Володимир РАБЕНЧУК
ВИГАНЯЮ З КІМНАТИ
МЕТЕЛИКІВ
Ніби мігрантів з Америки,
виганяю з кімнати метеликів:
ще нікого не з’їли,
доларів не просили,
а я виганяю їх, –
звірів красивих.
Розумію, що манить –
вертатись з міграції –
провокаційна весна
вже не види, а й нації…
Наче барвисті цигани,
бароном керовані,
Тірас-Дністер п’ють метелики,
через весь килим мальований.
Не маю ні фобії,
ні зла особистого…
Але – вимітайтесь,
нІчого виснути..!
Бо звідкись я знаю
чим воно кінчиться:
мігрант окупантом
через мій килим прокільчиться.
Кільця галерні імперії Римської
тільки про це мені
в Тірасі й зблискують;
а Кутлубугі красиві
нащадки носаті –
праяничарно! –
підтверджують це удесяте.
Так що беріть
свої колірні крильця у лапки –
й не залишайте на килимі
жодного кокона в згадку!
…Ніби мігрантів з Америки –
виганяю з кімнати метеликів!
А вони, вдаючись до презумпції,
вже пилок в килимок
золотий підкладають корупції…
А в безвиході, красотою чіплячі,
розжалоблюють
ще й вичікують, чи не заплАчу…
Віками тренуються
на беззахисних у доброті,
от і наша свобода –
безвідмИчно у їх животі…
Здається, я плАчу…
То чим же ще раз заплачУ,
якщо волі
жодного разу не бачив,
а тільки про неї чув?!
25.08.2017
ХОЗАРАТ ВИКОЛИСУЮ ПИШНИЙ
Час настав, що й себе величаю,
а за що – і не вІдаю…
Як вірую, то й так колядую, –
що за пЕршістю в світі – бідУю;
за дрУгістю – позичаю;
а за трЕтістю – не віддаЮ.
Не судіть мене – я вже судимий
як не знати чий пІдданий…
ХозарЯнам РосІрію вимурОвую
в Україні, зашамАняній кров‘ю
під шашлично-невинний дим
зозулястого східного півня.
Ніби мене хто якою отрутою…
Як вужЕві – РосІрії в пащу…
ХозарАт виколисую – й сам засинаю.
А прокинуся перед синами,
то ярмулку із тюбетейкою плутаю,
а онукам брешУ: це все – ваше!
Видно роботу мою в натурі:
хозарАт росірІйський – пишний!
В нього стіни і мури
з тої сАмої номенклатури,
що цілує
Володимирів прапор, як гУру:
не у свЯтість, а в дишло…
Геть у сні величаюсь – мастак!
КручУ
чорно-білі видіння діряві…
Як у сні голосУю, то голуб клює
по руках, по сльозах,
що душа моя ллє…
Це так свічечку, сниться,
я ставлю чомусь
саме тим, хто в менІ
розпинає Христа,
а сам, вибачайте, молЮсь,
лякаючи жінку під боком, –
Варавві.
2017, Одеса
БОГДАН І ВЕДМЕДИЦЯ
Церква святого Богдана,
як стражник
у шелюшавім шоломі – он де:
колірні скельця вітражні
вибиті через одне.
Дивно якось вона
світом цим журиться:
зламаний хрест її в небі – ножем…
В Бельцах
Богдана Хмельницького вулицю
церква не кидає й не стереже.
Не стереже,
бо уже й не встерЕжує, –
хто там із лучників чи лихварів
преображають брунатну
на бежеву
грізну ведмедицю у вівтарі,
щоби Святого Богдана`
імперії
перелюбила…між битого скла…
Того – Христового! –
що за Галерія
(в триста десятому) – голову склав.
Схоже,
як і над Богданом Хмельницьким –
тисяча триста роками пізніш –
лапу ведмедиця мружно,
мов кицька,
держить,
москельський маскуючи ніж…
Держить ще й досі вона
самодеЕжно,
пазурі гострить мені попід лоб.
Кров’ю багряний,
мій піт крізь одежу
крапле золоттям
церковних оздоб.
Й через розшиблені
шиби обмерзлі
дивляться глибше в молитву,
ніж в твердь,
ті, що під лапою
стійко пощезли
не за Богданову правду на смерть.
Й далі щезаючи,
тихнуть і бліднуть
під пазурами
в малиновий джем…
…Свічку Богданові ставити ніде:
всі свічники –
у ведмедиці вже!
