Невидимі речі
Невидимі речі блукають кімнатою,
Їх аура темна, в них потяг – до смерті,
Ці речі тебе повільно вбиватимуть,
Ці речі безжальні, ці речі відверті.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Від них не сховаєшся, не приховаєш,
У них ти не знайдеш подвійного смислу,
Ці речі свавільні, вони наділяють
Тебе – своїми латентними рисами.
Ці речі тонкі відчуваєш фібрами,
Бо тіло твоє – смичок у цій арії.
Такою безмежністю і безмірою
Завішений вікон слизький акваріум.
Ці речі до тебе вночі приходять,
Ці речі, живіші за всі розлуки,
І межі стирають, і контури одягу,
Беруть тебе, ніби флейту, у руки.
Ці речі – в зупинці, в пришвидшенні пульсу,
Вони обвивають, вони поглинають.
Їх вирви із себе, дистанціюйся,
Нехай своє місце знають.
Синові
Ти шукатимеш в кожнім нездійснений дім.
У рюкзак заховаєш пластмасовий степлер,
Що закріпить усе. Бо ніхто ще не мертвий…
В листопаді розходиться колами дим,
Мов виходить із пекла.
Що я зможу змовчати – у складки хустин,
Доки в теплі зап’ястки впивається нитка,
Доки ґулі малі, доки дім ще не клітка,
Доки міцно тримає нас цей карабін,
Доки ти ще не злазиш із моїх колін…
Але ж будеш шукати – у кожнім, в собі,
Чи по Фрейду, по Фросту…
У піддашші ловитимеш тінь голубів,
І харкатимеш дощ, що іде по губі,
В мідну яму компостну.
Не спитаєш мене, де ота зима, де ті сходи у небо,
Чом ходжу я сама, чом ця біла стіна,
Мов життєва потреба?
Не спитаєш про ночі, темніші Ереба,
Як у тридцять з’являється сивина.
Але доки солдатики струнко стоять,
Доки – напоготові,
Буде день, буде ніч, буде 125,
Буде що і від кого тобі відривать,
Мов закінчення в слові.
Я за нитку тебе не триматиму – ні
І, відкривши цю клітку,
Я повірю, що навіть на чорному дні,
Твій солдатик триматиметься на коні,
Ледь прикривши калітку.
Ти шукатимеш дім, як шукають скарби
Дітлахи з Пітер Пеном.
Прийде день випадіння молочних зубів…
І летітимуть тіні міських голубів
На високі антени.
***
Діти, що виросли на молоці,
На стравах гарячих, кудлатих пледах,
Не вилітають останнім рейсом,
зім’явши в руці,
Всіх, кого бачити – зась. Ніби крейду, –
З висоти розкришивши ключі.
І наплювати, які потреби,
Коли зачиняють аеропорти,
А тобі – паралельно, без дешевого понту,
Ти дивишся в дуло своєї аорти
І розумієш – дороги назад нема,
І за властивостями – куркума –
Зірваний місяць із горизонту.
Діти, що виросли на словах,
Які жодною мовою не повториш,
У паперових пливуть кораблях,
Виставляючи мітки залізних блях,
Неначе креветки – море.
Так ось, я про втечу, про аеропорт,
Про висоту, що несе політ цей,
Я про те, що випалюють внутрішні лінзи,
І про те, що не може збагнуть ідіот,
Розсміявшись тобі в лице.
Але там, де зійдуться усі паралелі,
Ти звільнишся від тиску земного тяжіння
І розкажеш про неї мені «без елею»…
Як живуть без тепла чоловічі постелі,
Та у кожного – власне спасіння.
***
Коли у квартиру заходить тиша
вогненебезпечними лапами,
Він дивиться в стелю і вище –
у той самий серцевий клапан.
Він бачить чотири камери –
у кожну його зачинено.
І хтось вимітає старанно
Життя за його плечима.
І там, де немає виходу,
Де серце побілене інеєм,
Він душу із себе видихне,
Аби пустити коріння.
Вечірній речитатив. Братові
Між стрілою ліхтарною і вокзалом,
Все висить головою – униз.
Відвернувшись, всього не сказала.
Наші душі це місто списало –
На чотири всі, пліз.
Ти іще отой хлопчик: розшнуровані боти,
І солдатська шинель, ніби пляма, на фото,
Без легкої нестерпності і блювоти,
Ти не вийшов за межі свого блокноту,
Ти любові дитя, золотої зиготи.
Але жити ти будеш, ти віриш і ждеш,
І у венах ти зможеш відкрити, авжеж,
Всі гріховні пороки.
Та стріла, певно, кожного наздожене,
І ти будеш тоді хоронити мене –
У найглибші затоки.
Але доки гламурно ти носиш штатив,
Твоя шия прикрашена білим металом,
У тобі стільки ще не розстриньканих сил,
Пам’ятаєш, як ти тоді в мене просив,
Аби я розказала,
Як цей дах видуває повітря, аж вить
Будуть кості в люпині,
Як цей дім у собі неможливо спалить,
Неможливо цей камінь в минуле котить
Й видиратись на стіни.
