомилися ми на засіданні університетської літстудії «Франкова кузня». Хоча справжню свою школу ми проходили зовсім не там…
Вечорами ми утрьох збиралися в нашому гуртожитку і читали один одному вірші. Свої і чужі. Особливо багато знав їх Юрко Климець. Він був трохи старший од нас із Миколою, закінчив перед тим Кременецьке педагогічне училище і вільно орієнтувався в сучасному літературному процесі. Особливо це стосувалося, як тоді казали, «забороненої» літератури: саме з його уст ми вперше почули ще ніде не друковані і поширювані лише в рукописах «самвидаву» вірші Василя Симоненка і Ліни Костенко. Пригадую, яке сильне враження справили тоді на мене прочитані ним вірші В. Симоненка «Злодій» і «Курдському братові», як щемливо читав він не публіковані доти строфи з вірша «Україно, п’ю твої зіниці»:
 
Україно! Ти для мене – диво!
І нехай пливе за роком рік –
Буду, мамо, горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.
 
Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю –
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!
 
А із ще не опублікованих творів Ліни Костенко Микола Вівчарук (Козлик) часто читав нам вірш, який ми однозначно сприймали як вірш, присвячений воїнам УПА (вже тепер із допомогою Івана Малковича я передав цей вірш Ліні Василівні, і вона через свою дочку, поетесу Оксану Пахльовську, підтвердила, що він справді належить їй).
 
Мокряччя. Осінь. Млисте мрево.
Під лісом скирта як намоклий лев.
Прийшли чужинці, скривдили дерева –
зробили шибеницю із дерев.
 
Вона стояла на базарній площі,
ридма ридали сиві матері.
Вона стояла на базарній площі –
на перехресті болю і вітрів.
 
А коли хлопців привезли й повісили,
не зашморгом, не болем, не плачем, –
вона їм пахла партизанським лісом,
живицею, корою і хвощем.
 
Юрко Климець приніс мені почитати і геть пошарпаний від ходіння по руках роман Олеся Гончара «Собор». «Бережіть собори своїх душ», – не раз любив він повторювати рядки з цього роману і навіть коли робив це жартома, то сприймалося це нами досить серйозно.
Річ у тому, що якраз перед цим у Львівському університеті пройшла низка арештів… Група філологів, істориків і журналістів створила таємний гурток, який поширював заборонену літературу. У когось із них і побачили серед конспектів «антирадянський» матеріал і повідомили «куди слід». Гебісти вистежили всю групу. І тільки після цього почали проводити арешти. Причому робили це грубо, показово. Старшокурсники розповідали нам, як уночі працівники органів під’їжджали до гуртожитку чорними «Волгами» і, піднявши всіх на ноги, забирали їхніх товаришів. Було заарештовано і виключено з університету багато хлопців та дівчат!
Після таких подій читання заборонених творів Василя Симоненка і Ліни Костенко було далеко не безневинною справою. Та й пропаганда «Собору» Олеся Гончара – також…
Але це нас не зупиняло.
Собори своїх душ ми і справді намагалися берегти, тому наші поетичні вечори в студентському гуртожитку на вулиці Пушкінській, 49, затягувалися допізна. А коли нам не вистачало таких вечорів, ми умудрялися перетворити на літературні зібрання навіть зустрічі Нового року. На одне із таких новорічних свят Юрко і запросив до Львова своїх друзів Миколу Пшеничного та Любу Пшеничну, і той білосніжно-поетичний Новий рік і досі залишається для мене найбільш пам’ятним серед усіх наступних років. Та що там Новий рік, коли навіть на власному весіллі у селі своєї нареченої Богдани Юрко Климець організував коротке літературне зібрання, на якому ми нашим дружним філологічним крилом університетської літстудії разом із Мирославом Лабачем, Василем Лящуком і Неонілою Крем’янчанкою (це дочка Лілії Адамівни Антонюк-Слідзинської – вчительки Юрка) встигли почитати свої нові вірші. Вже тепер поет Василь Лящук упорядкував і видав власним коштом Юркові листи до нього (Юрій Климець «Привіт, Васильку!..», видавництво «Волинські обереги», 2014) з передмовою Миколи Пшеничного. Ці листи ще раз свідчать про його велику любов до літератури, якою він жив і дихав усе своє, на жаль, недовге життя. І в листах, і в передмові до книги вміщено багато віршів Юрія Климця і Миколи Козлика…
Юрко і Микола сміливо й сильно починали!
 
Юрій Климець
 
Один із крем’янецьких
краєвидів
Стоїть облуплена святиня,
Безверхо дивлячись в блакить,
Стоїть у грози й хуртовини,
Химерний витвір рук людини
Великий дух в собі таїть…
І де колись гриміли хори –
Шугає вітер в голубінь…
Та обпікає серце сором
За крах розтоптаних святинь.
І я відчув лишень віднині,
Як серце скривджено болить.
Стоїть осквернена святиня,
Безверхо дивлячись в блакить.
 
