Тут мене лиш за те скарали, що убив у собі раба

165

***

Коли ступали по
воді

сади зухвало
молоді,

ішли в анахорети

і в двадцять два,

і в тридцять три

мистці неслушної
пори —

оракули-поети.

З безмежжя Божих
піль і крес

спокон віків
несли свій хрест,

немов тяжку
провину.

Як злодії, в
країні рад

(щоб убезпечитись
від зрад)

себе ховали до
шухляд,

немов у домовину.

Ревла, воліючи
ярма,

й вождів
возносила юрма

до рівня
шпагатівки,

і до її важких
чобіт

печально падав
первоцвіт

на черепи
бруківки;

жадала паші і
Багам

(жувала коку й
чуїнгам)

й молилася чужим
богам

аж над зірки
колючі.

Палило горло
ремесло

і за сокирою ішло

усе, що
найболючіш.

Не знали юрмиська
оці

(лжепередвісники
й людці),

як вели Брейгеля
сліпці

всіх зрячих на
заклання.

Мовчали траурні
граки

і води вічної
ріки

пустельні і
захланні.

Текла облудою
весна,

неначе темрява з
вікна,

на погляд
малороса.

Світилась вуличка
одна,

що звалась вже не
Прорізна,

а via Dolorosa.

 

***

Зі скорботної
полонини,

де кремлівський
чобіт ступав,

чую голос із
домовини:

«Запишіть мене до
УПА».

Емігрант у своїй
державі,

називав громаду
«копа»,

і не лівим був,

і не правим,

і не був вояком
УПА.

Та прийшли
«мастєра» карати —

вп’явся в горло
кіготь серпа

й застогнали до
звізд Карпати:

«Запишіте нас до
УПА».

На кичері — кущі
коралин,

сива брила, від
куль ряба.

Тут мене лиш за
те скарали,

що убив у собі
раба;

І звідтоді лежу
убитий,

де бузком Черемош
скипа.

Вже й смереки — і
ті «бандити», —

запишіте їх до
УПА.

Навіть мертвий,

бачу достоту,

як з-під кігтів
кров проступа.

Кидай, брате, свою
скорботу

та й гайнемо
разом в УПА…»

***

…і досі витіка з
артерій

кістлява
бобрицька зима.

Нема у нас
минулих берій

й минулих
сталінів нема.

Бо ж недаремно
з-понад кручі,

де поночі блукає
страх,

подосі чутно
крики кручі

і степ світає на
кістках.

 

***

Зникають сніги,

як шагренева
шкіра,

згасають сліди

і людини, і
звіра,

каліфів на час

і колосів із
глини, —

зникає безслідно

усе, що вторинне.

Не страшно
вмирати,

а страшно не
жити, —

товктись все
життя

біля сіна й
корита,

халяви лизати

і ладан курити.

Життя пролітає

з розбійницьким
свистом

над ніччю,

що вбралась у
скіфське намисто,

над Понтом
Евксинським,

над степом
правічним,

де сиві кульбаби

в скафандрах
космічних,

де з вен утікає

й поволі холоне

на черствім
камінні

гадюка червона.

 

ЛЬВІВСЬКА ПЛОЩА

З Майдану
Незалежності

щоб Львівської
дістатись,

упхався до
тролейбуса,

що править до
Сирця.

З квитком проблем
немає,

бо маю вже
vip-статус

багатого на
бідність

державного
старця.

Ганяє вітер
фантики.

Хурделиця, як
віхоть.

Добра імперативна

злітай або ж
злізай.

Маршрут давно
відомий:

в минуле треба
їхать,

де лавочки у
скверику

і дзеленчить
трамвай;

де тіні від
каштанів

хисткі, немов
примари,

і лезу
непідвладний

асфальтовий
спориш.

Художники-барбудос

гогени й ренуари

натурниць
роздягають,

хоч тут і не
Париж.

В «Будинку муз»
на розі

полотна (nota
bene!) —

прийдешнього
минулого

тони й напівтони.

Заплющу очі —
друзі

сидять пообіч
мене

і стиха
розмовляють.

Розплющу — де
вони?

 

***

На свавільних
семи вітрах

вороння кружляє,

мов прах,

а довкола

     хрести стоять,

мов чекають

     своїх розп’ять.

 

***

Що Божий дар,

що Божа кара

й прокляття
величі —

одне!

Хто крила з воску
дав Ікару,

а духу — гало
вогняне?

