Це – життя, чи, може, тільки переліт?..

333

 
Наталка ПОКЛАД
 
Маньківка над Бугом – гучні весіллЯ,
словечка пахучі, родючі поля…
Там хата, криниця, горіхова тінь
і голос живий багатьох поколінь.
 
Село, ти мене відпустило у світ,
як пташку гніздо відпускає в політ.
У світі було стільки сонця й принад!
І ти не гукало: «Вертайся назад…»
 
Та снились не раз мені Буг, і садок,
і школа, а в ній – мій найперший урок;
на Трійцю я рвала у снах лепеху
й черешні гіркі на Бершадськім шляху.
 
Мовчиш… Ти уже забуваєш мене.
Та в тебе коріння глибоке, міцне, –
у серці моєму співає–навік!
В годину тяжку подає йому лік…
 
***
Болиш, Вітчизно! Кожна мить
отруєна тим болем…
А вітер крутить, вітер мчить
над занімілим полем.
 
Сніги, і вороги, й бедлам,
і цвинтарів покути…
Господь щось тихо каже нам,
та як його почути?
 
Як дочекатися пори,
коли  спаде полуда
й закличні наші прапори
глибинний нурт розбудять?..
 
***
Розбредаються діти й онуки
по світах.
І кричить, і кричить від розпуки
віщий птах.
 
Перло світу, багата і щедра, –
і – жебрак?!
Віддала свою душу кошерну
за п’ятак.
 
Віддала свої зорі й могили,
мов чумна…
А тепер просиш в Господа сили
для зерна.
 
Тобі
Як ягнятко, як телятко,
будь покірлива – й дві матки
ссатимеш, не пропадеш…
 
…А твій світ – це небо синє!
А тебе вела гординя…
Межі? Ти не знала меж.
 
Нагинатись? Компроміси?
Совісті глевкі заміси?
Міжсобойчики? ЛазИ?..
 
Обминала. Зневажала.
Багатьом нелюба стала.
Зимно?!.. Звикла ти до зим.
 
Озирнешся – ЩО позаду?
Золоті зітхання саду:
він морози перебув
 
і вродив пахуче ябко –
онучаточкам на згадку –
й віру – встояти між бур.
 
Художниці Любі Міненко
 
На лівому плечі сидить соловейко,
на правому – зозулька.
Люба вмочає пензель у небесну блакить
і веде лінію української долі.
Канівські гори роблять коректу –
додають зелені й сонця.
І стає чути, як у тих лініях
плаче й співає
наша безсмертна душа.
 
***
Запросила в хату Бога –
хай минається тривога,
а заходить все, що гоже:
Бог управить, Бог поможе.
 
Запросила Бога в хату –
душу втримати крилату,
щоб здолала днів сибіри
й не зігнулась від зневіри.
 
В хату Бога запросила –
хай примножується сила
серця й слова – розірвати
часу вогняні загати…
 
Вітчизна
…Не тайна: жорстокі закони буття;
чекаєш розради, жалю, співчуття?..
Як ти була сильною – знали тебе.
Як стала слабкою – забули тебе.
 
О серце, цю клітку тісну розірви
летючістю пісні, стокриллям трави.
Здійми понад світом холодним свій стяг –
ЗМАГ!!
 
Жорстокі закони, криваві бої…
Ти чуєш, Вітчизно? Ми – діти твої,
розтерзані, зболені, грізні в клятьбі,
шукаєм любові собі – і тобі.
 
***
Теоретики ми, теоретики.
До вподоби нам ляскіт патетики.
І щодня. І на біс –
аж до сліз.
 
Непорочні блищать ореольчики.
У майбутнє – невпевнені крочики…
Це ті наші вожді,
що – в узді.
 
А патетика ллється потоками,
і серця наші повняться соками.
Тільки ж як далі жить?..
Цить…
Цить!!!
 
 
***
Сторожі там грізні
Брами залізні
Я поет пізній
 
Прочиняйтесь брами
Сонце над нами
Б’є у тамтами
 
Душі перемило
Світ взолотило
Повертай сило
 
Маємо присягу
Волю й відвагу
Я поет змагу
 
Холодам рубіжний
Серця підсніжник
Я поет ніжний
 
***
І під кУполами, і під стріхами,
у легку чи в непевну годину, –
твоя праця, поете, Сізіфова:
у людині творити Людину.
Бо живе в ній багато усякого:
люта буря сусідить із тишею…
Сій добро, його зернятко макове
розцвіте колись квіткою пишною.
 
***
Людська біда й мене накрила, –
здала я до архіву крила,
з терпінь-жалів напнулись жили…
Ще треба, Господочку, сили!
 
Ще треба онучат навчити
у світі вільно й гордо жити;
ще треба доказати слово,–
не жалісливо – гонорово!
 
Ще треба ув осіннім шумі
нових доріг почути струми
і зеренце своє зігріти –
весною хай посадять діти…
 
***
… Хотілось квітками і віршами
прикрасити зболений світ…
Які ж ми, мій Боже, довірливі
до стражі край царських воріт!..
 
Хотілося буть світла голосом,
промчати свій день, мов стріла…
Які ж ми безпомічні, Господи,
супроти цих виплодків зла!..
 
***
Часе дивний, у віспі базарів-торгів, –
дні за днями ідуть в одностроях.
Все – товар, все купується – радість і гнів…
Де герой? Серце хоче героя.
 
Бог, напевне, втомився спасати людей
і забрав у них шлях до рай-древа…
Поміж тронами гойдалку робить
пігмей,
у борделі тепер королева.
 
