***
Коли ступали по
воді
сади зухвало
молоді,
ішли в анахорети
і в двадцять два,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
і в тридцять три
мистці неслушної
пори —
оракули-поети.
З безмежжя Божих
піль і крес
спокон віків
несли свій хрест,
немов тяжку
провину.
Як злодії, в
країні рад
(щоб убезпечитись
від зрад)
себе ховали до
шухляд,
немов у домовину.
Ревла, воліючи
ярма,
й вождів
возносила юрма
до рівня
шпагатівки,
і до її важких
чобіт
печально падав
первоцвіт
на черепи
бруківки;
жадала паші і
Багам
(жувала коку й
чуїнгам)
й молилася чужим
богам
аж над зірки
колючі.
Палило горло
ремесло
і за сокирою ішло
усе, що
найболючіш.
Не знали юрмиська
оці
(лжепередвісники
й людці),
як вели Брейгеля
сліпці
всіх зрячих на
заклання.
Мовчали траурні
граки
і води вічної
ріки
пустельні і
захланні.
Текла облудою
весна,
неначе темрява з
вікна,
на погляд
малороса.
Світилась вуличка
одна,
що звалась вже не
Прорізна,
а via Dolorosa.
***
Зі скорботної
полонини,
де кремлівський
чобіт ступав,
чую голос із
домовини:
«Запишіть мене до
УПА».
Емігрант у своїй
державі,
називав громаду
«копа»,
і не лівим був,
і не правим,
і не був вояком
УПА.
Та прийшли
«мастєра» карати —
вп’явся в горло
кіготь серпа
й застогнали до
звізд Карпати:
«Запишіте нас до
УПА».
На кичері — кущі
коралин,
сива брила, від
куль ряба.
Тут мене лиш за
те скарали,
що убив у собі
раба;
І звідтоді лежу
убитий,
де бузком Черемош
скипа.
Вже й смереки — і
ті «бандити», —
запишіте їх до
УПА.
Навіть мертвий,
бачу достоту,
як з-під кігтів
кров проступа.
Кидай, брате, свою
скорботу
та й гайнемо
разом в УПА…»
***
…і досі витіка з
артерій
кістлява
бобрицька зима.
Нема у нас
минулих берій
й минулих
сталінів нема.
Бо ж недаремно
з-понад кручі,
де поночі блукає
страх,
подосі чутно
крики кручі
і степ світає на
кістках.
***
Зникають сніги,
як шагренева
шкіра,
згасають сліди
і людини, і
звіра,
каліфів на час
і колосів із
глини, —
зникає безслідно
усе, що вторинне.
Не страшно
вмирати,
а страшно не
жити, —
товктись все
життя
біля сіна й
корита,
халяви лизати
і ладан курити.
Життя пролітає
з розбійницьким
свистом
над ніччю,
що вбралась у
скіфське намисто,
над Понтом
Евксинським,
над степом
правічним,
де сиві кульбаби
в скафандрах
космічних,
де з вен утікає
й поволі холоне
на черствім
камінні
гадюка червона.
ЛЬВІВСЬКА ПЛОЩА
З Майдану
Незалежності
щоб Львівської
дістатись,
упхався до
тролейбуса,
що править до
Сирця.
З квитком проблем
немає,
бо маю вже
vip-статус
багатого на
бідність
державного
старця.
Ганяє вітер
фантики.
Хурделиця, як
віхоть.
Добра імперативна
—
злітай або ж
злізай.
Маршрут давно
відомий:
в минуле треба
їхать,
де лавочки у
скверику
і дзеленчить
трамвай;
де тіні від
каштанів
хисткі, немов
примари,
і лезу
непідвладний
асфальтовий
спориш.
Художники-барбудос
—
гогени й ренуари
—
натурниць
роздягають,
хоч тут і не
Париж.
В «Будинку муз»
на розі
полотна (nota
bene!) —
прийдешнього
минулого
тони й напівтони.
Заплющу очі —
друзі
сидять пообіч
мене
і стиха
розмовляють.
Розплющу — де
вони?
***
На свавільних
семи вітрах
вороння кружляє,
мов прах,
а довкола
хрести стоять,
мов чекають
своїх розп’ять.
***
Що Божий дар,
що Божа кара
й прокляття
величі —
одне!
Хто крила з воску
дав Ікару,
а духу — гало
вогняне?
