ТИ…

Потрійну порцію цикути
хильни з дощем – гріхи спокутуй,
хоч ти затруєний давно…
ти – напівпривид… і не чути
ТЕБЕ… ти – стовп… ти – порохно…
В повітрі вм’ятина від тебе,
залита  тінню по вінець…
стирчить замість волосся – гребінь
в твоїй десниці – камінець…
І хтось ще слуха на безлюдді
ТВОЇ оскарження й жалі
про протяги, безсоння в грудні,
про сирість чорної землі…
про черствий хліб та бараболю,
про сіль, що плаче на столі,
про зморщену сирітну долю,
що глухне в мертвому селі…
Ані котів витрішкуватих,
ані  сварливих горобців.
Шибки розбиті в кожній хаті
і ходять привиди-мерці…
І проступає зірка з неба
крізь повсть товсту, отруйну мряч:
зозулька з ходиків до тебе
гука: не-плач… не-плач… не-плач…

2008 р.

        * * *
Під ліхтарем, де тчеться полотно,
що  загортає прохололе тіло,
розгледіть можна, що було давно,
і що писалось сажею по білім…
Всіх пращурів, всіх прабатьків, дідів,
які  плекали іскру родоводу, –
в розломах часу, в тріщинах льодів –
в спресованій до вуглецю породі…
Як  добре відчувать себе живим,
і підіймати віями сніжини,
хоч огортають коконом тугим
 ткання снігів чи полотнища днини.

ТИ…
Лише очі розплющу і бачу далеке Задоння…
людолови-хазари аркани верблюжі плетуть…
і здригається шлях від перестуку коней,
і повіки тремтять, розтікається світло, як ртуть…
Гей, брати ви мої! Перепродані сестри!
Замуровані в стіни Багдадських фортець!
Доля в  кістку вп’ялась  катівним перевеслом,
від аркану на горлі намиста рубець…
Ні, не викричусь, ні, а клубком розмотаюсь
по землі непритомній під стукіт копит…
Від Дунаю до Дону, а далі – до мурів Китаю
Розтягається нитка шовкова – на спит…
Ще живий, ще живий, ще пульсує ув оці жарина…
Дим кизячий схилився за обрій на Схід.
І кричить, і  волає ненароджена вчасно дитина
у згвалтованім лоні, в глибинах століть…
А ТИ сам – наповіщо родився дочасно?..
Наповіщо тобі прищепили той ген,
що про  час забува й ловить мить цю прекрасну,
коли ніч вироста і зника Карфаген.

23.III.2007 р.

        * * *
Ущільнюється час до проявів на небі,
безвічне проступа у прозирку зірок…
Я так віддаленів, мій Господи, від тебе,
що треба на клубок відмотувати крок.
І я ступнув …І тінь з-під ліхтаря зірвалась,
і обігнала час, і сплямувала лик…
і провалився вмить в своє нічне провалля,
звідкіль пробивсь лишень тонкий дитячий крик.
На глиняному дні, в чорноземі нічному
знаходжу  обручі й обшмульгані ціпки,
які належать вже безликому НІКОМУ –
вони колись писали МЕНІ  земні стежки…
Співаючий обруч кружляв по видноколу,
пружинистий  ціпок йшов кумельгом у степ,
і відривавсь від губ стрічкастий чистий голос,
і лунко вимовлялось ТВОЄ ім’я святе…
Я – янголят стеріг, що паслися у небі,
у жайвориний дзвін вплітавсь церковний дзвін…
І що не крок, то йшов я, Господи, до ТЕБЕ,
і озивався ТИ з усих-усих сторін…
А нині матюки  шубовскають камінням…
Напильник тне метал – збиваються замки…
іржава ніч скрипить… остання чи осіння?
Ведуть сліпців шнурком… Ціпки… Ціпки… Ціпки…

2007 р.
* * *
Вернулося тепло, сповите павутинням,
я зазирнув в кружальце неба синє:
на дні світився липовий листок,
і сколихнувсь  медовий голосок
з криниці літ, коли ТИ був всезрячим…
Трава була шовкова, шлях гарячим,
і вже чогось так прагнуло єство,
збагнувши, що поділене на двох
і світ, і час, і погляди, і звуки…
І праглось відновити всі сполуки
з жіночим лоном, батьківським вогнем;
тому й ловили павутиння – руки,
щоб прив’язатись до тепла… Війне
хвилястий вітер… і  душі кульбаба
відлине тихо, де повічна зваба…

2007 р.