Наші душі стоять, наче ті вітряки
на музейних горбах Пирогова, –
шашіль їх догриза…
А ген там, з-за ріки,
сумно дивиться мати Покрова…
 
***
Все було вже в світі цьому:
чужина – і світло дому,
смолоскип – для душ і стріх,
гільйотин пекельний сміх.
 
Трони дивляться спогорда
(так, у нас на трони – мода),
трони тішаться красою,
трони бавляться з грозою…
 
***
Чорне важке авто не зважає
на семафори.
Осінь остигла щось жалісливе
говорить.
Чорні собачі очі зирять на світ з-поза скла…
Я в цьому місті ще вчора була
не чужа. Я у ньому жила.
Вітер співав мені рідною мовою,
гладив чоло й коліна.
Хвиля Дніпрова серця золотила – стільки чекалось весіль!..                                                                                                Що сталось нині? Чи це вже й не Україна,
а лиш фантомний біль???
 
***
Вже сходить сонце… Початок дня…
В природі тиша і супокій.
«Козацький джуро, виводь коня –
рушаємо в останній бій.
 
Тривоги повна душа ущерть:
обклав нас ворог зо всіх боків.
Чи перемога там жде – чи смерть?..
Козацький джуро, ти щось хотів?»
 
Узяв за повід, злетів, як птах,
в сідло…
«Тепер ми, мій коню, вдвох…»
А в джури сльози бринять в очах:
«ГетьмАне, хай вас боронить Бог!..»
 
Межа
Серпень срібними серпами
урожай достиглий жне…
Літо ще біжить за нами –
та уже не здожене.
 
Бджілки знову повнять соти –
і для себе, і для нас.
У пташок також турботи –
бо до ирію вже час.
 
Дні – як свіже сіно в стозі:
лагідні і запашні.
Осінь стала на порозі
й думає: зайти – чи ні?
 
Переліт
Серце в ирій, дальній ирій відліта,
і ніхто його не вийшов проводжати.
Вчора – зірка, а сьогодні – сирота,
цю кохану землю вчусь я забувати.
 
А навстріч мені курличуть журавлі,
мов на щось дають своє
благословінння…
Це – життя чи, може, тільки переліт –
із весняного гніздечка ув осіннє?..
 
На земних дорогах слід мій вигаса,
трави свічку поминальну запалили;
прочиняють срібні брами небеса –
озирнутися уже немає сили…
 
Із циклу «Жіноче»
«Ти мене цікавиш лише як жінка», –
сказав той,
кого я майже любила,
і сонячне зернятко в мені
зігнулося й заціпеніло.
 
«Я обожнюю тебе, пташко!
Я для тебе небо прихилю! –
сказав другий. –
Але ж твої діти…
І цей побут…»
 
«Здіймай стяг! Вище! Вище!!! –
Гукнув суворо третій. –
Вірші й кохання – потім.
Твоє місце тут!
І не супереч!..»
 
…Будь благословенна,
самото,
вквітчана
вогненним вінком свободи!
Кате наш,
рятівниче наш…
 
***
Моя мама вийшла заміж
на сусідню вулицю в селі.
Бабуся сказала собі:
«Треба якось звикати…»
 
Я поїхала з села,
бо одружилася з киянином,
і мама, старіючи,
все з більшою гіркотою примовляла:
«Як же далеко ти, доню, забилась!..»
Дочка, шукаючи долю,
перелетіла океан,
і я по скайпу знов і знов кажу їй:
«Дитино, моє серце розривається від жалю.
Завеликий для нього цей світ».
А дочка сміється:
«Мамо, світ дуже маленький.
Звикнете…»
 
***
…Тих перехресть дарунки,
іскри од тих багать…
Що там щити-обладунки?
Що там – ротів чужих рать?
 
Плавились знаки дорожні,
брами зривав буревій, –
дАрма кричала сторожа
про чорні кублиська змій…
 
Пристрасті-солоду валом
ті затопило дні…
……………………………………
Тіло запам’ятало.
А серце– ні.
 
***
Жінка в тобі – різна:
добра – й водночас грізна;
лагідна, тепла, тиха –
і наче в бурю вихор.
 
Жінка в тобі – молитва
і невтихаюча битва;
деспот, що знає: карати…
І всепрощаюча мати.
 
***
Ранковий сон мій мама прожене –
поцьомає у лобика мене
і скаже лагідно: «Вставай, дитино,
бо сонечко вгорі не знає впину…»
 
Минуть роки. І зміниться усе.
Та серце, мов корону, пронесе
те сяйво мамине – йому немає впину,
той ніжний доторк: «Уставай, дитино!..»
 
***
Із половіючим житом
грали вітри вогняні…
«Дай, самарянко, напитись», –
мовив привітно мені.
 
«Просиш, чужинцю? Звичаєм
нехтуєш? Буде біда!..»
«Ти, самарянко, не знаєш:
в тебе цілюща вода.
 
Просить мій дух, а не тіло.
Серця німі солов’ї…
Хтів би із рук твоїх білих
силу спізнати її».
 
***
Зеренце, зірниця
і столи тесові…
Хай благословиться
все, що від любові.
 
Втихли блискавиці,
та душа – удома…
Хай благословиться
осені утома.
 
Відзвеніла криця,
лиш зітхання саду…
Хай благословиться
шлях, який позаду.
 
Жовте листя вкрило
землю охололу:
оновися, сило,
щоб ізнов – ПО КОЛУ!!
 

№23 (185) 25 листопада 2016

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!