Ти і мить

91

***

… Алея парку. Ти і мить,

В якій ще я не був ніколи.

Скло заборони дрібно коле

Листками ангел, мов крильми.

Над кронами блакить сурмить

У золоті каблучки кола.

Алея парку. Ти і мить,

В якій ще я не був ніколи.

У поглядах дерев штормить.

Плащів розхристуються поли.

І, наче перекотиполе,

Душа прибилась. І тремтить

Алея парку. Ти і мить.

 

***

… Автограф росами на травах –

То осінь підписала вирок.

Тепер усього власник – вирій.

І в рамці вечора заграва.

Відблискує зіниць оправа

Аж зашарівся хмари виріз.

Автограф росами на травах –

То осінь підписала вирок.

Густющих павутин облава

Виловлює сліпих кумирів

У затихаючому вирі.

Палітра. Скрипка. І октава –

Автограф росами на травах.

 

***

… Хитається, розгойдується диво,

Де кладкою перейдені роки.

Боривітер і зимній, і різкий

Сльозу очей сповідує правдиво.

А береги окутується димом –

Чия рука? Ідеш куди? І з ким?!

Хитається, розгойдується диво,

Де кладкою перейдені роки.

Птахи летять над нами молодими,

Бо ти земна і я, мабуть, такий.

Стоять світи над відстані руки

І поглядів сліпих жагуча злива.

Хитається, розгойдується диво.

 

***

… Кружляє джміль –  шукає квіти,

Щоб одягтись в медовий шарм.

Спішить, бо треба поспішать –

Ніхто вже завтра й не помітить.

Гнівить і гнівається вітер,

Що крила пелюсток грішать.

Кружляє джміль –  шукає квіти,

Щоб одягтись в медовий шарм.

Не просто дійство зрозуміти –

Звідкіль така строкатість шат,

І пристрасті жагучих шал,

І погляду твого кульбіти?…

Кружляє джміль –  шукає квіти.

 

***

… Земля, мов жінка, –  як любить не вмієш,

То краще вже прости і відпусти.

Спали потому всіх жалів мости.

І помолися – що тепер удієш! …

У тінях барів може порадієш,

Що вітром був, а став дощем
густим.

Земля, мов жінка, –  як любить не вмієш,

То краще вже прости і відпусти.

У блазнюванні ти не розумієш

Як бути поруч, поруч бути з тим,

Кого в собі назавжди освятив

І підпалив. А може і прозрієш…?

Земля, мов жінка, –  як любить не вмієш.

 

***

… Ти яблуко любові цілувала –

Помада вуст рум’янила боки.

І на стеблі тендітної руки

Троянда неба келихом співала

Урочим співом, чистим і дзвінким

Ти яблуко любові цілувала –

Помада вуст рум’янила боки.

Весільна осінь радо роздавала

Шматочки щастя коровайних скиб.

Ми час ловили, мов стрижів,
стрімких.

І прима дня картину малювала–

Ти яблуко любові цілувала.

 

***

…Погляд обриває листя

В прагненні впізнати суть

Ту, що за моря несуть

Кольори світів барвисті.

Молоде вправляння в хисті:

З розмальованих парсун

Погляд обриває листя

В прагненні впізнати суть.

І навіщо ті намиста,

Що нічого не несуть?

Крони-грона – шарм красунь,

Що не втрапили на виступ…

Погляд обриває листя.

 

***

Друзям

… Пересохло горло дня.

Прихилилось небо.

Відпливає сивий лебідь –

В чорній чорноті рідня.

Склеп повіків не піднять.

Важко – і не треба.

Пересохло горло дня.

Прихилилось небо.

Час уже позаганяв

Листям все у невід.

Перехлюпується в невідь

Мрійно-сиве хлопченя.

Пересохло горло дня.

 

***

… Садив недбало. Рідко поливав.

Бур’ян спокус розкошував у полі.

Сповідував канон одвічних колій:

Не підбирав ні зерна, ні слова.

А час таки свого не марнував

Усе земне осипалось по волі.

Садив недбало. Рідко поливав.

Бур’ян спокус розкошував у полі.

Але упертістю ту ниву він орав

Підпалював довкола свіч тополі.

Та сходи знову народжувались
кволі–

Кохану сліпотою покарав

Садив недбало. Рідко поливав.

 

***

… А в тім-то не її вина,

Що в душу увірвались зими

Вождізму язиками злими.

А вслід – розпуста і війна.