* * *
Хто  підіймає душі на висти?
Хто нам поклав ці вічні перельоти –
Старіти і вмирати на льоту?
Хто шпурить у безодню чорноту
Дзеркальні крила, бурштину зіниці?
Вже відкували щезниці-зигзиці
ТВОЮ непроминальну самоту…
Навіщо було тут ТОБІ родиться
І випасати хмарку золоту?..
Під нігтями, під серцем ТИ,  землице,
ТЕБЕ найменували як святу…
ТИ здичавіла… вже давно… байдужа…
Стукочеш в деко чорної труни…
Стук дужчає щокроку, чуєш друже,
І хтось нам каже: ви – її сини…
Душа ж в степу кружляє по спіралі, –
Їй не піднятись на однім крилі…
Хтось розтирає в пальцях на поталу
ТВОЄ єство, як грудочку землі…

* * *
Порошаться щомиті сухі пунктири глиці
Під металеві поцвяхи  синиці…
Коли відро
витягую з криниці,
Я думаю про кволість своїх рук
У вихлюпах холодних  каменюк…
Нажився вже… по бороді стікає
Ланцюжне срібло і мачисте скло…
Співуча корба руку обпікає –
І звук сирітний обліта село…
Глибока  пустка голову стискає,
І вихлинає з подихом тепло…
Хитається у вінцях ТВІЙ відбиток,
Перебирають пальці ланцюжок…
Напивсь  води криничної на спиток –
Стоїть стовпцем у горлі весь ковток.

Осінь 2008 р.

* * *
На схилку літ опосідають нас
дрібні  спокуси і здрібнілий час
скорочує шляхи нам і маршрути,
щоб зглядом зміг ТИ ухопить ще раз
тих псів, що рвуть за п’яти тебе люто…
Настарцювавсь без патика доволі:
полови ківш, прокльонів бараболі,
образ нелущених, зневаг, лантух стручків.
Вже вкотре ТИ проходиш видноколом –
В річних навкружжях усе менше днів…
А прагнеться гріхів ще доточити
у хтиве  лоно сім’я заронити,
 і пуп’янки грудей потолочити,
хильнути кварту, солодко спочити,
і на похмілля встати до півнів,
і сеч розбризкать поміж лопухів…
і навхильці напитись кисляку…
і согрішити знов на кожушку…
А як же про пречисте, неземне,
про смоли в пеклі,  про сумне, страшне?
І про безвічні, невимовні  муки?
Уже тремтять ТВОЇ повіки й руки…
І ТИ чекаєш: в шибку хтось постука…

Осінь, 2008 р.

В ПОТЯЗІ…

В розчахнуте вікно провалюється день
розкошланістю віт, безглуздістю пісень,
розбитим  шклом води з відра біля криниці,
площинним вітром, жаром черепиці,
перегуком вже відумерлих ймен:
– Горпино! Гнате! Васько! –  де Євмен?
– А де Олампій, Конон, Соловей?!
– Домахо! Дунько! Вівде! – еге-гей!..
В який це світ продухвина? З якого?
У відповідь – верескотня’ – з тамтого,
де  п’ють смолу, гамселять в казани
де банкетує царство сатани…
чад чво’рний чути… жорна трощать ребра…
і нерожденні  діти верещать…
Не хочу чути… Зачиніть… не треба
ні  рейок, ні трибків… ні коліщат.
Потяг Ковель – Київ, 2007 р.

