Ти мені, ясене, братом…

156

Із поезії різних років

10 серпня цього року виповнюється 60 років від дня
народження відомого українського поета, перекладача і вченого, професора
Київського національного університету імені Тараса Шевченка Олександра
Астаф’єва. Найсердечніше вітаємо ювіляра і подаємо добірку його творів.

ПІЩАНИЙ АВТОБУС

 

У трави, у води, в тумани

у цвинтарів ніші

один по одному,

один по одному

ідуть найсильніші.

Он Григір Тютюнник

сідає в автобус піщаний

і їде туди,

де видніється

клен полум’яний.

Учора до нього

іще борозна простягалась,

поїхав, поїхав,

полишивши

тлум цей і галас,

у даль, де чорнозем,

каміння і глини завали,

а ми ще недавно із ним

в Ірпіні зимували.

Тепер у скорботі

брови кошлаті насупим

і з острахом будем чекати,

хто йтиме наступним?

Я витру сльозу.

я гляну на місяця глобус

і побачу на ньому

людей і гарячу блакить.

На когось чекає,

на когось чекає

піщаний автобус.

Спрацьоване серце його

в глибині шелестить.

І хочеться бути красивим,

достойним людини,

і хочеться бути несхибним

у цьому житті,

допоки піщаний автобус

намотає на шини

кілометри останні

моєї путі.

 

РИБАЛКИ

Рибалки відходять у треті півні,

в світи, до зелених кордонів,

над ними гойдаються лементи пісні

і думи лунких коридорів.

 

Над ними гойдається дно сумовите

й кохання палкого тривоги,

і хвиля за хвилею море відкрите

їм вальси нагонить у ноги.

 

Хай мовчки ідуть. Через хвиль сизі глиби.

Хай звуть їх морські зодіаки

подалі від берега, де замість риби

людей уже ловлять у саки.

 

Поволі зникають в тумані їх спини,

і гасне на серці спокуса,

і моря важкого шептання неспинне

зливається з словом Ісуса.

 

***

Що говорити – живу, як вмію,

не пара птаху, не пара змію,

не пара древу, не пара звіру,

чи буде краще – уже й не вірю.

 

Ніхто в єдине вже нас не зліпить,

ані зоря, що чоло осліпить,

ані зелене світло долини,

ані червона кипінь калини.

 

Отак живемо, налиті страхом:

ідеш за мною крилатим птахом,

повзеш за мною тужливим змієм,

спішиш за мною голодним звіром.

 

Пекельне сонце нас розкололо,

від того в серці пусто і голо.

Любов минула, а що натомість?

Озветься болем глуха свідомість,

свідомість птаха,

свідомість змія,

свідомість древа,

свідомість звіра.

 

ЗАРУЧИНИ

1.

Я так тебе люблю, що аж ненавиджу

усіх жінок, яких спивали очі,

усіх жінок, залитих у кайдани

на голому Сибіру простирадла.

 

З життям я незабаром попрощаюсь,

залишиться лише моя любов,

залишиться лише моє ридання

на дальному твоєму побережжі.

 

Дванадцять скорбних років за тобою

біжу думками, як за ідеалом,

а, невловимий, завше вислизає

і крає серце начерк вислизання.

 

Тікає, як вода в глибоке русло,

немов одлуння грому на озера,

весь час мене, мінливий, покидає

для того, щоб зі мною бути разом.

 

Я так тебе, на розум небагатий,

люблю, що навіть страшно приступитись,

себе оддати в рабство ідеалу,

підперти стелю спогадів плечима.

 

Тікає, як вода в глибоке русло

без вороття і вухам пілігрима

у спадщину одвічну залишає

той плескіт хвиль, де зникнув голос твій.

 

2.

Усе, що загубив я у житті,

знайшов у віршах. Скинеться ночами

в забутих водах пам’яті моєї

дзеркальний короп буйної уяви!

 

Ліана, яку вирвано з душі!

 

У рамки вправ – печальний образ твій,

нащадкам тільки тінь свою залишиш.

Тебе шукати півтораста днів,

зникаюче відлуння окликати.

 

Екран вікна – мій синій телевізор,

тривала передача про дощі.

