«Це не відсутність тебе – я усюди з тобою»

Сергій Татчин – поет унікальний, я би навіть сказав, – несподіваний, – навіть для мене, попри те, що вперше читав його вірші ще року приблизно 2006-го, а останнім часом читаю щотижня. Підозрюю, цей поет є несподіваним навіть для тих, хто знає його значно ближче, ніж я. Такою є суть і природа поетичної автентики, що кожного разу звучить, як нове одкровення (апокаліптика). Увірвавшись до поезії лише декілька років тому, поет уже другий рік поспіль потрапляє до короткого списку претендентів на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка. І це анітрохи не випадково, – логіка того, хто йде, визначається навіть не напрямком, а власне, рухом.
Наскільки я розумію, про що б, або про кого б він не писав, – кожного разу виходить поезія. Чи писатиме він про Катерину Калитко («та, що вірить у голос, в якого немає початку, / у римований безум, в натхнення, у Божу печатку, / у безодню сторінки, у присуд, у долю насподі, / у народження вірша, яке не відкласти на потім…»), чи про дим («коли кожне слово таке випадкове, / та його не заміниш уже нічим. / коли ставиш крапку в останньому рядкові, / чи коли тиждень мовчиш»), чи про середину осени («так критично мало цієї позолоченої землі, / і так мало слів. В першу чергу – слів»), чи про баранку керма («я готуюсь мовчати і думати слухати ніч / підбирати слова парувати міняти місцями / я тривожно готуюсь до віршів що зріють в мені / до заїжджених рим – надоїдливих аж до нестями»), чи про листопад і голу жінку в ліжку («а слова не даються – ні живі, ні мертві, / як листочки в парку»), – сенсом його письма завше буде лише поезія. А це вже, друзі, виглядає як вищий пілотаж у його ремеслі. Може бути, що і сам неосяжний теперішній Татчин є лише зміст і форма поезії, – у дивовижно гармонійному поєднанні, від якого забиває подих і неодмінно багнеться випити, – якщо не кави біля вінницької вежі, то чарку-другу у «Пиріжковій».
Поезія Татчина є на диво фактурною, топографічною та конкретною, але разом із тим – абсолютно нематеріяльною та ідеалістичною. Я не знаю, чи можливо щось подібне передати іншими мовами, – хоч польською, а хоч і англійською, але інтуїтивно відчуваю, що нічого ні в кого не вийде, бо все це лише для нас, – його співвітчизників. Тисячі сенсових, а водночас – і сенсорних – нюансів ніхто інший ніколи не зрозуміє. Мова у цьому індивідуальному випадку діє як страж біля прекрасної нареченої, яку ніхто не може навіть бачити, не говорячи вже про торкатися. Хтось помітить тут помсту мови, а я відчуваю лише її ласку і благодать. Бо мусить і нам у чомусь воздатися, – хоча б у поезії.
Беручи речі предметного світу, поет передовсім позбавляє їх зужитого утилітарного призначення. З його доброї волі ці речі починають служити іншій важливій справі, – справі любови. «Поет – це людина. Насамперед. А людина – це, насамперед, добродій», – писав Василь Стус. Проста й неспростовна істина. Є поет і є поезія, якою він так щедро ділиться із читачем. Є поезія, суть якої – увесь широкий світ, – як видимий, так і той, що вглибає в одвічні глибини людського духу. А більше, здається, нічого немає. Принаймні під цю коротку мить, коли ми відчуваємо свою власну тремку причетність до мистецтва поезії. У подібних випадках часто бракує слів. Іноді слів бракує навіть поетам. І тоді замість них промовляє поезія.
 
Олег Соловей
10 січня 2019 р., м. Вінниця
 
МОЯ
моя любове! грудень у вогні.
в твоїх очах наснага і тривога.
люби мене живого й неживого
/хоча б за те, що ти іще в мені/.
за те, що є й за те, чого нема.
за літачок над нами у Курортнім,
за кілька свят і вишеньку на торті.
за те, що я мовчу /бо й ти німа/.
 