В добу руїни й
кураїни

хто клину Богу
дав глевку,

щоби зліпити
Україну

таку?..

 

***

Павлові Вольвачу

Листя кленового
клякси

знов нагадали про
те,

що недочитано
«Клясу» —

часу письмо
золоте.

Мливо Чумацького
шляху

десь у Дніпро
запада.

Сите корито на
плаху

змінює кров
молода.

Скіфський степняк
без коріння

котить кураєм
пургу.

Час вже збирати
каміння

й брати із нього
пергу.

Кажете, вічність,
панове?

Мить — і немає
століть!

Тільки
розхристане Слово

на перехресті
стоїть.

 

***

Пилю сам,

       рублю сам,

і сплю сам, —

аж дичка
дивується з того.

Погода?

на «двійку» із
плюсом, —

не гріх вже
згадати і бога…

Вовчію,

дичію,

темнію,

б’ю байдики,

себто байбачу.

Вже й тіло осіннє
не тліє,

на сіні
«дрейфує»,

ледаче.

Уже поза ніч не
питаю,

чи «взута»
горілка,

чи «боса»;

в садах насолод

не літаю

ні Бахуса,

ані Босха.

Не пію,

не сію,

не вію,

не плачу,

не стогну,

    не вию…

Румовищ жаска
амнезія…

О Господи!

Та чи живий я!?

 

СІЛЬСЬКИЙ БУДЕНЬ

Вікна, вікна —

кадри, кадри

чорно-білі

фотоплівки.

Важко дихають,

мов надра,

перевтомлені
домівки.

Сива сірість сіє
січку,

сирість днини,

мов ряднини,

і кошлата сучка

тічку

привела до
горобини.

Пси-бомжі
гризуться люто, —

дим клубочить від
загривків.

Горобина в
берламутах

зашарілась,

яко дівка.

Зоддалік,

із підвіконня,

позираючи на
тічку,

шолудивий кіт в
«законі»

посміхався
іронічно.

 

***

Мріє кобилка

про бабу із возу.

Що вона має

з цього ізвозу?

Із оцієї

самотньої втоми?

Жменьку вівса

та наруччя
соломи.

Мріє кобилка

про стайню з
Пегасом

і про лошатко,

але це із часом.

Де тії мрії?

Почили у бозі,

навіть ілюзії —

в анабіозі.

Губить солому
візок

по дорозі

чи до едему,

чи до Люкрози.

Сонце  — у небі,

рогач — у навозі.

«Ех, лєпота!» —

каже бабця на
возі.

 

***

…тут бджоли вже
відтанцювали

свої медв’яні
карнавали,

тут від хатини —
лиш бантини,

і вікна,

наче домовини…

 

***

Котиться світом
сльозина

шляхом тернистим
розп’ять.

Котиться світом
людина, —

ідоли обіч
стоять.

Скрапує з капищ
венозна

часом розбурхана
кров.

Таїнство?

Каїнство?

Хтозна.

Тут не було
молитов.

Зрадницьким
крісом у спину

вдарили потай,
сліпма, —

і вже звідтоді
зупину

братовбивству
нема.

 

***

У темному пралісі

самої самоти

питаюся у
каменів:

«Куди мені іти?»

«Ліворуч, — каже
сірий

у мохові сторіч,

«Праворуч, — каже
сивий, — і, ясна річ,

на Січ».

«Прямуй, —
говорить третій, —

до віщої зорі,

та не забудь
узяти

собі в поводирі

не срібло, і не
злато,

а той, козацький,
дух,

який не скам’янів
ще,

з негоди не
потух;

щоб не звело,
сіромо,

тебе на манівець,

не йди у лісі
тому

навспак чи
навпростець,

Іди й не
оглядайся,

не кланяйся добі,

а там — як скаже
камінь

наріжний у тобі…»

 

***

Сестрі Галі

Кажу часові: мені
ніколи

зазирати в твою
безодню,

бо чимало ще
справ у Жикола

у майбутньому.

Та й сьогодні.

Ще лежить у ніг

двійник Світязя,

зорі ходять у нім
по колу,

а в саду від
посмішки світиться,

мов кульбаба
сива,

Микола.

На мансарді —
шезлонги півнячі,

на цераті —
мартіні й кола.

…І відчуєш раптом
опівночі,

як за Ніколи йде
Ніколи.

Кам’яна Яруга.

Дача.

