Таццяна Сівєц – поетеса,
перекладач, драматург, журналіст. Автор численних
публікацій в часописах та альманахах.
Народилася 23 червня 1982 року в Мінську. Закінчила
Білоруський державний педагогічний університет імені Максима Танка (факультет
філології та культури). Працювала на радіостанції «Беларусь», головним
редактором часопису «Маладосць». З 2011
року – головний редактор газети
«Літаратура і мастацтва».
***
Як ми знайшли наше море?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ми просто йшли – і прийшли.
Цей клімат холодний,
Та ми знаємо, чим його
підпалити!
Там, де всі помирають від
холоду,
Ми вижили, бо жили…
Налий мені оцту,
Якщо більше не маєш
чого налити!
Як ми покинули рідні стіни
і відправились на пленер?
Тільки мені й тобі точно
Про це відомо тепер.
Літо нас обдурило:
Віддало передчасно Богові душу…
Навіть не думай плакати –
Кого ти сльозами зворушиш?
Сідай у ковчег свій, там по одному –
Там усі, як ти.
Ми всі будемо родичі,
Будемо сестри ми і брати!
Там навіть за найвищими наказом
Нема кого скоротити!
«Моря нема…» – якщо
хтось і скаже,
ми відкажем: «А треба було йти!»
***
Коли на лобі пульсує червона крапка від їхньої оптики,
Коли телефон у руки взагалі брати не варт…
Ти заплющивши очі, шепочеш: «Мої ви хлопчики»…
А потім… А потім сам
дідько тобі не брат!..
Ти ще позаздриш тим, хто впав на шляху до
прірви,
Бо знаєш напевно, що може тебе
чекати…
Бідна ти, бідна! Та мені
не шкода тебе… Повір-бо:
Ти винна сама! Ти боялась
подорослішати!
Ти боялася власних
страхів – і ось – вже не мучишся,
Високості боялась – так
от – уже й висота взята!
Чому ж ти так вперто
борешся з неминучістю,
Що навіть снайпер тебе з
каната не годен «зняти»?
І світу цілого мало, щоб вирок судьби полегшити,
Щоб не кидали в спину: ні
ніж, ні камінь, ані прокльон…
Ось тому ти більше не
думаєш про прийдешнє,
Просто виходиш, руки розкинувши, – на поклон!
No Pain!!!
Ти виходиш, одразу втямивши,
що далі.
Ну яке – НІ?! Яке – ще
АЛЕ?! Зайві деталі!
Хтось шепоче на вухо – ти чуєш, мов крізь туман …
І вториш, як мантру: «Болю немає, нема…».
А потім тебе
ламає бурі стовпотворіння,
Коли з неба – не краплі, а
лава й каміння,
І ти вже не чуєш того, що
реве юрма…
Ти більше – ніхто й ніде!
Більше тебе нема!
Той, хто на грані – ти, так,
він знав, куди бити,
Щоб знищити, щоб до решти тебе добити.
І ти падаєш, і світ заступає смертна пітьма…
Та хтось у тобі
шепоче: «Болю немає, нема!»…
***
Я вже й не пам’ятаю, чи квітнув
цього літа без,
Навіть не знаю, чи
заглядало сонце у мій покій.
Але ті, хто кажуть:
«Слухай, ми дбаємо
про тебе ж!» –
На сто відсотків піклуються тільки про власний спокій!
Так, я вмію терпіти: моєму терпінню у червні – 32!
Мабуть, можна було б…
і без докірливих слів…
Я не пам’ятаю, чи то краплі
з неба, а чи жорства…
Я не знаю, хто з нас, двох, після зливи тієї – вцілів.
Мені б повірити, що все буде… І не важливо – як!
Тільки віра дається тим, кого любить САМ…
Ну, який я ліхтар, який маяк,
Якщо навіть не знаю, що далі писа…
Ти…
***
Слова – вода, та, коли ми були
на дні,
Коли нас утискали в землю зима і ніч,
я так просила когось: «Хай
це – мені одній!
Хай мій криштальний хлопчик
стужиться по мені
У своїй новій, своїй
затяжній війні!».
І чула одвіт: «Звичайно. Чому б і ні!»
Це після. А тоді… Мене не треба було просити:
Звуки самі звивались, ткались
– у пояси…
Я точно знала, на кого буде схожий мій син…
І вишивала стрічки – для
дочки…
І коли ти, можливо, читаєш кручені ці рядки,
Знай, що мені не байдуже, де ти і з ким!
Я з квітня не перегортала ще календар,
Коли з рук твоїх випала, як штандарт…
Замість серця тепер – у мене вода.
Тому, вийшовши з хати, забуваю
свій парасоль,
І ніби у плащ – загортаюсь
у сон…
Переклад з білоруської Галини Тарасюк
***
Холодно, Божечку, чуєш?
Чому така довга зима?
Чому їх стільки, Господи, а я – одна-сама.
Чому ти ніколи не скажеш
мені втішливих слів?
Доки мені засинати –
щокою на битім склі?
Повідай про всіх, хто
кров’ю на вістрі голки, як мак, цвіли,
Розкажи про тих, хто не
вірили, та – могли…
Як завжди, поетів поставлять першими – до стіни…
Лиш пам’ятай: це ми вишивали, Божечку, твої сни…
***
З розгону – осліплим звіром
Спиняюся на межі.
Кому я повинна вірити,
Якщо не тобі, скажи?
Вогонь обпікаю подихом ––
У хмарах дощі киплять….
Навіщо, питаю з подивом,
Без тебе – життя?
Сміюся, пускаю з димом
Строкату свою метушню.
Ти нині – моя Батьківщина.
Я ж… завтра… тобі наснюсь…
Розтану в туманах сірих,
Заблуджуся у мані…
Кому ж ти, коханий, віриш,
Якщо не віриш мені?..
Переклад з білоруської
Олесі Сандиги