Тут сто звитяг

302

 
Микола ПЕТРЕНКО
 
ПОЛЕГЛІ…
Був дикий степ. Понині вітер свище.
Шумить  гінкою звабою ковил.
Тут сто могил – за терикони вищих.
Тут сто і сто,  тут сто і сто могил.
Тут в глиб землі лягли козацькі душі,
Здіймався в горде небо рідний стяг.
Тут сто могил. Тут вітер сльози сушить.
Тут сто могил.
Тут сто і сто звитяг.
 
СПАВАЄ І. КОБЗОН
Весна понад шахтами тулиться,
Вогнями іскрить терикон:
«Мой адрес нє дом і нє уліца…»
Співає Іосіф Кобзон.
 
А оплески – залпами! Мало ще?
Співак у екстазі завмер:
Від дому лишилося згарище,
По вулиці мчить бетеер.
 
Метлялися ген під колесами
Забуті народом пісні:
То ж як воно там із адресами?
В Мордовії є запасні.
 
ГОРІЛА ХАТА
Вогненний смерч. І край садів – причал.
Ще вибух, ще!.. Це  страшно, це гармата.
Горіла хата. В хаті хтось кричав.
Він вискочив чи ні? Горіла хата.
Над хатою клубився чорний чуб:
За чий же гріх така жорстока плата?
Той дикий скрик – напевно, Бог почув.
Він вискочив чи ні? Горіла хата…
 
«КОЛИ ПОТЯГ…»
У бліндажі, перетерплім  від вибухів,
Де півсутінь, мов острах, зрина…
Заспівай мені тихо-претихо
Давню пісню, про те, що весна.
 
Заспівай – про замріяні очі,
Про чекання юнацьких забав:
«Коли  потяг у даль загуркоче…»
І святе: «Так ніхто не кохав…»
 
Ми долюбимо – вір мені, дівчино,
Бо ж весна, бо сто вір, бо розмай!..
Нас із щастям ще буде повінчано,
Попри все – ти мені заспівай!..
 
ОТ І СИН ПОВЕРНУВСЯ
От і син повернувся – неділя уроча!
Обтесала синочка війна препогана:
А що в того синочка нога парубоча,
А що друга в синочка нога дерев‘яна.
 
Мати стіл накривала, вино наливала,
Мати постіль стелила: спи за трудну дорогу!
А сама й не заснула, а сама цілувала,
Так, оту дерев‘яну відстебнуту ногу.
 
Гей, то казка й не казка, то вигадка п‘яна –
Покотилася вдаль над столоченим світом:
Син прокинувсь та глядь – а нога дерев‘яна
Забуяла під ранок калиновим  цвітом!..
 
 
 
 
 
 
Василь МАРОЧКІН
 
БІЛІ КЛЯВІШІ ФОРТЕПІЯНО
Білі клявіші фортепіяно,
Розбудили, сполохали ніч.
А в касарнях співали п’яно…
Межа протиріч.
 
Десь гуляли, пили ремонтери,
В товаристві знайомих повій.
І витали в повітрі химери,
В Петербурзі – столиці новій.
 
Заглядала у вікна нічка,
Прислухалась до жартів і фраз…
А в убогій кімнаті жевріла свічка,
І над аркушем чистим – Тарас.
 
ТА П’ЯНА НІЧ…
Та п’яна ніч дала йому коханку.
Дзвенів кришталь, наповнений вином.
Чужа жона шаліла до світанку,
Лиш пасмо кіс тремтіло над чолом.
 
Не в мужа поцілунках і обіймах,
В екстазі корчиться його жона.
А всупереч закону – благовійно,
Коханець вип’є всю її до дна…
 
І раптом, він поглянув ненароком,
В провалля пам’яті, до грішних душ пустот…
А тьмяна люстра своїм мертвим оком,
Дивилася на блуд цих двох істот.
 
Скрипіло ліжко в дорогім готелі,
Стогнала жінка в новизні чуттів…
А мертве око люстри, що на стелі,
Сміялось в божевільнім забутті!
 
В БОРДЕЛІ
І крізь припухлі від вина повіки,
Вбачалась його впевнена хода…
В екстазі танку вже злились для втіхи,
Старий мурин і дівка молода!
 
Жага юначки й досвід ловеласа,
Їх спільне ложе біс не омине…
Він буде пити тіло її ласо,
Аж поки ніч з утоми не засне.
 
Світанок стріне поглядом байдужим.
Клен гілкою постука у вікно…
Коханець спить. Хоч і старий та дужий…
Кривавилось у келихах вино.
 
***
Божий Син став по той бік ріки,
І сіяв його білий хітон.
Наче хмари, внизу пропливали віки,
Нас вогнем зустрічав Фляґетон* .
 
І вчувались: прокльони, плачі та виття…
Жахні шерехи темної ночі.
Ми покірно, як вівці, ішли в небуття,
Лиш з любов’ю дивились Спасителя очі.
 
*У древніх греків – вогненна річка в потойбічному світі (Авт.).
 

№12 (200) 16 червня 2017

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!