моя любове! стільки чистоти
у цій порі, що стриматись несила!
/я не про сніг/ мені б з тобою сина,
щоб він за мене зміг кудись дійти.
кудись туди, де ніжність – до лиця,
де літачок у небі все ще срібний,
де серце вірша б’ється дрібно-дрібно
/як у синиці чи у горобця/.
 
моя любове! крига на воді.
кудись /удвох/ іти б отак рікою
/холодних рук торкатися рукою/,
як /ще не раз!/ востаннє у житті.
а снігу ж, снігу – болісно очам!
зима, як мама в юності, красива.
/вона красива й зараз, тільки сива.
у порівнянні з нею, ти дівча/.
 
моя любове! все довкруж – не ми.
трава під снігом мертва, хоч зелена.
нам ніби краще /точно – вже не зле нам/
на білім тлі пекучої зими.
у цім вогні випалюється час,
пульсує кров, ясніє й кріпне розум.
/за крок до вірша і за два – до прози/
я чую блюз, хоча, хотів би джаз.
 
моя любове! вийди до воріт
і з-під руки дивися на дорогу.
вростай /між вдихом-видихом – потроху/
в якусь молитву – тому, хто вгорі.
ні з ким чужим тепер не говори.
тамуй у грудях голос /віруй, дихай/.
той, хто для тебе, прийде тихо-тихо, –
на твій вогонь – світи ж йому! – гори!
 
СКРЕСНЕ
рік починається з надто повільних думок,
із осявань і осмислень /на рівні родини/.
з того, що я вже не Цезар /ні навіть Дамокл/.
з того, що ти забуваєш мене щогодини.
 
відстань між нами – це голос в глухому селі
/ніби й знайомий і ніби не дуже далекий/.
тільки мені не розчути – ні чий він, ні слів,
наче /крізь вітер/ пташиний притишений клекіт.
 
він віддаляється – вслухайся /ось і нема/.
дихати в пальці, сутулитись, кутатись в комір.
тиша така – що занадто /така – що німа/.
рік починається з крапки в кожнісінькій комі.
 
нашого холоду стільки, що стане на всіх!
щось починати зарано /немає потреби/.
в небі над нами – лини, коропи й карасі, –
всі /до єдиного!/ рухають вітер на тебе.
 
закаменіти під ними /нікуди не йти/.
з дому планети цей мешканець тільки-но вибув.
все починається з мене і з того, що ти
теж /не мигаючи/ дивишся /звідти/ на рибу.
 
срібні ікринки поволі додолу летять.
запам’ятати б довіку це диво небесне.
рік починається з того, що Він – ще дитя,
з того, що крига між нами /ніколи/ не скресне.
 
ХОРОШИЙ ДЕНЬ
хороший день, щоб вийти і іти
туди, де ти – в осерді німоти,
а німота тотальна, бо первинна.
де зерня слова зріє у землі,
і тільки ти на цім безмовнім тлі
мене чекаєш /хоч і не повинна/.
там кілька хмар тримають небеса.
згадати б, хто й коли про це казав?
не пам’ятаю… /врешті, не важливо/.
там все інакше – без конкретних слів,
вони допоки зріють у землі.
там ти – кохана /хоч і не щаслива/.
 
хороший день, щоб жити – як усі,
не довіряти вінницькій красі,
ховати руки, дихати у комір,
іти крізь місто /вздовж, не поперек!/ –
умовний хтось – абстрактний ім’ярек,
бо, врешті-решт, усі ми тут зникомі.
ми всі отут блукальці – як один,
хіба нащадкам лишаться сліди –
як спільний напрям духу у стражданні.
з варягів вірша – в греки німоти,
де головне не шлях, а саме йти,
і дуже схоже, ми таки останні.
 
хороший день, щоб випити по сто
з бійцем, що повертається з АТО,
він і радіє, і /надсадно/ тужить.
у нього шрам і очі голубі,
він п’є за мене і за голубів,
/я пригощаю/ – на здоров’я, друже!
дзвенять трамваї, люд снує довкруж.
іще по сто – і все /і кроком руш!/,
йому від Гроша їхати в Ладижин.
нам врізнобіч – назавше, назавжди.
мені – до тебе /чи до німоти?/.
йому до тих, для кого він і вижив.
 