Вже не зогледілась вона,

Як зради кулі тіло зрили.

А в тім-то не її вина,

Що в душу увірвались зими.

Купився люд – і п’є сповна:

Воронеж, Волгоград, Курили

На гебельсівстві обдурились.

Харчить у зашморгу «страна».

А в тім-то не її вина.

 

***

…Павук дзвінка проліз у сонні
двері:

Відкрилась навстіж – доленько,
тримайсь!

На ранок гнів ображено ламав

Банкноти суть і пляму на папері…

Сповзала мовчки в модний
кафетерій,

Де лоску слизь, як остогидлий
мавр.

Павук дзвінка проліз у сонні
двері:

Відкрилась навстіж – доленько,
тримайсь!

Повірила спокусливій химері,

Що і вона жар-птицю упійма.

Обкурена. Обдурена. Німа

В ланцях рабині – кукла
інтер’єрів.

Павук дзвінка проліз у сонні
двері.

 

***

… Зупинка надвечір’я – голий нерв.

Зашорені фігури поспішають

У безвість тьми, бо ще вони не
знають,

Що кожен крок – в невідворотне
«не…»

Змішалось ілюзорне і земне,

Де мітли світла темінь вимітають,

Зупинка надвечір’я – голий нерв.

Зашорені фігури поспішають

Забутий біль питальні знаки гне

У вирі некерованого шалу.

Тінь спогаду тобі іще лишає

У світлі фар осіннього мене.

Зупинка надвечір’я – голий нерв.

 

***

«Оголюється коловид.

Павутиння стежок до вершин

переплелося у стеблах сухої

трави, кущів, сподівань.

Ступаєш – і з острахом завмираєш,

а що коли ти стаєш не на свою і

 не
належатимеш собі?…»

 

… Білим по білому біло

Славлять ім’я кольори:

Хочуть про все говорить

Так, як уміють, невміло.

Тиша обсновує тіло

У павутин колорит.

Білим по білому біло

Славлять ім’я кольори.

Терпко й жагуче кортіло

Пік золотий підкорить.

Таїнство вічної гри

Шепче незрозуміло

Білим по білому біло.

 

 

***

« Найлегше себе виправдати тим,

чого насправді ніколи не було,

повірити в неіснуючу істинність…»

 

… Усі гріхи пояснюєм любов’ю,

Назвавши ціни і причини зрад,

В блекотності спокуси і принад

Жбурнувши куш і глуму й
безголов’ю.

Сплативши справно данину безмов’ю,

Радіємо, як фарту конокрад.

Усі гріхи пояснюєм любов’ю,

Назвавши ціни і причини зрад.

І віруємо – слово ще промовлю,

Заколоситься злагода і лад.

А ловелас? А тать? А конокрад?!

Вганяєм душі в обручі дубові –

Усі гріхи пояснюєм любов’ю.

 

 

***

« Розпач тулиться щокою до сльози –

скочується яблуко.

Підставляємо долоні душі,

а ловимо втрати…»

 

… На війну подалися стежини і
друзів, і літа.

А тумани димів підкотились під
саму межу.

Намагається іній отаву вдягти у
кожух.

На шибках,
наче дощ – і розлучень і проводів міта.

У прожилках
листка зупинилась остання орбіта.

Поміжхмарні
списи запізніле тепло стережуть.

На війну подалися стежини і
друзів, і літа.

А тумани димів підкотились під
саму межу.

У турботах земних навіть я не
помітив,

Коли колір очей у жалобі
прощальній пожух.

Що тепер я собі і тобі, моя доле,
скажу,

Як думки сподівань у вогню
перехресного клітях?!

На війну подалися стежини і
друзів, і літа.

 

 

***

«Земну красу

розтинають мечі хворої

уяви божевілля. І сліпнуть зорі

від сполохів жахливого содому 

егоїстичних конвульсій»

 

…Метелик вуст торкнувся квітки
ночі –

В бездонність віч втопився погляд
вій.

Забризкує оркестрів сива мідь

Оте земне «Я жити вже не хочу!…»

Снарядів гриви на вітрах
тріпочуть,

Несуть над степом найстрашнішу
вість.

Метелик вуст торкнувся квітки ночі

В бездонність віч втопився погляд
вій.

Там хан війни розкосо смертю
строчить

В коханого, у сина, в голос мій…

Та правнук впише у школярський
твір –

«Ніякий ворог нас не потолочить!»

Метелик вуст торкнувся квітки
ночі.

 

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!