Центр Всесвіту

154

 

Про сокровенне

 
Щойно похоронив тата й виливаю слізними словами свою печаль:
Мої батьки, котрі народили своїх дітей на Спаса – мене на Медового, а сестру на Яблучного – вже стали теплими й незабутніми спогадами… Мама Афія, висповідавшись у церкві на Введення в храм Пресвятої Богородиці, за декілька годин відлетіла від нас на крилах Вічності. Це сталося майже 21 рік тому, далекого 1995 року Божого. А нещодавно, третьої доби задушних днів листопада 2016-го… й тато Василь у Рік Божого Милосердя відійшов туди, куди заходить сонце. Тепер вони разом десь там, за обрієм, у немеркнучому позачассі та в кращих  засвітах, обоє стали ближчими до Господа. Позавчора мій світ змілів іще на одне велике серце на ймення Тато, звідки донедавна струменіло живодайне джерело мого роду.
Мені дуже не хочеться, щоби мій смуток замулив чисту криничку чийогось родинного щастя. Тому ми, дорогі в Христі брати й сестри, хай там що мусимо ще жити, щоби своєю неземною любов’ю зцілювати зболені серця своїх ближніх й оцим героїчним учинком оживляти коріння безсмертного свого народу, доки також не полинемо колись за незвіданий небокрай…
 
Ярослав Ткачівський
 
Мамині літа
Кує зозуля мамі на літа,
кує у червні на роки майбутні.
Он блимнув день, і рік, мов птах, зліта,
лиш губить пір’я – спогад незабутній.
 
Зозуленька кує на довгу путь,
коли цвітуть сади і пахне м’ята.
Нас тішить світ, доки батьки живуть,
і дітям кожен день у них, як свято.
 
Уже давно посріблена коса,
доньці і сину переходять зморшки.
Вже батько з того світу воскреса
і просить в снах: «Побережися трошки…»
 
Розвію пустку зимну і німу,
загляне радість в мамину світлицю,
і на порозі неньку обніму,
і щастя вмиє сріблом наші лиця.
 
Кує зозуля – долю проріка,
і хвиля грає, що пора непізня.
Онуки сплять на втомлених руках,
ще не забулась колискова пісня.
 
Зозуленька кує на довгу путь,
коли цвітуть сади і пахне м’ята.
Нас тішить світ, доки батьки живуть,
і внукам кожен день у них, як свято.
 
***
Постелила мені мама у садочку,
потихеньку примовляла: «Спи, синочку…
Хай тобі присняться коні, буйна грива,
і дівчина-українка чорнобрива».
 
На подвір’я сіяв срібло місяць ясен,
коло хати шелестів старенький ясен:
«Не журися, козаченьку, не томися,
краще з тою, що присниться, оженися».
 
Я би з милою своєю оженився,
якби світлий шлях до шлюбу нам стелився.
Малиново вже цвітуть уста дівочі –
сни бентежать юне серденько щоночі.
 
***
А час біжить шалено, час летить.
Під тягарем його вже чую втому…
Такі ласкаві мамині листи
дитинством пахнуть, літеплом і домом.
 
Бентежно на душі, на серці – щем.
О, як ти там живеш, моя рідненька?
Читаю раз, удруге, втретє, ще…
Слова печуть і гріють, люба ненько.
 
Порада
Мені наказувала мати,
коли йшов з дому босяком:
«Як будеш трохи хліба мати,
то з другом поділись шматком».
 
Уже давно я не мізерний,
а друзів – поле у жнива.
То проросли, неначе зерна,
моєї матері слова.
 
***
Звільнилася душа моєї мами:
собі – на радість, рідним – на біду…
Межа світів постала поміж нами –
колись і я у вічність перейду.
 
А поки що – тут великодні дзвони,
я дзвонарем у слові сам стаю.
Лиш мерехтять літа навперегони
й несуть мене по самому краю,
 
над прірвами й безоднями водночас,
а моє серце рветься в небеса,
щоб зіркою сіяти серед ночі
й замилувати світ: «Яка краса!..»
 
Перепливу крізь води Геракліта
й зустрінемося з мамою колись.
…А нині ще так п’янко пахне літо
і ніжна пісня проситься у вись.
 
Пролепечу молитву за родину,
за ці світанки й буйний первоцвіт…
Вчувається з небес благання: «Сину,
ще на землі твій зоряний політ…»
 
Душа засяє у Письмі Святому,
котре живих і мертвих воскреша…
Я зрозумів – пливу в ковчегу тому,
де від гріхів звільняється душа.
 
В невидиму не підглядаю книгу,
котру для мене написав Господь.
Дзвоню! – і цим буття ламаю кригу
до пристані, де скаже Бог: «Проходь…»
 
Крізь час я вознесусь в небесні двері
та й подивлюсь на Божий світ згори…
Рясніють дрібки серця на папері,
там, на Землі, де я колись творив.
 
***
Мама чесала косу,
я задивлявся на неї.
Смуток у серці несу –
бо вже немає нені.
 
Більше не сяде в саду
і не розпустить коси…
Свічку Господь задув –
впали сніги на покоси.
 