хороший день, щоб думати про те,
що /на повірку/ все довкруж просте,
бо й ми прості – наївні, наче діти.
що ця дорога виведе мене
туди, де ти /із кожним божим днем/
вростаєш в самість – ніде правди діти.
оце чекання довге, як життя.
хоча, чекати праведно, затям,
та й німота /до сказу!/ всеохопна.
хіба що – хтось – якийсь сакральний гість,
якась поява, знак, прикмета, вість
/як я – тобі, мені – боєць окопний/.
 
тож кращий день, щоб стрітися – отак! –
посеред Вінниць, Києвів, Ітак, –
де й говорити більше не потрібно,
де зерня слова ще не проросло,
і все довкруж на радість /чи на зло/,
бо «серце вірша б’ється дрібно-дрібно».
і скаменіти /раптом/ на віки!
/хотіти – губ/ торкатися руки
/якась мара… горілка… Грош… Ладижин/.
вбирати вічність, простір,німоту,
вростати в небо /бути вже не тут/,
і щоб довкола тиша – тиша – тиша.
 
СНІГ
снігу по вінця у небі! відтак – на землі.
людство в облозі, дороги довкруж замело.
десь у райцентрі терпимо іще, а в селі
снігу – по пояс, по груди! – на те і село.
 
срібні пушинки повільно летять навскоси,
крутять танок, зависають на рівні повік.
як узалежнитись від оцієї краси?
як її збутися – так, щоб одразу – навік.
 
я не виходжу із дому – до кого? куди?
срібла і золота стільки, що слізно очам!
світ досконалий – навіщо ж лишати сліди?
надто крихка недоторкана біла печаль.
 
тиша і спокій насподі буденних речей.
все врівноважено зовні, відтак – і в мені.
Льйоса і Кунце, Пессоа, Місіма і Че
ледве гортаються, а не читаються – ні.
 
є тільки січень і кілька повільних думок.
в білій палітрі присутні усі кольори.
є тільки сніг і над комином синій димок.
скільки завгодно з собою про це говори.
 
слухаю Моцарта з Бахом. Бетховен не йде,
не підсідаю на жоден високий мотив.
це від безлюддя – у світі немає людей,
є тільки я. і, можливо, як видимість, – ти.
 
десь у далекій галактиці, в місті на «В»:
Вінниця, Відень, Ванкувер – усі до лиця.
там, над тобою у небі хмаринка пливе,
біла, як тут, і така ж одинока, як ця.
 
ГОЛУБЕ
рання весна. обрізання дерев.
неба – по вінця в очах.
спроба любові за горло бере.
не відпустила хоча б.
 
вицвілий простір. скупі кольори.
перше тактовне тепло.
дихати в пальці. торкатись кори.
вірити в сад і село.
 
безмір і спокій. не Моцарт іще.
втім – слава богу! – й не Бах.
праця і втома. молитва і щем.
кілька імен на губах.
 
кілька мелодій чи кілька мовчань?
кілька набутків – чи втрат?
вицвіле небо темніє в очах.
і зеленіє стократ.
 
не говорити й деревам про це.
тиша – з води і роси.
бачити церкву. ховати лице.
чути людські голоси.
 
не перейматись. молитись Христу.
передчувати себе.
вірити в небо – не те, що отут,
а – до сльози – голубе.
 
ФАРТ
березень – це берег, на який виходимо ми
з первісного океану недоторканої зими,
не розбираючи дороги – навмання – убрід,
вивершуючись, як вперше, о цій порі.
починаючи спочатку, виповнюючись знову,
ми входимо в цю весну як у заколот чи змову.
де ми одні проти світу, а світ – це побут,
що вкотре увиразнює людську подобу.
 
і навіть ми поставлені у цій грі на кін,
іще не загартовані і такі крихкі.
та найважливіші козирі – у нас в рукаві.
тож тримай мене за руку – доки ми живі!
врешті-решт, ми на цьому березі як востаннє.
а тому не відпускай мене – і сніг розтане.
бо на тлі віршування і запаху фарб,
чи не ти моя вдача? – саме ти мій фарт!
 
