Цей час не перейти, не відвести…

180

Невидимі речі

Невидимі речі блукають кімнатою,

Їх аура темна, в них потяг – до смерті,

Ці речі тебе повільно вбиватимуть,

Ці речі безжальні, ці речі відверті.

 

Від них не сховаєшся, не приховаєш,

У них ти не знайдеш подвійного смислу,

Ці речі свавільні, вони наділяють

Тебе – своїми латентними рисами.

 

Ці речі тонкі відчуваєш фібрами,

Бо тіло твоє – смичок у цій арії.

Такою безмежністю і безмірою

Завішений вікон слизький акваріум.

 

Ці речі до тебе вночі приходять,

Ці речі, живіші за всі розлуки,

І межі стирають, і контури одягу,

Беруть тебе, ніби флейту, у руки.

 

Ці речі – в зупинці, в пришвидшенні пульсу,

Вони обвивають, вони поглинають.

Їх вирви із себе, дистанціюйся,

Нехай своє місце знають.

 

Синові

Ти шукатимеш в кожнім нездійснений дім.

У рюкзак заховаєш пластмасовий степлер,

Що закріпить усе. Бо ніхто ще не мертвий…

В листопаді розходиться колами дим,

Мов виходить із пекла.

 

Що я зможу змовчати – у складки хустин,

Доки в теплі зап’ястки впивається нитка,

Доки ґулі малі, доки дім ще не клітка,

Доки міцно тримає нас цей карабін,

Доки ти ще не злазиш із моїх колін…

 

Але ж будеш шукати – у кожнім, в собі,

Чи по Фрейду, по Фросту…

У піддашші ловитимеш тінь голубів,

І харкатимеш дощ, що іде по губі,

В мідну яму компостну.

 

Не спитаєш мене, де ота зима, де ті сходи у небо,

Чом ходжу я сама, чом ця біла стіна,

Мов життєва потреба?

Не спитаєш про ночі, темніші Ереба,

Як у тридцять з’являється сивина.

 

Але доки солдатики струнко стоять,

Доки – напоготові,

Буде день, буде ніч, буде 125,

Буде що і від кого тобі відривать,

Мов закінчення в слові.

 

Я за нитку тебе не триматиму – ні

І, відкривши цю клітку,

Я повірю, що навіть на чорному дні,

Твій солдатик триматиметься на коні,

Ледь прикривши калітку.

 

Ти шукатимеш дім, як шукають скарби

Дітлахи з Пітер Пеном.

Прийде день випадіння молочних зубів…

І летітимуть тіні міських голубів

На високі антени.

 

***

Діти, що виросли на молоці,

На стравах гарячих, кудлатих пледах,

Не вилітають останнім рейсом,

зім’явши в руці,

Всіх, кого бачити – зась. Ніби крейду, –

З висоти розкришивши ключі.

 

І наплювати, які потреби,

Коли зачиняють аеропорти,

А тобі – паралельно, без дешевого понту,

Ти дивишся в дуло своєї аорти

І розумієш – дороги назад нема,

І за властивостями – куркума –

Зірваний місяць із горизонту.

 

Діти, що виросли на словах,

Які жодною мовою не повториш,

У паперових пливуть кораблях,

Виставляючи мітки залізних блях,

Неначе креветки – море.

 

Так ось, я про втечу, про аеропорт,

Про висоту, що несе політ цей,

Я про те, що випалюють внутрішні лінзи,

І про те, що не може збагнуть ідіот,

Розсміявшись тобі в лице.

 

Але там, де зійдуться усі паралелі,

Ти звільнишся від тиску земного тяжіння

І розкажеш про неї мені «без елею»…

Як живуть без тепла чоловічі постелі,

Та у кожного – власне спасіння.

 

***

Коли у квартиру заходить тиша

вогненебезпечними лапами,

Він дивиться в стелю і вище –

у той самий серцевий клапан.

 

Він бачить чотири камери –

у кожну його зачинено.

І хтось вимітає старанно

Життя за його плечима.

 

І там, де немає виходу,

Де серце побілене інеєм,

Він душу із себе видихне,

Аби пустити коріння.

 

Вечірній речитатив. Братові

Між стрілою ліхтарною і вокзалом,

Все висить головою – униз.

Відвернувшись, всього не сказала.

Наші душі це місто списало –

На чотири всі, пліз.

 

Ти іще отой хлопчик: розшнуровані боти,

І солдатська шинель, ніби пляма, на фото,

Без легкої нестерпності і блювоти,

Ти не вийшов за межі свого блокноту,

Ти любові дитя, золотої зиготи.

 

Але жити ти будеш, ти віриш і ждеш,

І у венах ти зможеш відкрити, авжеж,

Всі гріховні пороки.

Та стріла, певно, кожного наздожене,

І ти будеш тоді хоронити мене –

У найглибші затоки. 

 

Але доки гламурно ти носиш штатив,

Твоя шия прикрашена білим металом,

У тобі стільки ще не розстриньканих сил,

Пам’ятаєш, як ти тоді в мене просив,

Аби я розказала,

 

Як цей дах видуває повітря, аж вить

Будуть кості в люпині,

Як цей дім у собі неможливо спалить,

Неможливо цей камінь в минуле котить

Й видиратись на стіни.