В добу руїни й
кураїни
хто клину Богу
дав глевку,
щоби зліпити
Україну
таку?..
***
Павлові Вольвачу
Листя кленового
клякси
знов нагадали про
те,
що недочитано
«Клясу» —
часу письмо
золоте.
Мливо Чумацького
шляху
десь у Дніпро
запада.
Сите корито на
плаху
змінює кров
молода.
Скіфський степняк
без коріння
котить кураєм
пургу.
Час вже збирати
каміння
й брати із нього
пергу.
Кажете, вічність,
панове?
Мить — і немає
століть!
Тільки
розхристане Слово
на перехресті
стоїть.
***
Пилю сам,
рублю сам,
і сплю сам, —
аж дичка
дивується з того.
Погода?
на «двійку» із
плюсом, —
не гріх вже
згадати і бога…
Вовчію,
дичію,
темнію,
б’ю байдики,
себто байбачу.
Вже й тіло осіннє
не тліє,
на сіні
«дрейфує»,
ледаче.
Уже поза ніч не
питаю,
чи «взута»
горілка,
чи «боса»;
в садах насолод
не літаю
ні Бахуса,
ані Босха.
Не пію,
не сію,
не вію,
не плачу,
не стогну,
не вию…
Румовищ жаска
амнезія…
О Господи!
Та чи живий я!?
СІЛЬСЬКИЙ БУДЕНЬ
Вікна, вікна —
кадри, кадри
чорно-білі
фотоплівки.
Важко дихають,
мов надра,
перевтомлені
домівки.
Сива сірість сіє
січку,
сирість днини,
мов ряднини,
і кошлата сучка
тічку
привела до
горобини.
Пси-бомжі
гризуться люто, —
дим клубочить від
загривків.
Горобина в
берламутах
зашарілась,
яко дівка.
Зоддалік,
із підвіконня,
позираючи на
тічку,
шолудивий кіт в
«законі»
посміхався
іронічно.
***
Мріє кобилка
про бабу із возу.
Що вона має
з цього ізвозу?
Із оцієї
самотньої втоми?
Жменьку вівса
та наруччя
соломи.
Мріє кобилка
про стайню з
Пегасом
і про лошатко,
але це із часом.
Де тії мрії?
Почили у бозі,
навіть ілюзії —
в анабіозі.
Губить солому
візок
по дорозі
чи до едему,
чи до Люкрози.
Сонце — у небі,
рогач — у навозі.
«Ех, лєпота!» —
каже бабця на
возі.
***
…тут бджоли вже
відтанцювали
свої медв’яні
карнавали,
тут від хатини —
лиш бантини,
і вікна,
наче домовини…
***
Котиться світом
сльозина
шляхом тернистим
розп’ять.
Котиться світом
людина, —
ідоли обіч
стоять.
Скрапує з капищ
венозна
часом розбурхана
кров.
Таїнство?
Каїнство?
Хтозна.
Тут не було
молитов.
Зрадницьким
крісом у спину
вдарили потай,
сліпма, —
і вже звідтоді
зупину
братовбивству
нема.
***
У темному пралісі
самої самоти
питаюся у
каменів:
«Куди мені іти?»
«Ліворуч, — каже
сірий
у мохові сторіч,
«Праворуч, — каже
сивий, — і, ясна річ,
на Січ».
«Прямуй, —
говорить третій, —
до віщої зорі,
та не забудь
узяти
собі в поводирі
не срібло, і не
злато,
а той, козацький,
дух,
який не скам’янів
ще,
з негоди не
потух;
щоб не звело,
сіромо,
тебе на манівець,
не йди у лісі
тому
навспак чи
навпростець,
Іди й не
оглядайся,
не кланяйся добі,
а там — як скаже
камінь
наріжний у тобі…»
***
Сестрі Галі
Кажу часові: мені
ніколи
зазирати в твою
безодню,
бо чимало ще
справ у Жикола
у майбутньому.
Та й сьогодні.
Ще лежить у ніг
двійник Світязя,
зорі ходять у нім
по колу,
а в саду від
посмішки світиться,
мов кульбаба
сива,
Микола.
На мансарді —
шезлонги півнячі,
на цераті —
мартіні й кола.
…І відчуєш раптом
опівночі,
як за Ніколи йде
Ніколи.
Кам’яна Яруга.
Дача.