        * * *
Вітаю ТЕБЕ з снігом, який був.
Вітаю із дощами, які будуть…
Відчуло серце піднебесний зсув,
і розкололись пересохлі груди…
по дереву орав трипільський плуг,
вросли копита в дерев’яну дошку…
Дощі й сніги викреслювали круг
з чола леміш виймав чергову зморшку…
А в серцевині тріслого єства
вже  торохтіла зріла насінина…
– Прощай, прощай, не жоно, не вдова…
Великий світ… ще більша – порожнина…

2007 р.

        * * *
Він підступивсь – і облизав долоню,
і я прокинувсь – сніг на підвіконні…
А де ж той олень? Його стукіт в скронях
я відчував і пухирець червоний
скипівся там, де язиком лизав…
Які ж у снах ми, Боже, безборонні!
І де душа блукала, – я не знав…
тут  тчеться сніг, а там пасеться олень
і різний час – дводільний, бо дві долі,
які зшиває в однім тілі – шрам…
піщана кров зсувається поволі,
аби лежати було зручно нам…

Конча-Озерна, 20.I.2007

БІЛЯ В’ЯЗНИЦІ
З твані весняної, слізної сльоти, з багнюки
час проступав гострим кольором муки:
на роговицях очних штрихувальне залізо
голосно тнуло ускісні нарізи.
І крізь ретуші штаб, крізь дроти та крізь грати
голоси долинали (як за хвилину до страти)
– Схаменітесь, нечисті іудині діти!
Бо ніколи не буде по вашому в світі!
Дроворуби у наймах, чужинцям чужі водоноси!
Підмітайли шляхів! Може, досить!!!
Нагулялися вдосталь в степах! І наїлись макухи
зарізяки лихі, глитаї, забрехухи…
підкогну’ви тупі… кожум’яки сириці…
Вже піску натекло в черепи крізь очниці…
Діти ко’пають їх – добре грати в футбола…
Що то пращурів прах – не дізнатись нікому ніколи.
По багнюках чавких йшли примари понуро;
постоли, куфайки… кирзяки і дірки
конвоїри блатні… з губчека самодури…
Не сягнули вершин, бо запались гуртом у болото,
яке висушать згодом сини-патріоти…
Розкололись кістки, розповзлися шнурки,
повглибали цвяшки, розірвались вервечки в’язничі –
пелена торфяна машкарою лягла на обличчя…
життьова площина піднеслася у зріст для ескізу –
тне обличчя ТОБІ штрифувальне залізо…
З полотна торфяного сповзають листками долоні,
А з розрізу для губ вириваються тихі прокльони…

19–20.VIII. 2008
        * * *
Незримий дощ оброшує волосся,
а до нудьги ще й смутку додалося,
бо засвітилась осінь на листках,
і павутинка вгнулась хилитка
від невідь-звідки впалої краплини…
А самота завждешня… все ж така…
як на узбіччі шляху будячиння…
Незрима хвиля холоду пройма
єство ТВОЄ, обтяже
не літами…
та погляд неба ляду підійма,
аби гукнути: Господи! Будь з нами…
Бо ми твої… Нікчемні і слабкі…
обмежені і часом, й кровострумом,
не гірші і не кращі, а такі…
як є – з похмільним духом у нейлоні й гумі…
Хоча при денцях в’ялого єства
ще грає, грає бісова іскринка,
та все ж поволі тіло сповива
зволожена сльозою павутинка.

Волинь, 2007 р.

* * *
До нього раптом бджілка прилетіла
і вжалила вже збайдужіле тіло,
щоб він підняв свій погляд до небес…
Зірвались очі… і завив, як пес,
відчувши власну тварність і ніщоту…
А що ж душа? Змізерніла… і з рота
слідом злетіла за виттям… поднесь
літає десь… чи зниділа в скорботі…

2007 р.