07.07.1974
 
Микола Вівчарук (Козлик)
 
Прогноз
Мряка студеноока –
З революційних гроз.
33-го року
Прогноз.
 
Біблію – у вбиральню!
В Чашу – сивухи міць!
Пенсію персональну
Ґвалтівникам черниць!!!
 
Горе в зоряній кроні.
Горе і гнів
У золотавоскронні
Михайлівських монастирів.
 
Геть, чорнорясі невдахи!
Світе новий, рости!
…Наче підстрелені птахи –
На планеті хрести.
 
Передріздвяна спека.
Палахкоче вогонь –
З творінь Феофана Грека,
Із рубльовських ікон.
 
Богоматір батожать
Матюками роти.
Боже.
Боже.
Боже.
Прости.
 
Від модерного трону –
Заколимний маршрут.
…Криваво-червона
Правди нової суть.
 
Дзвонів завмерлі гами –
У чорториях рік.
Чути: бряжчить кістками
33-й рік.
 
На жаль, у 1998 році Юрко Климець трагічно загинув. Ще раніше, на початку 90-х, після важкої хвороби помер у рідному селі Лючин Острозького району Рівненської області й Микола Вівчарук (Микола Петрович Козлик), так і не побачивши своєї першої поетичної збірки «Пісня про Небо», яку він ще встиг упорядкувати й вичитати і яку в березні 1993 року видав Микола Пшеничний у дубенському видавництві «Наш край» за спонсорські кошти Юрія Климця. І в мене – страшенний жаль за цими двома талановитими хлопцями, бо їхні щирі і чисті голоси справді могли «забриніти піснями» у нашій літературі…
 
ПЕРША НАРАДА МОЛОДИХ
Відповів мені поет Віктор Терен, який на той час працював відповідальним секретарем Комісії по роботі з молодими Київської організації СПУ, а його дружина Тетяна Майданович була літконсультантом газети «Молода гвардія» (вона й показала чоловікові надіслані мною вірші, а потім надрукувала в газеті мою добірку зі своєю передмовою). Віктор Терен сповіщав, що вірші йому дуже сподобались, і особливо відзначив «Калинову сопілку», «Баладу про білого ворона», «Життя іде. І короваї місяться» та деякі інші. Якщо таких віршів набереться у мене кілька десятків, писав він, то можна буде подумати і про книжку. А в кінці листа додав, що обов’язково запросить мене на цьогорічну нараду молодих літераторів, яка має відбутися у Будинку творчості в Ірпені.
Пізніше, познайомившись із творами Віктора Терена, я зрозумів, чому мої вірші так припали йому до душі, – йому теж боліла наша трагічна історія і він, як і я в «Калиновій сопілці», також черпав силу з українських народних пісень та казок…
 
Віктор Терен
 
Гусеня
А все-таки ми з вами ще застали
Барвінку трохи й пісню про коня,
Незорані низинки біля ставу,
І чисту воду, й дике гусеня.
 
Оте, останнє, заднє, що над силу
Летіло, озираючи лани.
Уже не вбереглися од прицілу
Передні, найсильніші, табуни.
 
Ви ж гусеняті не побийте пір’ячко,
А ще пшінця насипте під крильце,
Бо хто ж до вас додому на подвір’ячко
Малого внука з казки принесе?
 
Щоб наші внуки теж отак сказали
Якогось неприкаяного дня:
– А все-таки ми з вами ще застали
І чисту воду, й дике гусеня.
 
Такою ж щемливою виявилась і лірика поетеси Тетяни Майданович. Тоді вона якраз видала збірку «Голубий кришталь» (1980), у якій проявила себе непримиренною противницею будь-якої фальші, і саме ця риса характеру забезпечила ту кришталеву чистоту її поетичного голосу, який надає її віршам водночас і високого, і хвилюючого, і надзвичайно щирого звучання, яке можна зустріти далеко не в багатьох… Я досі пам’ятаю, яке сильне враження справив на мене вірш «Ликера» із її наступної книжки «Насіння диких трав». Адже цей вірш не просто про Шевченкову зрадливу наречену: він – про фальш! Про те огидне «малювання перед публікою» після явної зради, що для самої авторки ні в житті, ні в літературі просто недопустиме. Тому тут такий біль, і щем, і співчуття обманутому Поетові, і широке несподіване узагальнення – уже не тільки для таких-от ликер, а для всіх.
 
Тетяна Майданович
 
Ликера
Вона прийшла до нього на могилу
І принесла пучечок теплих трав…
Чи то ж так само усміхалась мило
В той день, як він самотній умирав?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
В столиці й при столиці красувалась.
…А може ж, не згадають, що казав:
«Душі для неї не жалів, а зараз
І мідної копієчки б не дав».
 