 

ПРО-ВЛАДНЕ

Скверик —
анічичирк…

З неба звіздина —
цвирк —

сплюнула на пухир

владного шапіто.

………………………

Бомж посміхнувся:
«То

наш, український,
цирк».

 

***

Фавели київські.

Кабак —

причал тутешнього
зоїла.

Мій побратим кона
— жебрак,

якого оцтом
напоїли.

Сніг-пілігрим…

А поряд з ним

тужливо виє на
погоду

бездомний пес —
мій побратим,

якого
відстріляють згодом.

 

***

Сплива за течією
роголист

вздовж берега,

затим пірна під
міст.

Ірпінь — не Рим,

а місто з усіх
міст, —

гніздо весталок,

лікторів і міст.

Коза жує газету
«Комуніст» —

скоромне їсть,

хоча й надворі
піст.

Кладуть безграчі
на папір

свій хист,

проте сопух з того
виходить

«п-с-с-т».

Дожовує коза

«…адцятий
з’їзд…»,

його незмінно
епохальний зміст,

«доречний»,

як приший кобилі
хвіст,

вона ж бо —

безнадійний
оптиміст,

бо думає,

що у великий піст

ні Бог не
видасть,

ні свиня не
з’їсть.

 

***

Розносить вітер

білий прах зими,

куди несе?

Навіщо?

Труд Сізіфів.

І шлях тече — дві
колії сакми

ізвідти, від
пелазгів і від скіфів.

Куди не йтимеш,
скрізь одне і те ж,

одні і ті ж
незбутні атрибути:

і та печаль, яка
не має меж,

і біль отой, який
не перебути.

Я перейду межу і
так собі скажу:

ти з неба хмари
рвав, немов ганчір’я,

в нестримному
шаленстві куражу,

ти думав — день,

а це вже
надвечір’я.

А це вже час
гірких твоїх спокут,

посухи час,

і судний час
потопів.

…Стоїть зима,

отамечки й отут,

стоїть,

мов козаки під
Конотопом.

 

***

Мо’ в’їлась тобі
ця схима

і каптур з пітьми
до брів?

Якщо не до храмів
Риму,

то до бобричан
добрів.

А може, душі
остила

самотність і меж,
і веж?

Ще й риза вросла
у тіло —

із кров’ю не
відірвеш!

Цей глянсовий
світ — омана,

здрібнілий, немов
сорго.

Сьогодні кричать:
«Осанна!»,

а завтра: «Розпни
його!»

Можливо, що й від
Беринди

самітництва
повний куль.

Не страшно,

коли один ти,

а страшно,

коли ти — нуль.

 

КОВЧЕГ

Ото бенкетують

дощі і мусони,

і ширяться
світом,

неначе масони.

З повіками весел,

мов око циклопа,

ковчег зазирає в
безодню потопу, —

тут хтось вже
ходив

по воді, як по
суші,

зціляючи грішні

анатемські душі.

…Нескоро,

здається, десь
днів через сорок

без гілки оливи

повернеться ворон

і вість принесе,

що у світі —
утруска:

запали в безодню

етнічні етруски;

оскільки вони

загубили
глосарій,

їх слово
змертвіло,

як знак
Валтасарів,

і місця в ковчезі

для них не
знайшлося,

бо ж де їхня
мова,

і де тії глоси?

Цікаво: як другий
потоп розіллється,

чи місце для нас

у ковчезі знайдеться?

 

***

В цім одеоні
геній божеволів, —

ще ж не було
печальніших прем’єр!

Раби вчорашні, що
сьорбнули волі,

запрагли знов
ярма, а чи галер,

бо ж продали і
волю, й Леоніда,

долоні потираючи
при тім,

і кинули до ніг
ахеменідам

не тільки
Фермопіли, й власний дім.

За те їм Дарій
уділив з Еллади

щедрот,

ще й у фіали — з
ядом вин.

Та коб не зрада,

та якби ж не
зрада,

чи спартиатів
переміг би він?

У темнім безумі
іродіади,

коли від люті
спінилася мста,

якби ж не зрада,

та якби ж не зрада,

центуріони
розп’яли б Христа?

А чи зрослись би,
мов сіамські браття, —

якби не зрадили,
не продались! —

брутальний Брут у
римському сенаті

і у Батурині —
підступний «Лис»?*

А ми з плачем
питаєм: «Ще не вмерла?..»

Чи ми ж іще
достоту живемо?