Чого тремтить у водах тротуару

світило, шлях якого – невідомий?

 

3.

Ти хоч би здогадалась про любов,

невже і краєм вуха не почуєш

скорботних слів, залитих у кайдани.

 

Стоїш на площі Ринок, y фонтані,

закута у сліпучий білий мармур,

і кучері мережаних морозів

тобі на голі плечі опадають.

 

До чого ти спокійна і велична!

Стоїш на площі Ринок, у фонтані,

що аж вода утримати не може

твойого відображення хисткого.

 

На брукові стирають кров зими

суєтні, метушливі двірники.

Дивлюсь на тебе крізь трамвайну шибу,

щезаючи у натовпі отих,

які ідуть, проходять мимо мене.

 

4.

Колись давно, ще за життя Гороха,

я цілував твої печальні очі,

ще досі залишився на губах

гарячий дотик пломінких зіниць,

які могли знімати з неба зорі.

 

Ще сонце – обморожений тюльпан –

ронило за пелюсткою пелюстку,

та з поля зору випала нараз

твоя чутка притомність мармурова,

коли хитка, тікаюча вода

взяла на себе скорбні очі діви.

 

Лише рука, залита у кайдани,

у золотий браслет годинниковий,

на білосніжній подушці шукала

твоїх повік смиренних, під якими

повинна була битися вода.

 

Чому іду щовечора під «Вежу»,

де дасть мені шинкарка пива кухоль,

який буття мого розсуне грані

і кров свою проллє – світильник духу –

на мій скорботний шлях в світи інакші,

що замкнутий, як зір твоїх очей.

 

Ще прийде час і тінь моя змаліє!

 

5.

Як ти мене носила на руках,

моя кохана, то печальним зором

півтіні, які гралися в мовчанку,

я зустрічав, щоб з ними попрощатись.

 

Неначе мертвий наспів з того світу

вони плескались в мармуровій чаші,

коли брела, чалапала по бруку

душа твоєї статуї безмовна.

 

З минулого вони мене гукали,

що аж вода кололася у чаші,

аж сміх страшний котив на камінь брижі,

а я сидів у тебе на руках.

 

Сидів я, захлинаючись любов’ю,

на блюдечку твоїх коханих рук.

Воно плило у сизе надвечір’я,

як п’єдестал, як місце для нікого.

 

6.

З мого вікна виразно, добре видно

будинок той, в якому за дверима

ми лежимо голісінькі з тобою.

За мене син твій старший на три роки.

 

Як голий меч, лежиш побіля мене,

твоє блискуче, довге полотно

мою круту дорогу обнажає.

 

Мерщій у сад, у твій квітучий сад

з лампадою печального піона.

Світає світ в будинку, за дверима,

збавляє крок під вікнами твій син.

Лише гарячі дрібки чорнозему

зі стіп його зриваються у тишу,

як мертва плоть маленької провини,

яку уже спокутати не можна.

 

7.

Люблю, що не боятися гріха;

котися в пам’ять часу борознисту,

мов кісточка травневого дощу,

бо мертвого із гробу не вертають.

 

На площу Ринок вийду уночі

собі кусати лікті від розпуки,

що водяні лілеї рук твоїх

питво небес на камінь перецідять.

 

Без тебе в цьому світі не житець,

а мармур каже більше, ніж людина,

чому б мені не стати біля тебе

тесовим дурнем, зведеним в квадрат.

 

І виставить себе на посміх людям,

щоб потайна гадюка у думка

могла сказати: «О, яка потвора,

ще поспішає з козами на торг!»

 

Для того, щоб – прекрасна – зберегти

твою посмертну маску мармурову,

я ладен заподіять собі смерть,

лиш би твоє безсмертя зрозуміли.

 

8.

Закута Полтва в камінь і бетон,

на повні груди дихає ночами.

Поглинь мене або відхлинь, буття!

Я – теж ріка, узята в арматуру.

 

У твань моє затоптано кохання

ногами неіснуючого. Знову

аж подих переймає. П’ю з фонтана.

Води в долонях статуя подасть.

 

На сторінках одкритих Симоненка

душа моєї лампи міцно спить,

а я не сплю, а я весь час бунтую,

як Полтва у сорочці із бетону.

