Тут, на землі – слово

230

ГЛАДІАТОРИ

Земля здичавіла од крови.

Обличчя тирана сумне.

А бійня триває, і знову

Я мушу обняти свій меч.

 

Ця пря – навісна, без’язика.

Ніхто не волає «Спаси!»

Навіщо здалися ті крики,

Як серце лоскочуть списи?

 

Юрба потопає у слині,

Шукає у смерті добра.

Мій ворог упав на коліна,

Здається, що він – це мій брат.

 

Лице його – дика пустеля,

Зіниці – налякані пси…

Він бачить, що хрестик-метелик

На грудях у мене висить.

 

Вже чути голодне і хтиве

Сичання гадюки-юрби.

Мій пан усміхається криво

І знаком говорить «Добий».

 

Та серце болить, наче рана,

Що завдана тілу мечем.

Стріляю у вічі тирану

Вогнями шалених очей

 

Кінець. Я вертаюсь додому.

Підходжу до брата мого

І кидаю зброю додолу –

Я хочу обняти його…

 

ЗМІЯ І СОКІЛ

У небі зійшов сокіл.

Його не любила земля.

Налита отруйним соком,

В норі спочивала змія.

 

І сокіл – бліда комета –

Свій зір спрямувавши ниць,

Накинув на землю тенета –

Дві тіні своїх зіниць,

 

Побачив далеке сяйво –

Примружені очі змії,

І все їй повідав про тайни,

Надії і біди свої:

 

 

«Колись я любив Світило,

Я сів йому на плече…

Воно цього не простило –

І досі нещадно пече.

 

Врятуй мене, чуєш, мила?

Зроби це або помри.»

«Віддай мені свої крила. –

змія зашипіла з нори. –

 

Мені, молодій, не спиться

У пазурах темноти.

Земля – безока в’язниця.

Її обираєш ти.

 

Я волю твою шаную.

Візьми мене під крило

І я тоді поцілую

Твоє непокірне чоло.»

 

І легінь упав додолу…

Відтоді минули віки.

Плела візерунки доля –

Тремтіли обидві руки.

 

Той сокіл в землі куняє,

Оплакуючи свій зір.

 

Змія від сонця тікає,

Та в небі немає нір.

 

А що з ними буде потім?

Сього не знає ніхто.

У небі стікає потом

Зажерливий промінь-пітон.

 

КЛИМЕНТІЙ ЗІНОВІЇВ *

Ні дат, ні лиця, ні лику,

Ні слави – така судьба.

Мав душу – таку велику,

А ще – не любив собак.

 

Монашив. Молився Богу.

Ходив між людей. Хворів.

Здається, не знав нічого,

Крім Слова. І мозолів.

 

Відлуння… І попіл сивий.

І тіні вузьких доріг.

Якась невідома сила

Мене привела до них.

 

Дивлюся на путь титана:

Над нею – мовчання дух.

Що буде, коли я стану

На шлях цей і ним піду?

 

Розсиплються монументи

І там, звідки йдуть віки,

Зустрівши мене, Климентій

Спитає «Ти хто такий?».

________

 

* Климентій Зіновіїв – український письменник барокової доби
(XVI-XVII ст.), автор книги «Вірші і приповісті посполиті».

 

***

Де моя воля? Не знаю.

Мушу тягти, як верблюд,

Книгу, яку не читаю,

Вірші, яких не люблю.

 

Пісня сумна, безголова,

Спить на моїх плечах.

Тут, на землі – Слово,

А над землею – Час.

 

Вгору дивлюся часто:

Може, побачу знак.

Що там у небі, над Часом?

 

Хто його зна…

 

м. Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!