…Скрипить на те у
відповідь галера,

стремить в душі
занозами ярмо.

___________

 

***батуринець-зрадник
Іван Ніс на прізвисько «Лис»

 

ГЕФЕСТ

То як воно бути
Зевесовим сином,

калікою сірим і
богом всесильним,

«ліпити» корони і
трони зі злата

й вогонь
непокірний за гриву тримати

у кузні
закіпченій,

в череві Етни,

ще й ставити з
міді чертоги славетні?

А скіпетр Зевеса?

А тірс Діоніса?

Чи знатиме хто,
із якого замісу?

 

Отак-от боротись
з вогнем і з собою

й зазнати
поразки,

упень нищівної?

Бо ж після кіраси
Ахілла й егіди

Клепати решітки
хіба не огидно?

Хіба ж те
майстерство — від вищого бога?

Від ницих калік і
душею убогих!

 

Невже ж то
божественна справа — скувати

злочинні закови
для власного брата,

щоб потім на
скелі його розіп’яти!?

 

Невільничі ланці
твоїм правнукам

Й подосі
вгризаються з кров’ю у руки!

 

І був би ти,
певно, калікою ницим,

якби не ота,

золота,

колісниця…

 

***

…і була
Атлантида,

і були атланти,

ген пізніше —

гелони, лелеги і
обри.

Із яруг виповзав,

яко мамут
кошлатий,

здичавілий туман,

і замулював
обрій.

І був дивний
мисливець.

Лежав у щириці,

і торкався устами

вселенської
тайни,

і рікою Алфей

керував, як
годиться,

аби овид промити,

як еллінські
стайні.

 

Тріпотіли зірки
замість риби

у вершах,

на деревах
гойдалися

німфи і відьми.

А що був він
поетом отим,

щонайпершим,

то про теє ніхто

достеменно не
відав.

 

***

Стлище димів

від «оаз»
смітників.

Що ти шукаєш,
козаче,

у Сумах?

Бачиш, як
крутяться

жорна віків

і перемелюють
долю

усуміш

з димом отим,

із яким вже й
літа

за течією, —

як жовте латаття.

Лишень душа

все літа і літа

там, де несила

нікому літати.

 

Що там зосталось?

Одна гіркота…

Зблисне надія

оманливим
стразом.

Доля судилась
пекельна,

ота —

нарізно бути

і все-таки разом.

 

***

Неначе на грядці
масні «жовтяки»,

лежали на пляжі
безжурні жінки,

і все б то
нічого, і все б то чудово,

та пляжем ішла
флегматична корова

й жінок, що на
пляжі безжурно лежали

взяла і знічев’я
неквапом злизала.

 

ПАРУБОЦЬКИЙ СПОГАД

Парусинові туфлі,

«рептильна» із
боргесом

вигляда з
накладної кишені

на чверть.

Розгорнути б
Ремарка,

Верхарна чи
Борхеса,

та ж дівчата
весняні

хвостами
круть-верть.

 

Мужики
франтуваті,

неначе удоди,

вилітають уранці

із
глинищ-«хрущоб».

І вже думаєш,

ні, не про власну
свободу,

а про те,

сороміцьке:

а де б його…

що б…

 

***

Як долі не лести

доводиться
плисти,

бо спалені листи

то спалені мости,

яких не перейти,

як стежку не
мости;

а ти роки й роки

їх зводив… вздовж
ріки,

а їх трощив
борвій

жахливих
безнадій, —

людина там і
птах,

і ява, й сон, і
страх,

сум’яття диких
трав, —

вогонь усе
прибрав.

……………………….

Упікся і обрид?

Наївна мрія-фікс:

як перейти убрід

ріку пекельну —
Стікс?

 

ЗАМІСТЬ КОЛОФОНУ

Ще літати тобі й
літати

над сліпою
безоднею часу,

де возноситься
хрест крилатий

маєстатними
банями Спасу.

 

Все, що Бог дає,
те на краще.

Дзвін тече з
небес великодній.

І фініта твоя не
ля ще,

доки руки до
глини годі.

 

Ще не випито
трунку на спомин.

«Ще не час», —
відкажи Харону.

Бородатого
Шарварка томик,

як іконка, —

хай Бог боронить.

 

Чи то демоном,

ачи агнецем

політай, доки
жили тягнуться,

покіль є у тобі
потреба

із птахами
ділитись небом.

 

м. Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!