 

З рікою ми тепер – одна істота,

підемо разом за незримий гребінь.

Не поспішай, ріко, не поспішай,

не впився я ще любощами жінки.

 

9.

Осяйність мармурового покрову

зіницями погани оскверняють,

мерзенними словами оскверняють,

що на язик їм слина принесе.

 

Побрав би чорт нещасних пілігримів,

на статуї з фонтана одружуся,

допоки ще ряснить жовтогаряче

над червонястим світлом черепиці.

 

Щоб захистить скорботну од наруги

і завести сім’ю, наче Омелько.

Поганам йти додому, де в колисці

чекає на їх ласку бородань!

 

Чого стоїш і плачеш, наречена?

За мить до того, як покинуть світ,

ти радощами повниш чашу серця,

щоб я по вуха вліз у їх довір’я.

 

10.

Спасибі ворогам, котрі кують

сталеві ноти в пісні солов’я,

щоб виповнити плоть його рядків

огнем душі і розуму наливом.

 

Незваний гість садів яблукооких,

що ріже правду-матінку усім,

у цьому світі був би сиротою,

якби він гнів за мачуху не взяв.

 

Моя любов розвіялася б з вітром,

давно б перетворилася у прах,

якби пішла світами без сорочки –

ненависті, що хоч сокиру вішай.

 

Життя речей – і те таке коротке,

і б’є мені смертельним боєм ворог,

і падає, бо скараний на горло

мотивами фатальної сирени.

 

Життя речей –і те таке коротке.

На тій воді, яка нас всіх відносить,

не лишиться нічого, крім відлуння

любові, що обернеться в ніщо.

 

11.

Вони усі уміють величатись,

немов свиня у дощ, раби чорнила!

Чого в росі обоє моїх карих

і заливає кров мені обличчя?

 

Бо дуже любе-дороге життя,

аби його лише не обірвати,

як на очах спинається на ноги

лінива, недалека лежебока.

Бо дуже любе-дороге життя!

 

Лежить корона сонця у воді –

печальне серце дня, що кров’ю гримає,

насичує жадобу хвилі світлом,

якому підкорилися глибини.

 

Світило тої мертвої свині,

як метеор, погасне у болоті,

притямна сліпота, притухлий блиск,

який шляху осяяти не здатний

навіть тоді, коли вже помирає!

 

12.

Я віршів дуже довго не писав,

бо не хотів очей продати псові.

І взяв нарешті в руки олівця.

Це вже не вірші. Це вже динаміти.

 

Здається, що злечу в повітря з ними,

неначе скоростріла плід свинцевий.

Бікфордів шнур моїх залізних нервів

топтали довго – вибухну крізь відстань.

 

Свого волосся вибух смолянистий

до озера людського забуття

я пронесу, неначе крону диму.

Озера мають вуха особливі!

І місце, на якому мав би впасти,

хотілося б надійно застелити

соломою мого палкого сонця,

слідами вибуху, що підірвав

давно життя моїй скорботній тіні.

 

13.

Ти мені, ясене, братом,

ти мені, вишне, сестрою,

страдники долі земної.

За вами по п’ятах – морок.

 

Мені плодоносить не довго,

плоди підривають коріння.

Натяком жолудь скотився

в трави журливі осінні.

 

Серце співає осанну

друзям отим, що не зрадять,

тільки обценьками душу

здавлює радість буття.

Серце співає осанну.

 

Пізнє моє Прозріння

скарби відкриває охоче.

Крига блакитна скресає

під оловом дум у зіницях.

Куля земна – скороспілка,

також перестигає.

 

Мені плодоносить не довго.

За мною по п’ятах – морок.

 

14.

…Марні, суєтні, мізерні,

хотіли б загарбати світло,

вони тільки руки оближуть,

підкресливши їхню потворність.

Знали б,  де його
тіло,

викрали б, мабуть, за гроші.

 

Вчитись мовчання у того,

хто не уміє мовчати,

зціпивши зуби в судомі.

Вилиці крик йому зводить,

клубом спинившись у горлі,

клубом зав’язнувши в грудях.

 

Десь появляється ворог

дати ногам своїм волю,

пробі кричати не треба –

кинути камінь мовчання.