отак ми і тримаємося у цій порожнечі –
на тонкощах і деталях, на дурощах увечері,
на каві серед ночі, на васабі і суші, –
щоб знесилено впасти на березневій суші
і вдихати-видихати із заплющеними очима,
не думати ні про що, не перейматись нічим, а
коли сонце зупинятиметься над нами в зеніті,
насолоджуватися теплом, увічнювати ці миті.
 
БЕРЕЗНЕВЕ
вицвіле небо помірно холодне й бліде.
в місті побільшало сонця й скупих кольорів.
я починаюсь як вперше – не серед людей,
а серед світу – о цій березневій порі.
 
я починаюся з того, що скоро – тепло,
з того, що вірші існують самі по собі,
з наміру жити у злагоді, а не на зло –
не серед світу, а передовсім – у юрбі.
 
з малопомітних деталей, суттєвих дрібниць,
з того, що й тіло – навзаєм – вивершує дух,
із журавлів і лелек, з горобців і синиць,
з жінки, якій обіцяв, що надвечір зайду.
 
я починаюся з віри в Ісуса Христа,
з того, що він, розіп’ятий, в неділю воскрес.
з істини істин, яка невимовно проста:
жити, по змозі, в любові – навзаєм чи без.
 
з того, що ти пам’ятаєш про мене, і це
зовсім безболісно, бо не хвилює ніяк.
з того, що сонце смішить і лоскоче лице,
ніби радіє від того, що ти не моя.
 
я починаюсь з картини, яку дописав,
навіть інакше – з майбутнього циклу робіт.
з того, що кобальту більшає у небесах,
і, відповідно, у кожному – навіть в тобі.
 
з міста над Бугом, в якому – укотре! – весна
нас загартовує кожним змарнованим днем.
з того, що я в мимолітній хмарині впізнав
ту, що одвіку невсипно чекає мене.
 
ВІРИШ
коли ти вдягаєш мою сорочку, трохи завелику,
і з сусідньої кімнати розмовляєш зі мною,
я тішуся, що намарив тебе, наворожив, накликав,
і що ти – за стіною.
 
здавалося б, отак просто – лишень кілька кроків.
вдихати твій запах чи торкатися волосся.
але враз не стає нічого – ні клопотів, ні мороки, –
ні собачої доброти, ані вовчої злості.
 
це – як безкінечно дивитися у березневу сутінь, –
аж до музики у тиші, до голосу у мовчанні.
всі слова мої – для тебе, але всі вони, по суті,
чимось опечалені.
 
чи не тим, що життя швидкоплинне і, зрештою,
залишаються тільки тонкощі і щось тваринне.
от саме це наостанок з собою і забереш ти
на райські перини.
 
де лежиш собі, зачарована, під зоряною стелею,
тримаєш мене за руку, згадуєш якісь вірші.
чуєш Сина, що кличе тата вечеряти – Лелю, Лелю!
і в те, що той скоро прийде, одразу віриш.
 
НЕ
місяць – за місяцем: травень уже проминув.
дім серед ночі – у зоряній піні прибою.
це не відсутність тебе – я усюди з тобою.
і не весна, а лиш натяк на спільну весну.
 
це несерйозно – бо й ми відтепер не всерйоз.
невиліковність – як присуд – одразу й навіки.
падати навзнак і міцно змикати повіки:
двоє сновид, що блукають країною Оз.
 
входити в безмір, як в ніжність – за руки – удвох.
ніби Господь сотворив нас за подих до літа.
навіть умовно – єднатися, бавитись, мліти.
навіть окремо – ріднити вороже єство.
 
що мені з того, що червень настане ось-ось?
чи від зірок, що скипають лискучим прибоєм?
Ігор Костецький про нас не римує запоєм.
ані Свідзінський, ні навіть Осьмачка Тодось.
 
