«Творчий ковчег»: підсумки сезону

301

 
 
Нещодавно відбувся останній у цьому сезоні захід молодіжного мистецького проекту кабінету молодого автора НСПУ «Творчий ковчег». Кожної другої суботи місяця в розкішній старовинній залі Будинку письменників збиралися молоді митці різних напрямків, щоби продемонструвати свою творчість, познайомитися, поспілкуватися.
Починаючи з лютого і до червня ми відкрили чотири художні виставки: Сергія Симутіна, Івана Мукосія, Любомира Мартинюка та Ірини Шумейко. Дарували глядачам музичні номери гурти і виконавці «Телері», «Frau Marla», «Незабуті», Юрій Гусарук, Юлія Григорук, Олександра Малаш, Єлизавета Жарікова, Марія Віксніна та інші. Цікаво, що багато з цих музикантів – поети, тому вони не лише виконували музичні твори, а й читали вірші.
Відбувалися на «Творчих ковчегах» і презентації книг Соломії Зеленської, Юлії Бережко-Камінської, Марії Карп’юк; вручалися нагороди літературного конкурсу «Урба-перехрестя»; презентувалися літературні студії «Радосинь» та «Перехрестя», виступали вже відомі поети, члени НСПУ Катерина Девдера, Тетяна Винник, Дмитро Лазуткін, Вікторія Осташ, Анна Багряна. Багато чого відбулося за ці п’ять місяців на сцені-палубі нашого великого ковчегу. Молоді митці знайшли нових друзів, зав’язалися нові контакти, створилися нові проекти.
І звичайно ж, на «Творчому ковчезі» звучало багато чудової молодої поезії, яку я сьогодні пропоную почитати на цих сторінках.
А тим часом наш ковчег відправляється на літні канікули, щоби розмалювати свої химерні крила-вітрила новими віршами, мелодіями, візерунками. Наступного разу ми з вами зустрінемося вже восени, щоби пуститися в нове кругосвітнє плавання довжиною в десять місяців. Перша країна буде називатися Вересень. Нагадаю, що наші зустрічі проходитимуть у кожну другу суботу місяця о 14.00 в Будинку письменників за адресою Банкова-2. «Творчий ковчег» чекає на нову мандрівку з кожним із вас, тож – приходьте!
 
Богдана Гайворонська,
секретар НСПУ по роботі з молодими авторами
 

Єлена ДОРОФІЄВСЬКА
 
Богиня
Ти звеш мене Богинею, та я
Не можу вірити сама у себе… Себто,
Якби ти став моїм палким адептом,
Ревнителем, обожнювачем став,
Вірянином моїм – відвертим, щирим, впертим! –
Тоді я мала б сили й визнання.
А так – слова, слова та й годі: «Ти – богиня!»
Богині треба мати власний храм,
Маленьких жриць, просителів, прочан
Та вартових коштовної святині!
А ще – щоб вірив хоч один з мирян,
Всім серцем вірив, а не так… зрадливо.
Якби була Богинею, то я
Своєю милістю гріхи б твої простила.
Я ж – жінка. Почуття мої, мов схили:
Я зраду ними скочую до ям,
В яких чорти киплять у темнохвиллі –
Вони радіють будь-яким дарам.
Лише слова, без віри: «Ти – Богиня»…
Богині ті – для здійснення бажань
Не власних: жебраків та каторжан.
Серед богинь чи є одна щаслива?
Я жінка, що не стерпить порівнянь,
Я – господиня власній волі, серцю, мріям!..
Ти звеш мене Богинею, та я
Повірю враз, якщо і ти повіриш. Себто,
Вірянином моїм – відвертим, впертим! –
Без примусу захочеш стати. Сам.
…Бо що таке любов, а що – безсмертя?
Повір у мене і
повірю я.
 