_______
*Йдеться про Святого Богдана Адріанопольського, якого за часів римського імператора Галерія (310 р.н.е.) за відмову – зректися Христа – кинули на розтерзання ведмедиці. Але та, піднявши лапу над праведником, прагнула йому лише сподобатись, ревниво не дозволяючи навіть мусі всістись на його обличчя… (Андрей Шептицький. Дітям про святих і праведних. Львів, 1942).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
1966, м. Бельци, Молдова – 1974, Львів
ТОРІШНЯ КАРТОПЛЯ
ПРИ МІСЯЦІ
Не висовуйся – ша!
Не чекають тебе на поверхні епох.
В льох тебе знову… В льох!
І картопля зішкурилась,
наче ландшафт
на Місяці
поміж вулканів двох.
Брата на вилах лівша…
І одночасно з вулканів
на брудершафт
п’є із живою мертва душа.
Що там дивитись – ша!
Парость космічна гибне потроху…
Звикла картопля,
як грішна душа,
до абсолютної тихості льоху.
Ша!!
26.05.2017
ЗАРУЧНИКИ ХИМЕРИ
Океанічний ще й північний свище
порожній вітер до кишень в дірках…
Жадана Воля вже не говірка,
якщо лишився з неї тільки пищик.
Океанічна й чорноморська сіль
якщо уже й сльозі дитини сниться,
то це тихенький і добренький вбивця
вливає евтаназію в наш біль.
В чужі Босфори, – не в свої початки –
відносить смерч заручників химери,
підставивши припнутих до галери
на рОзруб, як мечем, хвостом косатки.
2016
ДІЛИМО БЮДЖЕТНИЙ
КОРОВАЙ
Ділимо бюджетний коровай
так прозоро – аж дірки в паперах.
В частоті словесних коливань
язики, мов весла, на галерах…
Неподільне ділимо, бо вже
змови дух витає в дзьобі чаплі…
Власне, це бюджет і не бюджет,
а його лиш щонайменша крапля.
Але й цю краплину розіп’ють
жадобливо-дружні жмОти й жмОті…
Правдоборців чаплі розіпнуть
й заклюють на власному болоті.
І залишать тільки від стрільців,
що бомбили корупційні звички,
грім… від перекинутих стільців,
й блискавку тонку…від запальнички.
2014
ДУЖЕ ХОЛОДНА ВОДА
Дуже холодна вода
В СнИводі`досі вирує.
Дуже голодна орда
вже не повернеться всує…
Що поковтала – стоїть
поперек шлунку і кишки.
Сім кровотечних століть
в неї від того відрижка.
Дуже холодна вода
брязкає в стріляні гільзи…
Смертно кусає орда:
ось-ось впадЕ – не підлізьте!
Дуже холодна вода –
в СнИводі й пальця не вмочу…
Хилиться в бік наш орда:
як упадЕ – потолочить!
В бік наш хилилась орда
в ніч на Івана Купала…
Там її глина руда
і прикопала, де впала.
_______________
*СнИвода – річка неподалік містечка Уланів Вінницької області, в якому влітку 1362 року, після переможної битви загонів козаків-русичів, левітів, збродників і литовських військ по фронту фортець, у яких засіла Орда (Хмільник-Стара Прилука-Липовець-Зозів (Чозов, Джузів)-Очеретня-Кальник-Дашів-Погребище), були страчені три внучаті спадкоємці Чингісхана – полководці й визискувачі Поділля і Брацлавщини Кутлубугі-хан, Хаджибей-хан і Дмитро-хан. (За матеріалами краєзнавчих праць Миколи Дороша та Олександра Рогового, 1985-2015 роки).
2015
ЙДЕ ЧЕРЕДА
Мама вдягла мене, як промінця,
що завертає на пашу худобу:
дрокова бобочка без комірця,
рапсова кепочка – сонцю подоба.
Ще кукурікає ранок лишень,
сонний спориш випаровує іскри;
навіть шпаки у смарагдах вишень
ще не проснулись – клювати і їсти…
Раньше за всіх під ворота привів
теплу корівку свою і красиву.
Мордочку й вим’я Квасолька в траві
ніби зеленим малює на сивім…
Та озивається шлях із пилюч:
йде череда – її чути далеко.
Вслід їй вже й тріскає сонця обруч,
ніби яйце витікає на деко…
Череду прудко вожачка веде,
а пастушок ледь встигає кумедно…
…Звідкись я знаю, що жити людей
саме худоба навчила – чередно!
1966-2016, Зозів