Ці високі дими пролітають навскіс…

164

 
Тетяна ВИННИК
 
Підводне
 
Холодніше і глибше – все важче під тиском – плисти,
Усі шлюпки потоплено, усі м’язи – надірвано,
Глибина моя, темінь підводна, на дні – хрести.
Я палила хмари у плесі цьому, як палять мости,
Між водою й повітрям – серце обвітрене вирвала.
Усе глибше – течій підводних, морських зірок,
І порожніх мушель, і золотих ламінарій,
І чим глибше до дна – виїдає очі пісок,
Й моя тінь проростає із хвиль велетенських кісток,
Я пейзажі в собі, як коштовності в гальці, минаю.
Я словами пливу, що рятують від чорного дна,
Я тобою пливу, задихаюсь солоним повітрям,
Ти ж бо дна ще не мав, як прозорого серця не мав,
Ти живеш як струна, як пробита мною стіна,
Що мене, ніби піну, із губ своїх мантрою витре.
А мені вже не жаль – ні очей, ані згублених літер.
 
***
Шукай, шукай, шукай – хай сніг іде на очі,
Мов крапки – до завершення –  поміж гілками сліз.
Як драхму – віднайди, як Духа – проти ночі,
Як серця половину – його кривавий зріз.
 
Шукай – усі мости розходяться, і колії
Покажуть рухи відблискам безвіддя й темноти.
Хай буду – сам-на-сам – як воїн в цьому полі я,
Ти білими відтінками мені – світи, світи.
 
Сніг переходить вулицю, і вже іде – над деревом,
Де й сліду не залишить – як Той, котрий іде.
У димарі засніжені венозність ллється темряви –
У склети трав – заметені, у листя, що – ніде.
 
Узбіччями, кварталами – мов виклик телеграми
Із нотами блаженними невидимих хорів.
Шукай, шукай, шукай – і буде хай між нами
Оце безлюддя простору і безпросвітний спів.
 
***
Не впізнай її, Боже, у вирі набутків і втрат,
бо так довго жила у тенетах невидимих ролей…
Відбудуй собі храм, що спалив славолюб-Герострат,
своє місто зберігши у вічному біломку колі.
 
Не повернеш назад ту стрілу із годинника, ти
виростай із повітря, наповнивши суттю всі речі.
Безборонно зайшла у своє відзеркалля в воді –
і цей світ став тобі невагомим, смішним, недоречним.
 
Не впізнай її, Боже, знайшовши відбитки глибин
і просвічені склети тих риб, що пливуть по спіралі.
І заходить по шию вона в наростаючий плин,
як порізи проміння – злітають у чорне провалля.
 
Жіночий кордоцентризм 1
 
Серце – горобчик: вилетить – не впіймаєш.
Йому тіло – не клітка –  в розхристаній блузі.
Серце – не камінь, але й не усіх приймає,
Хто додавався часом до нього в друзі.
 
Серце любить свою сердечну роботу.
Хоч не кожнім титану вона по силі:
Стільки крові пройшло крізь його аорту,
Сільки слів необачних об нього бились.
 
Серце як серце. Коли є – це одразу видно.
Серце шукає світла, і, певно, солодкої згуби.
Серце завжди поводить себе – відповідно…
То ж бережи його, любий.
 
 
Жіночий кордоцентризм 2
 
Серце моє зіткане з найтонших матерій,
Страшно подумать: а що як воно зірветься
І буде котитись у прірву життєвих містерій,
А я буду жити без серця, любити – без серця?!
 
І світ почорніє, і світло в кінці тунелю
Не знайде ні рук, ні очей, ні свого адресата.
І пустка холодна прошиє потріскану стелю,
І я вже не зможу своїм його називати…
 
Коли воно любить – хай що там позаочі кажуть –
Воно виживає любов’ю – не кличе підмогу.
І світло у ньому всю ніч на землі переважить –
Допоки воно, як ліхтар, – освіти ним дорогу.
 
***
Небо високе. Зорі близькі.
Душі дерев проростають у землю.
Контури листя кружляють непевно
В світлі простягнутої руки.
Ще одна осінь – видіння і ватри,
Білих медалей на ниточках неба,
Тільки люби мене – більше й не треба,
Що з тебе взяти, далекий мій брате?!
Що тобі дати, далекий мій брате,
Коли у тебе є все, щоби жити:
Серце гаряче, Вкраїна і вітер,
Небо високе, мелодія втрати.
Можеш ходити, а можеш літать
Понад травою, що вчора зотліла…
Над головою витає аж біла
Пісня, як вічна Його благодать.
 
***
Ці високі дими пролітають навскіс,
І з дощами тонкими стікають по шибах,
Осінь тихо ступає по кронах беріз
І виходять з озер сірі привиди риби.
Напівголі сади розійшлись навсібіч
І шукають свою ще не вицвілу ніжність…
Осінь дивиться променем зламаним – в ніч,
Вивертає вітрів невагомість, суміжність.
Ти живеш-не-живеш – ти забув, що є страх
Не втрачати когось, ти забув, що – людина,
Що слабкий, що незрячий, що десь у садах
Виростає твоя домовина.
 