Сергій ШКАБАРА
ти прокидаєшся і голос не тремтить
ти прокрадаєшся у попередню мить
і вже не знаєш темрява чи світло
тобі назустріч із небес летить
 
посеред каменю ніщо не проросте
казав же Семенко тобі: осте!
тепер іди і дихай обережно
не розпорошуй це знання просте
 
це червень ластівко у ньому стільки снів
води між двох високих берегів
таке тонке повітря поміж нами
що чути як народжується спів
 
це літо янголе нізвідки не приходь
лише тобі нашіптує Господь:
блаженні ті кого розбудить злива
прозорою зробивши їхню плоть
 
заграє радісно небесний волинкар
монету сонця свій коштовний дар
підкинувши у небо темно-синє
збере в долоню ягідний нектар
 
ще більше зелені під вікнами
вбирай
пташиний лет проміння водограй
ось падає на скроню крапля світла
і ти на дотик відчуваєш рай
 

Юлія ГРИГОРУК
 
Говори
Говори. Тільки так, ніби світ у тобі болить.
Ніби тісно давно від звичних буденних слів.
Тільки щиро, ось так. Лишилась коротка мить,
А у тобі ще безліч бруду й гірких вузлів.
 
Говори. Тільки тим, із ким би у сні літав.
Так натхненно, щоб навіть в горлі забракло слів.
Уяви, ніби так у вічність ти шлеш листа.
Говори їм усе. І не бійся. А іншим – ні.
 
Говори тільки там, де світло в душі горить,
Де відчуєш на дотик голос дотик і кожен нерв.
І довірся словам. Бо в тебе лишилась мить.
Говори тільки ТАК,
тільки ТАМ,
тільки ТИМ
і тільки ТЕПЕР.

Олександра МАЛАШ
Давай розподілимо обов`язки.
Ти будеш малювати рибок,
Я – підписувати.
Або навпаки, кому яка різниця.
І, замастившись фарбами –
В душ,
Душа до душі –
Клеєм, мотузками,
Цвяхами, шовковою ниткою.
Рибки крізь шпарину підглядають:
Уперше в житті голу душу бачать
І ще одну голу душу, до неї пригвинчену.
Я б радила тобі не говорити віршами.
Ти радив би мені не фотографувати твоїх снів.
Але рибки, дідько, такі апетитні,
Що мені якось ніяково називати їх людськими іменами.
Ну, а якщо називати – то тільки нашими,
А втім, тебе йменували греки,
Мене – євреї.
І все стародавні…
Не засинай,
Поговори зі мною.
Хай рибки тебе послухають.

Ірина САЖИНСЬКА
Дім
шукати – це не знаходити зблиску злагоди.
місто рибиною б’ється хвостом у шлюзи
блоків висоток сивих – квадратних ягід,
що мирно собі гойдаються на мотуззі
крихкого світила сухих виноградних лоз,
закріплених на холодній міцній основі
ґудзиками антен пузатих, що вміли досі
тримати усю вагу цю на чеснім слові.
ніби на довгий фартух радості пізніх жнив
посмішкою гіркою, міткою післясвітла
падатиме не пір’я, а з’явиться на межі
лапки дрібної пташки дуже малий відбиток.
лунатиме, як раніше, тиша і антистрес
білітиме розмальовка частих шпарин шпалерних.
і стукатиме у вікна ягоди-дому бевзь –
звісно, що горобиний, – стукатиме шалено.

Єлизавета ЖАРІКОВА
 
наче падає дощ у чорно-білому фільмі
над пораненими солдатами попередньої світової
наче враз по декілька різко й неухильно
рвуться нитки зі спіднього боку видива
наче занадто довго крізь горловину светра
проходить голова що стала тобі великою
і не вистачає якось там міліметра
якогось там дріб’язку для нового вдиху й видиху
наче маленька дівчинка танцює на дорослому святі
з останніх сил уявляючи казку як її вчили змалечку
і раптом здогадується і соромиться свого сум’яття
і випускає з рук останню чарівну паличку
наче вперше прагнеш не знати що так буває
і з усіх сил пробуєш втримати не відпустити
і врешті-решт проходиш і забуваєш
і перегортаєш далі і вимикаєш на титрах
так примушую себе усе розкласти усе згадати
ось я ось моя провина ось вино ось істина
і хочеться вірити в бога як вірять хірурги й солдати
тільки голос дорослий кричить: поклади на місце
і матері нахиляються над квітучими підвіконнями
і кличе назад у дитинство кожна шорстка квітка
наче трохи шкода що той хто усе почав заблукав між соняхів
і майже ніде ніде не лишив відбитків
наче падає падає дощ в чорно-білому фільмі
тріщить тріщить з того боку небес тріщить і свище
з цього боку небес ми маленькі і божевільні
а туман піднімається вище вище вище
коліщата ранку тихенько порипують в русі
весна облущує з сонця шкарлупки втоми і старості
а пам’ять бере й обережно несе на цупкому картоні щоденну фігурку бабусі
що співала біля метро
і не знає куди поставити