* * *
Між тим, що буде і що є
вмістилось літечко твоє,
точніше – сонцеповна днина…
Губами стиснувши пір’їну
ТИ відлітаєш потойбіч,
де стільки вщільнено сторіч,
що їх вогнем треба гортати…
О літо! – це суцільні втрати
того, що квітло, що росло…
На пагорбі сухе стебло
стає розпачливо на чати…
Навчайся в нього помирати…
без розпачу та нарікань,
і без-без-глуздих запитань…
– Чому, чому такий вузенький
проміжок той, що як обценьки
стискає серце… ой рідненьке
ти лі… ти лю… ти-чко минуще
Але ж і світло всюдисуще,
мов фотоплівку, всі думки
засвічує, щоби ніким
був не проявлений ТВІЙ час…
Бо він лише для нас… для нас…

2005 р.

* * *
Звільни від гніву серце… й не гнітись,
пам’ятозлоб’я викресли з сторінки.
Веселими очима подивись,
як шибку коле вечорова зірка.
Що прикрощі обтяжливі? – пусте…
А чого варті радощі минущі?
поглянь, – крізь шибку лезо золоте
пронозиться, аби життя розлущить…
Що там дозріло, зав’язавшись в плід?
Горіху розум? Ягода тернова?
Чи й тільки був – облудний пустоцвіт
що висмоктав всю міць моєї крові?
Бо ж зло коріння глибоко пуска:
в свідомості розкущується й жилах…
І костяніє держално в руках,
Коли на брата гнів зриває вила…
– Звідкіль в ТОБІ ця Каїнова лють?
– Звідкіль в мені ганебна ця покора?
Коли мене зненацька в спину б’ють,
а я дивлюсь на зірку – в скло прозоре.
І погляд б’є ТВІЙ в груди, наче ріг…
бо він крізь плоть шкляну у мені бачить
те, чого я добачити не зміг:
краплину зірки – з променем гарячим.

2005 р.

ДРІБНИЧКИ…
Свідомість учепилась в соломинку:
в сучок, в ослін, в торочену ряднинку,
в поділ широкий, глиняну долівку…
Гублю, гублю на переході віку
дрібнички всякі, ніби й незначне:
у зборку комір, писану торбинку,
усе,  що, власне, й сповнює мене…
Загублено і стежку вже, і річку,
полотна білені на скошеній траві;
весільна відлетіла в безвість стрічка,
і голуба немає в рукаві…
Жук-скарабей не дотягнув зелинку
до нірки чорної, а ящірка хвоста
не вберегла… Я втратив соломинку,
чіпляючись очима за хреста…

7–8.VIII.2004 р.

        * * *
Чому ТИ  зором внутрішнім не бачиш,
як кружляють янголи довкіл…
лиш відчуваєш обпіки гарячі,
коли торкає зором Гавриїл…
Але ж була, душа була всезряча
і на Різдво до нас сідав за стіл
сам Миколай… Метелик світла скаче
під стелею… Та – пустка надівкіл…
Але ж ТИ чув, як прошивали спину
тужаві крила, що зривали в лет…
а ТИ лежав упростяж на хмарині
і тебе гнало хвилею вперед…
побіля тебе безтілесні ДУХИ
купалися, ширяли, як пташки…
Сферичний простір надовколо рухавсь
і янгольські лунали голоси…
А нині лишень чути: ворон кряче,
і жерсть іржава простір розтина…
А ТИ лише себе самого бачиш,
приліплений очима до вікна.

10.VIII.2004 р.

ЕПІСТОЛЯРНЕ
ТИ в тому віці, друже, що пора
спинити біг холуйського пера,
й помислить добре, що воно за штука –
життя? – Хіба лише наука
для самовтіхи?.. Істина стара:
не колінкуй… Скажи, яка спонука
кривить душею? І яка сполука
з нечистим накладати? Вже пора
ТОБІ давати відповідь, падлюко!

2008 р.