Я не кину тебе, коли ніж – під ребро
В синій смузі світання.
Це життя, яке в нас циркулює кров,
Це життя, яким би воно не було,
Значно далі – за вікна спальні.
***
Лиш єдине місце для сумних побачень,
Де хрести, неначе придорожні знаки,
Оцвітають сни багатозначні
В задзеркаллі місячного вакууму.
У кімнаті – тиша. Книги замовчали.
Ти їх не торкнешся смуглою рукою.
Я не маю сили навіть попрощатись,
Ніби ти поїхав в місто, за рікою,
По людське, коротке і примарне щастя.
А твої сорочки пахнуть так тобою…
***
Цей час не перейти, не відвести,
Цей час для всіх приходить так невчасно.
Я виміряла поглядом мости,
Я з твого світу так боялась впасти.
А ти мостив ялинку на вікні
І пах морозом так, що не збагнути,
Який ти нескінченний у мені,
Не смію я у себе зазирнути.
Та, як сказав філософ, ми – тюрма
Самі в собі. А ще ми – невідомість.
Нестерпно білим саваном зима
Укриє темну душу твого дому.
Еолові форми рельєфу
Ці еолові форми рельєфу,
піщані дюни, ці підніжжя любові,
ці довгі тремтливі тантри,
я до тебе звикала, до часу твого,
у ці тюнинги, ніби в транси, впадала.
Я шукала твої листи до колишніх коханих,
я любила їх почерк, надривні слова,
потреби,
я любила твоїх коханих, твоїх жаданих,
їх пила, ніби воду іржаву з кухонного крана,
бо вони нагадували мені про тебе.
Я любила ті речі, які ти любив,
Я любила любов, якою ти любив,
Я шукала тебе у всьому, у тих кімнатах,
У містах, у кошмарах, в дорожніх знаках,
Я лишала усе, і бігла в той дім, де ти жив,
Бо мені снилось, що ти живий
І ти вийдеш мене зустріти.
Але ти не виходив, і я розуміла, що ти –
вже не ти,
Лиш еолові форми рельєфу,
лиш знаки піщані
У підніжжі любові, в які жадібно прагнеш врости
Безнадійним прощанням.
***
Переглядаю гардероб, який тобі купувала,
який обирала ретельно,
як обирають слова – коханим.
Тебе вже немає, але речі твої,
що так пахнуть тобою, ніби ти вбраний
стоїш за спиною моєю, а я
тримаю у руках краватку,
яку ти так не любив одягати,
я тримаю у руках усе те, що не збулося,
боюся, аби не розгубити.
Кімната пахне спогадами, аж я тебе бачу,
ти просто невидимий,
я відчуваю, як ти ідеш до мене, як знімаєш сорочку
і легким рухом кидаєш її на канапу.
Мені здається, ніби світ цей несправжній,
і стіни, і чайник, і хлібниця,
й ілюмінатори півночі, що
кліпають, коли спалахує нитка на небі,
коли пахне табак, що ти насадив,
а твоя недокурена цигарка світить
торішнім попелом.
Усі твої речі тягнуться до мене,
а я не знаю, що з ними робити,
без тебе усі твої речі все одно твої,
і до вжитку комусь не пригідні.
Переглядаю твої речі, які не змогла роздати
і ніколи не зможу роздати,
бо це – як роздати тебе.
О, речі,
Які не змогла впорядкувати у собі,
відбитки земного існування.
***
Метеликом паперовим, обгорткою
кольоровою,
Летіти то вверх, то униз.
Якою тобі говорити мовою,
Щоб ти подививсь,
Що день, мов пакет поліетиленовий,
Котиться по тротуару.
І голуб у мене вмостився у пелені,
Що загубив свою пару.
Якою тобі розказати мовою,
Що небо – подвійне, що птахи – в волоссі,
Метеликом паперовим, обгорткою
кольоровою
Прийде в це місто осінь.
Жестом руки зупиню трамвай,
А він, на щастя, порожній.
Куди ж тобі, серце, само обирай,
Для тебе ця ніч – подорожник.
А місяця тінь, якого не буду
Я красти собі під подушку,
Висить така гола, як лялька вуду.
Десь пахне яблучна сушка…
Дорога слизька із порожніми віхами,
І шиби у синіх ракурсах.
У ніч ось таку хочеться їхати,
Їхати і не повертатися.
***
Не вибіжиш на трасу, не зупиниш,
Коли у сніг я кину рукавичку.
А у саду серед венозних вишень
Гойдається порожня годівничка.
Але ж було, коли натхненний ти
Гірлянди вішав на віконне вічко,
І у дворі – заметів не пройти,
Та нам було не тісно в рукавичці.
В цю ожеледь, що понесе таксі
В кювет, в спіраль, у небо, де антени,
Не вибіжиш, і не здивуєш сніг,
Що так тобі неможеться без мене.
Я викличу таксі і попливу
Дорогою, яку ще ніч не стерла…
Я більше в рукавичці не живу,
В тій рукавичці я давно померла.
м. Ніжин на Чернігівщині