Кинь, розмахнувшись щосили,

так, щоб аж шию скрутило,

вирвало кисть із гнізда.

Виведеш з ладу ключицю –

голову не загубиш.

 

Крик – це летюче

мовчання

 

15.

Ота мішень – ескіз мого обличчя,

допоки в неї каменями б’ють,

наносячи побої, рани, садна,

очима ста прицілів чорнобрових

давно я ворогів узяв на мушку.

 

Ескізів безліч, всі вони рухомі,

олживі риси юного лиця.

Жбурнути камінь – не велика мудрість,

Складніше – відшукать для нього центр.

 

Людина що – закидати шапками.

Але на те і клепка в голові,                   

аби під кожен з нападів нежданих

підставить не себе, а тільки тінь.

Спотворено камінними дощами

моїх ескізів обриси чіткі.

Хай торжествує блазень метушливий,

бо, нищивши по-варварськи ескізи,

він підніма ціну оригіналу…

 

16.

Ще вилиці нещадних ворогів

жували безперервно, ніби жуйку,

безрадісне відлуння мого стресу,

яке лише скріпило мої сили.

Ошукані, гадали, що це хліб.

Це нерозважна страва, від якої

живіт ума присохне до хребта!

 

Буває так, що з плеса на пісок

іде гусак-недоумок природи,

і з нього, як з окресленого ока,

такі п’янкі, п’янкі опуклі краплі,

та мерхіт їх купавця не хвилює,

краса їх не спаде йому на розум.

 

Із ворогів, як з гусака вода,

зійдуть і стид, і страм, і листя пір’я,

і я, печальний, голосно заплачу,

бо в шиби мого духу кулаками

рушій життя – непереносний голод,

жебрак скарбів, прийде, затарабанить,

захоче хліба, як захоче хліба,

аби заїсти грубу їжу глуму –

від того, що побачив гусака.

 

17.

Ти в мене є тому, що рук петлю

твоїх я в поле викинув із гнівом,

аби вони, довірливі садистки,

надсадно не душили ув обіймах

моєї мами рідної – свободи,

яка мене годує молоком,

узята в зашморг іншими катами –

стонадцятьма дорогами в нікуди!

 

Сніги сліпучі куряться з очей –

вивідачів тебе, коли недремно,

За тридев’ять земель, у білім полі,

луну твою бездольну пожирають –

чи не єдину кістку порожнечі,

усе, що від обіймів залишилось.

 

18.

Слова приходять істинні тоді,

коли мовчання набрякає плодом,

загроза смерті – волею до бою,

любов до мами – гнівом до самого.

 

Що одчайдушний покрик породіллі?

Якщо він здатний світом потрясти,

то що ж тоді лишається від мами?

Все тіло обертається на попіл.

 

Народжуються важчими слова.

Несе яйце у полі житній колос.

На попелі найпершої скорботи

дитя малює сонечко своє.

 

Буття узоре, неув’ядний феніксе,

на грудях татуйований, – помовч!

Оба моїх вікна зорять на тебе,

заточені від щастя за людей.

 

ТІНЬ ЕВРИДІКИ

1.

Щезає сон з очей мого чекання,

наслання слів твоїх – це ще не ти.

Водою, у якій втопився камінь,

залито жар моєї самоти,

водою, у якій втопився камінь.

 

Вже зором Хама дивиться розлука

на біль і наготу моїх чуттів.

Твоя хода печальна, довгорука

зникає за окресленням полів

з водою, у якій втопився камінь.

 

Мене думки стражданням покарали

на виказ твого суму – полиск брів!

На шиї пса видзвонюють корали,

які я для коханої беріг,

на шиї пса видзвонюють корали!

 

Тебе минаю, мов чертог криниці,

не сполошу цілющу глибочінь.

Лише ядучим холодом рушниці

у плечі націляє мужа тінь –

на шиї пса видзвонюють корали!

 

2.

Земля біжить, біжить, стрімкіш

                                            від глобуса,

що й не впізнати вже, яка країна.

За пазухою білого автобуса

з тобою ми в тумані по коліна.

 

Приїзд гостей – наближення неспокою –

село стрічає псами і хвіртками.