        * * *
Лободою золотою син Палажки чи Марії
в літо йде і над ТОБОЮ сонях німбом золотіє…
Золотий пилок на віях, на сорочці рукавчатій…
Хрестять бджоли ТВОЄ тім’я,
Ластівки снують хрещаті…
Відстань більшає від хати…
Мамо! Тату! Мамо! Тату!
Лівий берег даленіє,
Правого нам не спіймати…
Течія несе життєва
Повз кургани та могили.
Мамо! Тату! Де ж ви? Де ви?
На якім горбку спочили?
Взявсь іржею німбу сонях,
Почорніла позолота,
І крізь дірочку в долоні
Видно лиш хреста навпроти…
Пахне деревом прийдешнє,
Свіжоструганим; живиця
в’яжеться в бурштин черешні,
щоб затверднути в зіницях.
І вчепившися за корінь,
х
рест кладеш на себе тричі,
розлилось життєве море…
ТИ завмер, бо ТЕБЕ кличуть.

1997 р.

ІМЕНА
Чи в цьому часі іншими були ми?
Між нами навіть відстань вже не та.
Вона щодня виповнювалась димом,
І зменшувалась зору висота…
І зменшивсь луг і пагорбок понижчав,
І яма наче рана затяглась…
Землі ж потовщало і стало небо ближчим,
Чи інший світ наблизився до нас…
І я сказав: Ні, це не я, Миколо!
І кволо обізвалася луна;
– Немає вас… вивітрюється голос…
Тут позостались ваші імена.

2007 р.

* * *
Покрапи в листя… покрапи з глиці додолу…
Щем дощовий… Запахущий вощаний капіж…
Хмара роїста, де сонячні бджоли
швидко снують волокнисту крутіж.

В складках доби можна стільки всього розшукати:
мшаний острішок, цибулі вінок на стіні,
і порівці бузинові у затінку хати, –
ще забагато всього, як на мене, мені.

Надмухи сизі на шкірках сливових,
на павутинці відсохлий круглявий листок,
сонях-похнюпа весь сухобровий,
і в бур’яні поріділім – ба’тьків ціпок…

Все щемковказне і все підсумково-осіннє,
ніби прочитана повість давно:
мов розгортається час самосійний
житнім снопом та лляним полотном…

Там і ціпилно, і мірка, і ківш хваткорукий,
там проступають обличчя на світлім тканні:
і, що не нагад, то радісна мука,
мовби звеліли з усім розпрощатись мені…

13. 08. 1993 р.

* * *
Дощі… Обсмоктані гілки
стирчать гнітючо і колючо…
В розмоклих чоботах гвіздки
ворушаться, мов хробаки,
і точать душу крізь онучі.

2007 р.

ЗАЛІЗО – ЗВЕРХУ, ЗОЛОТО – ЗІ СПОДУ

Гробниця слуху, де вляглося все:
і сила голосів, і твердість повеління…
Тут дід Іван козу свою пасе,
не дбаючи про власне воскресіння…
Над ним кружляє коршун-чатівник
і тонуть очі в немічній печалі…
який сюжет відтворить карбівник
на золотій безвічній пекторалі?
Оцю козу, отого ховрашка?
Чи костура, чи шкураток обличчя?
Чи жил мотуззя на сухих кістках?
Чи може погляд, сповнений величчям?
Під костуром ворушаться кістки,
незримі духи пращурів далеких;
звертаються до нього крізь віки,
крізь товщі ґрунту і серпневу спеку:
Чи пам’ять ТИ зберіг минулих днів,
Чи ТИ скарби в душі своїй примножив?
– Щось марилось, та я не зрозумів;
– Щось чулося, але слова порожні…
Порожнє місце, де не сядеш – враз
тебе обступлять привиди чи духи…
На чолопку тут зупинився час,
Коза насторожилась, – мабуть слуха…
І костуром намацуючи твердь
З вершини віку він донизу сходить…
Гробниця часу виповнена вщерть;
Залізо – зверху, золото – зі споду.

25. VIII. 2005 р.

* * *
І настає хвилина рятівна,
коли обоє стали за порогом
Едему: спільне: він – вони – вона,
іще хмільні  від щастя, від знемоги…
ще не розверзлась часу глибина,
ще не збагнули, що вони від Бога
відлучені, що смертні, що пісок
посипався в неситу горловину,
що кров окислена… Повітряний ковток
обмежує безсмертя похвилинно…

2007 р.,
м.Київ