Не до вподоби стала чи невірна, –
Та хто візьметься розбирати знов!
Вона ж така лукава й лицемірна,
Що й після смерті грається в любов.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Хіба і ми це зможемо простити?
Хіба він сам прощав усім і все?
А хто свій борг зібрався заплатити,
Той не лише квітки йому несе…
 
Незабаром ми зустрілися в Ірпені.
Була зима, морозяна і сніжна, але Ірпінський будинок творчості тепло приймав учасників ще однієї наради молодих. Відкрив семінар перший секретар правління Київської організації СПУ Юрій Мушкетик. Того ж дня, увечері, керівники семінару зібрали нас у затишній залі. Вечір пройшов дуже цікаво. Тоді прозвучало багато яскравих віршів (перед конкурсом свої поезії читали і старші поети).
Я читав свою «Калинову сопілку».
 
Калинова сопілка
Чи ота історія була з ким,
чи хтось просто вигадав таку,
та згадались знов слова із казки
про калину й дідову дочку.
 
Про сестру, що погубила другу.
Про могилу й чумаків здаля…
Там сопілка вспадкувала тугу
від землі – від серця – від гілля.
 
Промовляла піснею до милих
матінки і тата… До сестри…
А калина – все росла з могили
і жалила віти об вітри.
 
Добувала перетлілі болі,
гнала – соком – у гілки свої,
чи байдужа до чужої долі,
чи сама – продовження її.
 
Це усе – перекази. Я знаю.
Не було ні дива, ні плачу.
Просто вітер розійшовсь до краю
і нареготався досхочу.
 
То сумну мелодію до хати
чумаки внесли, мов на крилі,
здатну і журити, й чарувати,
і на світ вертатись з-під землі.
 
Вранці знову рушили в дорогу
(бурмотіли стомлені вози),
залишали пісню, і тривогу,
і надію в крапельці сльози.
 
Рано-пізно всі колись ми рушим –
будуть з нас калини брати сік!
Та чи стануть сопілками душі?!
А якщо і стануть, то чи всі?
 
Хто пройде, як чумаки, по світі
й цю сопілку гордо пронесе?
Виростай, калино! Ми в одвіті
і за рідну пісню, і за все.
 
То дарма, що літо змінить осінь
і волошки втратять дивну синь, –
хто любив Вітчизну-матір досі,
той і далі проживе як син!
 
Так і ми з тобою, моя доле!
Поки встигне наступити ніч,
перейдемо це житейське поле,
встелене туманом протиріч.
 
Покладем, де того буде треба:
я – життя, своє насіння – ти.
Та й гіллям потягнемось до неба,
до сопілки й пісні. До мети!
 
Восени, щоб не змерзали віти,
будем з грон розводити вогні!
Ця сопілка мусить відболіти
і тобі, калино, і мені.
 
Той творчий вечір так налаштував нас на поетичний лад, що ми, повернувшись після вечері до своєї кімнати, довго не могли заснути і далеко за північ по черзі читали свої вірші (Віктор Терен завбачливо поселив мене, Павла Гірника й Івана Малковича в одній кімнаті, щоб ми познайомилися ближче і заприятелювали).
Тиждень минув у дуже корисних для нас обговореннях і в цікавих зустрічах. Керували заняттями семінарів Петро Осадчук, Віктор Терен, Тамара Коломієць і Володимир Яворівський. Виступали перед нами перший секретар Спілки письменників України Павло Загребельний, критик Микола Жулинський, поети Петро Засенко, Володимир Забаштанський, Валентина Малишко та ін.
А 3 квітня 1981 року «Літературна Україна» надрукувала цілу сторінку з віршами учасників наради і статтею Володимира Дрозда «Зміна молода, зміна талановита», у якій голова Комісії по роботі з молодими авторами Київської організації СПУ, зокрема, писав: «Кожний семінар, як правило, відкриває кілька нових літературних імен. Від часу минулого семінару-наради стали звичними на сторінках періодики імена поетів Світлани Короненко, П. Гірника, Оксани Забужко, М. Луговика, прозаїків В. Медведя, А. Морговського та О. Микитенка. І нинішній семінар не був винятком. Справжнім відкриттям для всіх нас стали вірші працівника редакції тетіївської районної газети на Київщині В. Герасимчука та учительки із Жулян Марії Кучеренко. Порадував безсумнівний поетичний талант студента Київського державного університету І. Малковича».
Далі В. Дрозд відзначав творчі доробки поетів Катерини Хлань, Валерія Кравця, Тетяни Крижанівської, Валентини Давиденко, Станіслава Шевченка, Антонії Цвід, Наталки Усенко і Тараса Унгуряна, а також «талановиту, своєрідну» прозу Галини Пагутяк. І завершував він свій огляд словами: «Республіканська зональна нарада-семінар в Ірпені ще раз засвідчила, що народ наш щедрий на таланти, що можемо з надією дивитися на майбутнє літератури».

№14 (202) 14 липня 2017