Твого волосся течію нескорену

в тумані хочу стримати руками.

 

Воно тече все чорним та по білому,

воно буде моїм, як п’явка cкрикне,

і бачу, бачу по лиці поблідлому,

до дотиків моїх ніяк не звикне.

 

І щоб мені крізь землю провалитися,

пройти, немов рожен, крізь тіло глобуса.

Це ж треба так у жінку цю влюбитися

за пазухою білого автобуса?!

 

3.

Там, де на вітті гнізда сорочі

оздобив іній, мов рій осиний,

стоїть зима у білій сорочці,

у білій сорочці, вишитій синім.

 

Стоїть зима, як і ти стояла

тоді, при битій дорозі, в січні.

Ой бігли полем, летіли яром

вагонів тіні недовговічні.

 

Летіли роки десь на відшибі,

щезали роки в білій пороші.

Бились сороки у сині шиби,

бились сороки, як листоноші.

 

А ти стояла, немов тополя,

в душі якої – дівочі драми.

Палали в снігові серед поля

блакитні конверти із поїздами.

І брався криком сорочий звиток

в сорочці ярого просинання,

і приростали до білих віток

найдовші речення прощавання.

 

4.

А як тобі живеться наодинці

на просторі земного океану,

мізерній золотесенькій піщинці,

онуці бурі, доньці урагану?

 

Рука, яка завжди тебе пригорне,

живе у Львові. Довгими ночами

крізь пальці їй струмує неповторне

твоє волосся чорними пісками.

 

Коли тебе усеньку пересипле

в мою напівпорожню половину,

то, з голосу зриваючись, охрипле

буття проб’є іще одну годину.

 

На чорному піску твого волосся

рука будує пісню лебедину

і лінію батьківську безупину

веде шляхами сонця і колосся.

 

***

Гладінь полів, глибінь укосів

і сонця сніп над виднокраєм.

Ти повертаєшся у Косів,

а я в кафе стою за чаєм.

Автобус вирушив на Косів

і душу рве мені одчаєм.

 

І літо бабине сріблисті

сотає ниті серед тисів.

Уже колеса тонуть в листі,

немов брунатні шуби лисів.

Уже колеса тонуть в листі,

немов брунатні шуби лисів.

 

Коли із серця зніме втому

гарячий шелест листопаду –

розтане в чаєві автобус,

як біла плитка рафінаду.

Розтане в чашечці автобус,

гіркий на щастя і принаду.

 

***

Дощі від світу і до світу.

Заплющу очі. Сну ескіз.

Лиш голова твоя засвітить

у тиші темним листям кіс.

 

Як сіно косять. Дрібно. Темно.

Каштан допалює свічу.

Ми так минущо відцвітемо

під юним деревом дощу.

 

***

Три чари на стіл –

для мене, для тебе, для сина,

для сина, що зник під ножем,

наче сік апельсина.

 

Для сина, що повнив тебе,

наче озера чашу – світило,

нема його вже.

Сліди його стерло і змило.

 

Він є поміж нас,

наче болі душі незатерті.

І тінь його будемо ми

волочити до смерті.

 

Три чари з вином.

Наливай. По розмові.

 

Тільки третя до краю

повна тихої крові.

 

***

На блюді білої зими

дорога, солена снігами,

насущний хліб, який на грами

ділила доля між людьми.

 

Брели за валкою в імлі

худі воли, чумацька мажа,

і сіль за ними, наче пряжа,

сотала жили по землі.

 

Хто рибу їв, хто гриз коржі –

летів над головами ворон.

Але коли з’являвся ворог,

Ковтав не хліб він, а ножі.

 

Чи з хліба не зведе мене

отут в степу, між кураїни,

нічна дорога України,

сповита в сяйво соляне?!

 

***

Кладовище листя під ногами

ми йдемо по травах цих у сквер

зовсім забуваючи про себе

про життя тремтливе всіх людей

всіх людей розкинутих на вітах

залізниць доріг дерев річок

просто не пробила ще хвилина

покидати кожному із нас

колихкі просторі наші житла

в які мовчки цідиться туман

в які дощ осінній опадає

тихий і приречений як смерть

як померкле світло падолисту

 

                        м.Київ

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!