 

Я не кину тебе, коли ніж – під ребро

В синій смузі світання.

Це життя, яке в нас циркулює кров, 

Це життя, яким би воно не було,

Значно далі – за вікна спальні.

 

***

Лиш єдине місце для сумних побачень,

Де хрести, неначе придорожні знаки,

Оцвітають сни багатозначні

В задзеркаллі місячного вакууму.

 

У кімнаті – тиша. Книги замовчали.

Ти їх не торкнешся смуглою рукою.

 

Я не маю сили навіть попрощатись,

Ніби ти поїхав в місто, за рікою,

По людське, коротке і примарне щастя.      

А твої сорочки пахнуть так тобою…

 

***

Цей час не перейти, не відвести,

Цей час для всіх приходить так невчасно.

Я виміряла поглядом мости,

Я з твого світу так боялась впасти.

 

А ти мостив ялинку на вікні

І пах морозом так, що не збагнути,

Який ти нескінченний у мені,

Не смію я у себе зазирнути.

 

Та, як сказав філософ, ми – тюрма

Самі в собі. А ще ми – невідомість.

Нестерпно білим саваном зима

Укриє темну душу твого дому.

 

Еолові форми рельєфу

Ці еолові форми рельєфу,

піщані дюни, ці підніжжя любові,

ці довгі тремтливі тантри,

я до тебе звикала, до часу твого,

у ці тюнинги, ніби в транси, впадала.

 

Я шукала твої листи до колишніх коханих,

я любила їх почерк, надривні слова,

потреби,

я любила твоїх коханих, твоїх жаданих,

їх пила, ніби воду іржаву з кухонного крана,

бо вони нагадували мені про тебе.

 

Я любила ті речі, які ти любив,

Я любила любов, якою ти любив,

Я шукала тебе у всьому, у тих кімнатах,

У містах, у кошмарах, в дорожніх знаках,

Я лишала усе, і бігла в той дім, де ти жив,

Бо мені снилось, що ти живий

І ти вийдеш мене зустріти.

 

Але ти не виходив, і я розуміла, що ти –

вже не ти,

Лиш еолові форми рельєфу,

лиш знаки піщані

У підніжжі любові, в які жадібно прагнеш врости

Безнадійним прощанням.

 

***

Переглядаю гардероб, який тобі купувала,

який обирала ретельно,

як обирають слова – коханим.

Тебе вже немає, але речі твої,

що так пахнуть тобою, ніби ти вбраний

стоїш за спиною моєю, а я

тримаю у руках краватку,

яку ти так не любив одягати,

я тримаю у руках усе те, що не збулося,

боюся, аби не розгубити.

Кімната пахне спогадами, аж я тебе бачу,

ти просто невидимий,

я відчуваю, як ти ідеш до мене, як знімаєш сорочку

і легким рухом кидаєш її на канапу.

Мені здається, ніби світ цей несправжній,

і стіни, і чайник, і хлібниця,

й ілюмінатори півночі, що

кліпають, коли спалахує нитка на небі,

коли пахне табак, що ти насадив,

а твоя недокурена цигарка світить

торішнім попелом.

Усі твої речі тягнуться до мене,

а я не знаю, що з ними робити,

без тебе усі твої речі все одно твої,

і до вжитку комусь не пригідні.

Переглядаю твої речі, які не змогла роздати

і ніколи не зможу роздати,

бо це – як роздати тебе.

О, речі, 

Які не змогла впорядкувати у собі,

відбитки земного існування.

 

***

Метеликом паперовим, обгорткою

кольоровою,

Летіти то вверх, то униз.

Якою тобі говорити мовою,

Щоб ти подививсь,

 

Що день, мов пакет поліетиленовий,

Котиться по тротуару.

І голуб у мене вмостився у пелені,

Що загубив свою пару.

 

Якою тобі розказати мовою,

Що небо – подвійне, що птахи – в волоссі,

Метеликом паперовим, обгорткою

кольоровою

Прийде в це місто осінь.

 

Жестом руки зупиню трамвай,

А він, на щастя, порожній.

Куди ж тобі, серце, само обирай,

Для тебе ця ніч – подорожник.

 

А місяця тінь, якого не буду

Я красти собі під подушку,

Висить така гола, як лялька вуду.

Десь пахне яблучна сушка…

 

Дорога слизька із порожніми віхами,

І шиби у синіх ракурсах.

У ніч ось таку хочеться їхати,

Їхати і не повертатися.

 

***

Не вибіжиш на трасу, не зупиниш,

Коли у сніг я кину рукавичку.

А у саду серед венозних вишень

Гойдається порожня годівничка.

 

Але ж було, коли натхненний ти

Гірлянди вішав на віконне вічко,

І у дворі – заметів не пройти,

Та нам було не тісно в рукавичці.

 

В цю ожеледь, що понесе таксі

В кювет, в спіраль, у небо, де антени,

Не вибіжиш, і не здивуєш сніг,

Що так тобі неможеться без мене.

 

Я викличу таксі і попливу

Дорогою, яку ще ніч не стерла…

Я більше в рукавичці не живу,

В тій рукавичці я давно померла.

 

м. Ніжин на Чернігівщині

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!