це заперечення сну, що за мить промайне.
лишиться присмак і присмерк, камлання і віра.
літо між нами почнеться зненацька – допіру
ми усвідомимо спільність із часткою не.
 
не оглядатися – просто іти навмання:
червень і липень, і, врешті, розморений серпень.
любить-не любить – читається – терпить-не терпить,
доки не лишиться жодного спільного дня.
 
ЗАВТРА
в останній день липня думається про хороше
згадуються якісь речі – задавнені непроговорені
чую бабусю що кличе мене обідати – Сіроожка! Сіроооожаа!
кидай вже тії вудки бо горе з тобою – ой горе мені!
 
бачу птахів що тримаються за висхідні потоки
майже нерозрізнимі на білому і вицвілому синьому
вгадую рибалку на тому березі що рибалитиме аж доки
не пізнаємо його батька і не увіруємо що він Син Йому
 
чую дідуся що клепає косу між яблунею і горіхом
уявляю як він торкається пальцем зазубреного леза
як галасливі горобці вовтузяться довкола сусідської стріхи –
і так спокійно на серці і разом з тим так весело!
 
якась знемога розлита в повітрі якесь тремке хотіння
думається про дівчинку через чотири вулиці
можна годинами стежити за хмарами і їхньою тінню
чи як сонце до неба горнеться а воно над всіма сутулиться
 
час ніби зупиняється – аж настільки сповільнений
спека як і сьогодні – така ж розморена і нестерпна
я нікому нічого не винен – ще невпокорений вільний
і завтра життя триватиме – завтра ж серпень!
 
он він – біля околиці – такий високий і статний
і ця земля йому подобається і він їй личить
як це не оглядатися б… як оце перестати…
треба іти обідати – бабуся кличе
 
ВАМ
1
лист, який я прямо зараз пишу, починається словами:
вітаю, як ваші справи? ось і літо минає. серпень…
ці рядки, що втілюють відстань між мною і вами,
всіх причетних переінакшують, втішають, терплять.
їх стільки нафантазовано і навіть докупи складено,
що оглядатися трохи боязко, бо літер – гори!
ваші коси пахнуть любистком, а руки – миром і ладаном.
про вас – саме про таку – вони зі мною й говорять.
їм подобається, що увечері до ваших яскравих вікон
злітаються звідусіль метелики – на перше світло і музику.
заспокоюють, що бережуть вас і запевняють, що звикну
дивитися, як ви роздягаєтесь – ґудзик за ґудзиком.
2
як вам живеться в осерді цього спекотного літа?
про що ніколи не пишемо – воно ж найвагоміше, вірите?
зустрітися б нам десь у Гайсині – Пирятині – Літині,
відчувати цей день тактильно, всотувати всією шкірою.
безцільно блукати сонними полуденними вулицями,
вільно триматися за руки, підмічати всілякі тонкощі.
почуватися – щонайменше! – інопланетними прибульцями,
що не бачилися вічність! і не бачитимуться доооовго ще…
сміятися і насолоджуватися провінційними речами,
купувати фрукти в господарів – прямо перед воротами.
наші міжпланетні зорельоти за кілька годин відчалять,
а я шалено не хочу, чуєте!? я шалено проти!
 
3
що додати до написаного? хотілося б – щось суттєве,
не нісенітницю про вірші чи мимолітний спомин.
що вам ввижається – от саме зараз? з ким ви, де ви?
я не ставитиму в кінці крапку, хіба що – кому.
ми ж не прощалися – як востаннє, не зустрічалися – як уперше,
не мігрували за рибинами в навколоплідних водах,
не усвідомлювали програшів і не лякалися звершень,
не вглядалися в лице спільності – нас не лякав її подих.
не цілувалися до запаморочення і не кохалися до нудоти,
не засинали і не просиналися – знесилені й заспокоєні,
не запам’ятовували одне одного – на запах, на дотик, –
ще не увічнені на стогривенній, не закарбовані на біткойні,
 
БЕЗ НАЗВИ
осінній день. з намолених – останній.
бракує сонця. тихо на світанні.
чи, може, він останній із безсніжних?
і лиш тому розпачливий і ніжний.
 