ПРО-ВЛАДНЕ
Скверик —
анічичирк…
З неба звіздина —
цвирк —
сплюнула на пухир
владного шапіто.
………………………
Бомж посміхнувся:
«То
наш, український,
цирк».
***
Фавели київські.
Кабак —
причал тутешнього
зоїла.
Мій побратим кона
— жебрак,
якого оцтом
напоїли.
Сніг-пілігрим…
А поряд з ним
тужливо виє на
погоду
бездомний пес —
мій побратим,
якого
відстріляють згодом.
***
Сплива за течією
роголист
вздовж берега,
затим пірна під
міст.
Ірпінь — не Рим,
а місто з усіх
міст, —
гніздо весталок,
лікторів і міст.
Коза жує газету
«Комуніст» —
скоромне їсть,
хоча й надворі
піст.
Кладуть безграчі
на папір
свій хист,
проте сопух з того
виходить
«п-с-с-т».
Дожовує коза
«…адцятий
з’їзд…»,
його незмінно
епохальний зміст,
«доречний»,
як приший кобилі
хвіст,
вона ж бо —
безнадійний
оптиміст,
бо думає,
що у великий піст
ні Бог не
видасть,
ні свиня не
з’їсть.
***
Розносить вітер
білий прах зими,
—
куди несе?
Навіщо?
Труд Сізіфів.
І шлях тече — дві
колії сакми
ізвідти, від
пелазгів і від скіфів.
Куди не йтимеш,
скрізь одне і те ж,
одні і ті ж
незбутні атрибути:
і та печаль, яка
не має меж,
і біль отой, який
не перебути.
Я перейду межу і
так собі скажу:
ти з неба хмари
рвав, немов ганчір’я,
в нестримному
шаленстві куражу,
ти думав — день,
а це вже
надвечір’я.
А це вже час
гірких твоїх спокут,
посухи час,
і судний час
потопів.
…Стоїть зима,
отамечки й отут,
стоїть,
мов козаки під
Конотопом.
***
Мо’ в’їлась тобі
ця схима
і каптур з пітьми
до брів?
Якщо не до храмів
Риму,
то до бобричан
добрів.
А може, душі
остила
самотність і меж,
і веж?
Ще й риза вросла
у тіло —
із кров’ю не
відірвеш!
Цей глянсовий
світ — омана,
здрібнілий, немов
сорго.
Сьогодні кричать:
«Осанна!»,
а завтра: «Розпни
його!»
Можливо, що й від
Беринди
самітництва
повний куль.
Не страшно,
коли один ти,
а страшно,
коли ти — нуль.
КОВЧЕГ
Ото бенкетують
дощі і мусони,
і ширяться
світом,
неначе масони.
З повіками весел,
мов око циклопа,
ковчег зазирає в
безодню потопу, —
тут хтось вже
ходив
по воді, як по
суші,
зціляючи грішні
анатемські душі.
…Нескоро,
здається, десь
днів через сорок
без гілки оливи
повернеться ворон
і вість принесе,
що у світі —
утруска:
запали в безодню
етнічні етруски;
оскільки вони
загубили
глосарій,
їх слово
змертвіло,
як знак
Валтасарів,
і місця в ковчезі
для них не
знайшлося,
бо ж де їхня
мова,
і де тії глоси?
Цікаво: як другий
потоп розіллється,
чи місце для нас
у ковчезі знайдеться?
***
В цім одеоні
геній божеволів, —
ще ж не було
печальніших прем’єр!
Раби вчорашні, що
сьорбнули волі,
запрагли знов
ярма, а чи галер,
бо ж продали і
волю, й Леоніда,
долоні потираючи
при тім,
і кинули до ніг
ахеменідам
не тільки
Фермопіли, й власний дім.
За те їм Дарій
уділив з Еллади
щедрот,
ще й у фіали — з
ядом вин.
Та коб не зрада,
та якби ж не
зрада,
чи спартиатів
переміг би він?
У темнім безумі
іродіади,
коли від люті
спінилася мста,
якби ж не зрада,
та якби ж не зрада,
центуріони
розп’яли б Христа?
А чи зрослись би,
мов сіамські браття, —
якби не зрадили,
не продались! —
брутальний Брут у
римському сенаті
і у Батурині —
підступний «Лис»?*
А ми з плачем
питаєм: «Ще не вмерла?..»