Олександр КОЗИНЕЦЬ
 
Я знаю жінку, яка поверталась двічі.
За її спиною місто ставало тлом.
Її очам властивий поспіх та відчай.
А вся вона – ніби злам перед злом.
Це – гарна опція, мій чуттєвий тюнінг,
Який я не сплутаю ніколи й ні з ким.
Це – струм, не одразу доступний юним,
Коли вона злегка торкалась моєї руки.
В пошуках дому, тіла, тепла і крові,
Стишую подих, діставшись її грудей…
Кожна спокуса породжує хибний промінь.
Якщо люди перетинаються, то коли і де?
І якщо перетинаються – невже це відчай?
Що їх тримає разом ще певний час?
Якщо не любов чи звичай – взагалі навіщо?
Не я тримаю її – вона це робить за нас.

Олександр ШУМІЛІН
 
Так по січню пливеш наче короп в зимовій ріці,
наче корок, скоріше, з святкової пляшки шампани,
повз гірляндові водорості, мандаринових карасів,
карасів опівнічних таксі, карасів у сметані
чи в снігу, не важливо, сьогодні вже все у снігу.
В каламутних вогнях, у незграбнім народженні світу
пропливаєш повз дівчинку, дівчинка світиться на бігу
і як сніг у воді потопає у власному світлі.
Залишається річка і міст і весела юрба на мосту,
(конфеті як ікра в кучугури пірне хаотично)
повертати до берега, здерти неначе луску самоту,
одягати домашнє, вбивати колядки в YouTube,
прислухатись, як тануть обіцянки новорічні.

Ольга БРАЖНИК
офтоп
Фобієфабрика в тій голові димить,
маніакальний цех вицокує щодоби.
Якщо вона це читає у дану мить –
так матюкається – боже не доведи.
Правда, таке накриває часом усіх –
спершу ламаєш, кришиш, а потім стрьом,
сором, катарсис, біль, істеричний сміх…
Ні, вже немає болю, хіба фантом.
Потім полегшення, правда. А повезе –
навіть кохання. Навіть і навзаєм.
Сильній феміні ніжність – понад усе.
І тоді – бац! – сама себе не взнає:
рюшечки-блузки, в погляді теплоти –
сотню пінгвінів висидіть-відігріть.
Вірші, про постіль, обійми, про я і ти.
Ох, і не говоріть.
Кожній належить право скількись пожити так –
спати щасливо-беззахисно, ліктями догори…
Дівчинці, що вміє любити вище, аніж літак,
та не показує до пори.

Юлія ШЕВЕЛЬ
Як дощ впаде на зморені півони,
Як схлипне сонце у полоні хмар,
Ми розірвем суспільні заборони
І звільним душі від нічних примар.
Ми будемо вростати у вологу,
Лишатися росою на траві,
Тамуючи задавнену тривогу,
Ми будем відчувати, що живі.
Цей світ не наш. Ми якось випадково
Застрягли в часі і в земних тілах.
Ми сонячним промінням щоранково
Наповнюєм безодню в дзеркалах.
Наш дім – без стін, і небо замість стелі,
Цілунки і мовчання – замість слів.
Щоб не згубитись в цій людській пустелі,
Ми душі зв’яжем сотнею вузлів.
І наші рани, зібрані в сузір’я,
Знеболить вітер подихом м’яким.
А дощ наповнить тепле надвечір’я
Своїм відлунням, ніжним і тремким.

Михайло НЕВІДОМСЬКИЙ
 
вона читала Жадана
сльозами каву розчиняла
затаєно когось кохала
і ненавиділа вона
а поруч люди без обличч –
не доторкнись і не поклич
кого шукать? кого чекати?
вона читала Жадана
бо вже не вміла не читати
у книг – ні обрію, ні дна…
колись була вона жадана
їй правду говорила мати
але не слухала вона…
маленька дівчинка-весна
яку накрило хиже місто
в якому світлим дуже тісно
в якому всі шляхи – стіна
вона не з ними, з нею сни
які її врятують знову
вела із автором розмову –
вона читала Жадана…

№13 (201) 30 червня 2017

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!