Час вижинає нас,
німко чи стоголосо.
Вік відцвіта, як весна,
дзвонить спілим колоссям.
 
Далі – колюча стерня,
мов наїжачена терка.
Штрикає в серце щодня
гребінь й самотнє люстерко.
 
Боже, чи втрату знесу? –
хоч не плаксивий я зроду.
…Мама чесала косу –
гарна така на вроду.
 
Мій тато
Мов ключі журавлів, полетіли за обрій літа,
залишили йому клубок смутку й невміння літати…
При дорозі стоїть одинокий, немов сирота,
і в хатині сумній вже в чеканні на зиму мій тато.
 
Весну і літо, осінь і зиму
в нас краде часу ріка.
Вік спливає в даль незриму,
та ніхто не наріка…
 
В місті має дітей і онуків, і правнуки є –
їх не часто доводилось в себе в оселі вітати.
Жити б з ними не зміг, бо в своєму селі він «жиє»…
Трохи дивний і впертий,
і добрий господар – мій тато.
 
Не перечу йому, бо то марні хвилини й слова:
тут незгасна любов, тут криниця й коріння багато.
…Завмирає душа, і від того вона ожива,
що ще тішить наш рід і чекає на мене мій тато.
 
ЦЕНТР ВСЕСВІТУ
(триптих)

Пам’яті батька

Переболи, моя утрато,
нестерпний смутку, відійди –
мені явивсь воскреслий тато
в краплині свіжої води.
 
З криниці отчої  ковточок –
і ожива пригаслий дух.
Іду у батьківський куточок,
як спраглий до джерел, іду.
 
Душа розквітла у рай-хаті,
де епіцентр усіх світів.
Тут б’ється серце в благодаті,
куди пірнути захотів:
 
у глибину свого початку,
де роду істина свята…
Жорстокий час прибив печатку,
що я вже круглий сирота.
 
Закон життя… Думок багато,
котрі п’ють кров, як оводи…
Он знов  мені явився тато
в цілющій крапельці води.

04.11.2016

 
***
Осінні дні – похмурі та сумні,
ще й смуток впав на осяйну годину.
Шле батько дітям серця позивні:
– Як вам живеться, донечко і сину?..
 
На перехресті став, між двох століть,
в світи дороги простелив, як жили.
В гіркій задумі батько мій стоїть,
немовби духи злі заворожили.
 
В хатині тиша мертва, аж дзвенить,
лиш у душі бринить пересторога.
Така тяжка, стражденна чорна мить,
як від землі відходимо до Бога.
 
Вже в споминах наш батько ожива,
а ще й у снах він може прилетіти.
Зринають з неба татові слова:
– То як ви там, без мене, любі діти?..

06.11.2016

 
***
 
Мій тато запитав у сні:
«Як ти живеш і як сі маєш?
Чи хати всі кути тримаєш,
чи зійде жито навесні?..
 
Чи вдобрена пісна земля,
чи не зміліла в нас криниця?..»
Я знав, що батько мені сниться,
згори прилинувши, здаля.
 
Я бачив руки й мозолі,
в його сивинах – долю бачив…
Не знаю, чи мені пробачив,
що зрідка був я у селі.
 
В душі гріха не затаю…
Стою на маминім обійсті:
пів серця тут, пів серця в місті.
Я – в центрі всесвіту стою…

05.11.2016

Календар
 
Один-єдиний
має дар:
нам дні
фіксує Календар.
 
У часі ми,
благі і вперті,
йдемо щомиті
в лапи смерті.
 
Листочки рвемо,
та чи знаємо:
не дні минають –
ми минаємо!
 
Життя основа
 
Мені вже студінь не страшна,
бо сад мій квітне.
Мене стривожила весна
й чуття привітне.
 
У долю увійшло дитя,
моєї доні…
Здалося, все моє життя,
мов на долоні.
 
Від щастя повниться душа,
спинити важко –
внучатко серденько втіша,
щебече пташка…
 
Лелеки щастя нам несуть
і діток знову…
Нащадки – вічна пісня й суть –
життя основа.

25.03.2016

 
Живімо для добра
 
У траві росина,
чиста, як сльозина,
а в очах – іскрина щастя, ніби цвіт…
Бо живе людина
для доньки і сина,
щоби став добрішим білий світ.
 
Росяні світанки
в позолоті ранки,
літепла останки, наче серця жар.
Тепло завжди в хаті,
як є батько й мати.
І для них – нічого нам не жаль.
 
Як тут не радіти?
Ми – батьки і діти.
Душу буде гріти кожен світлий день.
Доле наша, доле, –
перекотиполе…
Розквітай любов’ю для людей!
 
В тишу і у вітер
ідемо до звіту…
Десь обмерзли квіти – осені пора.
Ще не срібні скроні
й теплі ще долоні,
то живімо, люди, для добра…
 

   м. Івано-Франківськ

№22 (184) 11 листопада 2016

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!