Чи ми ж іще
достоту живемо?
…Скрипить на те у
відповідь галера,
стремить в душі
занозами ярмо.
___________
***батуринець-зрадник
Іван Ніс на прізвисько «Лис»
ГЕФЕСТ
То як воно бути
Зевесовим сином,
калікою сірим і
богом всесильним,
«ліпити» корони і
трони зі злата
й вогонь
непокірний за гриву тримати
у кузні
закіпченій,
в череві Етни,
ще й ставити з
міді чертоги славетні?
А скіпетр Зевеса?
А тірс Діоніса?
Чи знатиме хто,
із якого замісу?
Отак-от боротись
з вогнем і з собою
й зазнати
поразки,
упень нищівної?
Бо ж після кіраси
Ахілла й егіди
Клепати решітки
хіба не огидно?
Хіба ж те
майстерство — від вищого бога?
Від ницих калік і
душею убогих!
Невже ж то
божественна справа — скувати
злочинні закови
для власного брата,
щоб потім на
скелі його розіп’яти!?
Невільничі ланці
твоїм правнукам
Й подосі
вгризаються з кров’ю у руки!
І був би ти,
певно, калікою ницим,
якби не ота,
золота,
колісниця…
***
…і була
Атлантида,
і були атланти,
ген пізніше —
гелони, лелеги і
обри.
Із яруг виповзав,
яко мамут
кошлатий,
здичавілий туман,
і замулював
обрій.
І був дивний
мисливець.
Лежав у щириці,
і торкався устами
вселенської
тайни,
і рікою Алфей
керував, як
годиться,
аби овид промити,
як еллінські
стайні.
Тріпотіли зірки
замість риби
у вершах,
на деревах
гойдалися
німфи і відьми.
А що був він
поетом отим,
щонайпершим,
то про теє ніхто
достеменно не
відав.
***
Стлище димів
від «оаз»
смітників.
Що ти шукаєш,
козаче,
у Сумах?
Бачиш, як
крутяться
жорна віків
і перемелюють
долю
усуміш
з димом отим,
із яким вже й
літа
за течією, —
як жовте латаття.
Лишень душа
все літа і літа
там, де несила
нікому літати.
Що там зосталось?
Одна гіркота…
Зблисне надія
оманливим
стразом.
Доля судилась
пекельна,
ота —
нарізно бути
і все-таки разом.
***
Неначе на грядці
масні «жовтяки»,
лежали на пляжі
безжурні жінки,
і все б то
нічого, і все б то чудово,
та пляжем ішла
флегматична корова
й жінок, що на
пляжі безжурно лежали
взяла і знічев’я
неквапом злизала.
ПАРУБОЦЬКИЙ СПОГАД
Парусинові туфлі,
«рептильна» із
боргесом
вигляда з
накладної кишені
на чверть.
Розгорнути б
Ремарка,
Верхарна чи
Борхеса,
та ж дівчата
весняні
хвостами
круть-верть.
Мужики
франтуваті,
неначе удоди,
вилітають уранці
із
глинищ-«хрущоб».
І вже думаєш,
ні, не про власну
свободу,
а про те,
сороміцьке:
а де б його…
що б…
***
Як долі не лести
—
доводиться
плисти,
бо спалені листи
—
то спалені мости,
яких не перейти,
як стежку не
мости;
а ти роки й роки
їх зводив… вздовж
ріки,
а їх трощив
борвій
жахливих
безнадій, —
людина там і
птах,
і ява, й сон, і
страх,
сум’яття диких
трав, —
вогонь усе
прибрав.
……………………….
Упікся і обрид?
Наївна мрія-фікс:
як перейти убрід
ріку пекельну —
Стікс?
ЗАМІСТЬ КОЛОФОНУ
Ще літати тобі й
літати
над сліпою
безоднею часу,
де возноситься
хрест крилатий
маєстатними
банями Спасу.
Все, що Бог дає,
те на краще.
Дзвін тече з
небес великодній.
І фініта твоя не
ля ще,
доки руки до
глини годі.
Ще не випито
трунку на спомин.
«Ще не час», —
відкажи Харону.
Бородатого
Шарварка томик,
як іконка, —
хай Бог боронить.
Чи то демоном,
ачи агнецем
політай, доки
жили тягнуться,
покіль є у тобі
потреба
із птахами
ділитись небом.
м. Київ