Осіннє
 
Розколотий місяць пливе і минає,
Трава доповзає вогненна до неба,
І тіні плодів у повітрі витають,
Предмети суттєвості набувають,
Із  яблуком ніч підступає до тебе.
 
І простір наповнений світлом і злотом,
Розширює межі свого хронотопу,
Ця осінь так пахне жнивами і потом,
Пейзажі, простромлені довгим осотом, –
Ця осінь близька до кінця і потопу.
 
Це листя, це гілля – густе і надривне,
Ці обриси саду, ця гамма і змінність,
Ти серце із тіла, як зернятко, вийми
Й торкнися до нього губами незлими, –
Хай котиться яблуко у безмірність.
 
 
***
Хай мете, і мете, і мете –
Замете хай усе – золоте,
Хай по обрисах власних паде,
Хай ти будеш – ніде… і ніде…
 
Хай навиворіт – в грудях – душа,
Ти її не втішай, не втішай,
Бо сама обирала все – від –
Цим падінням розірваний світ.
 
***
Не обвести цю ніч у коло крейдяне,
Цей дощ не обвести пунктирами – у зламі,
І розчиняється потойбіч все земне,
Усе, як ти, у відблисках – мине,
Усе, як ти, забув тепер мене,
Усе потоне в безвісті й бедламі.
 
І ніч не вийде з кола неземна,
Уся – з вібрацій, вся – з речей безбутніх,
Із лун, зі скалок битого вікна,
Тонка, як зріз, бездонна глибина
В тобі зірветься, як твоя вина,
Ця музика – зі зламаної лютні.
 
***
Всі дороги – лягають – навскіс,
Проростають у відблисках сліз,
А до тебе лиш тінь проведе,
Що продовжується – й ніде
 
Не пробуджується, не розквіта
З довгих пальців кров золота.
Бо між нами – не вимір, а вир
З недовір – мов блискучих сокир.
 
***
Третій рік – все нема і нема,
Третій рік – не кров, а пітьма
Розливається, рухає серце,
Що саме із собою вже б’ється.
 
І нікого – доокіл – нема,
І пітьма – навіть вже не пітьма,
Порожнеча, мара, пустота,
Що на сонце, як звір, наліта.
 
 
***
Невидимі гілки
Вростають в довгі рани,
І білий ніж ріки
Із відблиском нірвани
Лягає в сад, у сніг
Невидимо і тихо.
Не відчуває ніг –
Останній теплий видих.
Хай сніг стоїть – як ніж –
Між небом і землею,
Ти язиком розріж
Дві давні паралелі.
Скидає кунтуша
Природа – відговіла.
І віднайшла душа –
Свій образ через тіло.
 
***
Лінії, що розстали, – у глибину лягли.
Все, що незриме, ріже глибоко, лячно, тонко.
Стане уже недоцільною, як забутий мотив,
Лінзи прозорої слізна райдужна оболонка.
 
Лінії, що дотичні до траєкторії тіл,
Зламані і відчутні – лінії надолужень…
Ліній безмежність далека від досконалості кіл.
Око невидимим лініям зором своїм не служить.
 
***
Речі прозорі, розведені –  як мости,
З головою під кулями – речі голі, без каски.
Відмежування шкіри від суєт-суєти,
Речі, що прагнуть ласки, як біла постеля – праски.
 
Речі прозорі, невидимі, як потойбічні світи,
Що заблукали в меблях білих дерев зими.
Боже, невидимі речі в серці пітьми засвіти.
На цім прозорім ескізі посвітлішаєм й ми.
 
***

Солдатові з Ніжина

Виживеш – не минулим:
Той, Хто тебе сотворив,
Тільця крові продумав
Й шар поверхневий кори.
 
Виживеш – не майбутнім:
Стіни його хиткі.
Ти відмежуєш сутність –
Поданої руки.
 
Виживеш – маєш право:
Тут, на землі, перебуть.
І не чекай розправи:
Просто – безстрашно – будь!
 
 
 
Владислав Стольников
ДУМА ПРО ПОРОХ
Коли розпинався
пролаза в обітницях тронних,
то порох займистий
у діжці байок вибухав,
де швидко лукавець
спровадив чужого барона
і брязкав намистом
бажань, мов химерами справ.
 
Але на престолі
став порох ураз пилюгою,
 
немов  на догоду
баронові ницих заброд.
Бо задля роздольних
небес особистого крою
жебрачив господар
побіля заморських господ.
 
І гинуло військо,
що здатне межу боронити,
бо саме наказу
забракло на мертвих горбах.
Тож гнівом cповився
народний терпець у зеніті,
а заспів козацький
бринів на воскреслих вітрах.
 
 

№22 (184) 11 листопада 2016

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!