лишилась дрібка слів мені на згадку,
щоб саме з них ти склав мені загадку,
мій тихий боже, боже мій осінній,
бо у відгадці – спокій і спасіння.
 
я дописав листа для адресата,
якому вже немає що сказати.
ім’я й адреса, індекс і країна,
звитяга й ницість, злагода й руїна.
 
і навіть птах під цим небесами
як чорна крапка – он він, висне саме, –
статичним знаком нашої розмови,
передзимовим, позарозумовим.
 
щоб відтепер любив мене, мій боже,
як із живих ніхто уже не зможе:
безмірно й палко, рівно і глибоко,
любов – як безум і любов – як спокій.
 
любов – як віра в те, що ти не стежиш,
як я іду крізь Вінницю на вежу,
на перший сніг, колючий, як полова,
на німоту – про це в листі ні слова.
 
ОЙ
повні пригорщі золота – це серпень вдень.
а повнісінькі пригорщі срібла – серпень уночі.
це – життєствердний розпач, бо ж усе проминає, йде,
під меланхолійний лемент пташиних ключів.
 
стосунки переосмислюються, взаємини не гірчать.
від мимолітних радощів печально і солодко.
бабуся із абрикосами припрошує дівча –
тільки-но зібрала, не пожалкуєш, золотко!
 
а на проспекті Коцюбинського літній чоловік
співає про коника із заквітчаною гривою
і про козаків у траві, що лежать як живі,
і співає так, що я ледве стримуюсь,
 
щоб не заспівати із ним про те,
що у наймолодшого очі, як терен, чорні.
що відтепер їх колисатиме несходимий степ,
а вони в нього вростатимуть, пускатимуть корені.
 
і – жодної хмарини пополудні на небесах.
простір увиразнюється, гусне, твердне.
ой, чия то дівчина, уся в сльозах,
ні жива-ні мертва.
 
ЗОВСІМ
я вітаю тебе у Вінниці – вдома! – осене.
чомусь цьогоріч ти асоціюєшся у мене з осами,
вересневими – чорно-жовтими – злими і мокрими.
а ще з кобальтами і кадміями, сепіями і вохрами, –
ніби місцевий художник-аматор готує собі палітру.
а скільки вітру сьогодні, ти чуєш? – і якого вітру!
 
єврейські кучки, кажуть в народі, – холодає щороку.
але насправді, осене, це ж ти насилаєш вроки,
щоб кожен зурочений марив тобою до скону.
і якщо бути чесним перед собою, то ти – ікона,
в позолоченій рамі, інкрустованій топазами і сапфірами.
ба, навіть більше, осене, ти не ікона – ти віра!
 
і коли я приходжу до язичницького капища вежі,
говорити з твоїми богами, випитувати у них про безмежжя,
приносити їм римовані жертви, малювати уявні картини,
то, врешті-решт, я малію, осене, стаю як дитина, –
малеееесечкий і беззахисний перед твоїм всесиллям…
а ще – ти класична пора, коли справляють весілля.
 
коли закохані побираються, – віддавна, як повелосся.
і ти їх благословляєш, – о, жінко із золотими косами.
перед твоїм лицем вони відтепер навіки,
бо саме ти нарікаєш їх дружиною і чоловіком.
і тільки б за це добра третина людського роду
молилась на тебе і на твою бурштинову вроду.
 
а врода твоя непередавана і, як печаль, невгасима.
і ти – пора підсумків, а заодно і планів на зиму,
коли втомлюєшся безкінечно про це думати і писати, –
ну що тут сказати… осене, твої вітри-пасати
несуть мені самодостатність і заспокоєння.
як-як там було? – «ще не закарбовані на біткойні».
 
це про тих, хто чекав – як небесної манни – вересня.
ні пташиного галасу довкруж, ні дитячого вереску.
тільки високо-високо, ну придивіться ж, – он вона!
на найвищому дереві, на вулиці Олега Антонова,
крихітна жовта пташечка, співатиме мені всю осінь
про те, що я не сумую ні за ким – ну, майже ні за ким – зовсім.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал