ТРИБ

160

тінь твого дихання
лине сюди

 тінь твого кроку

 в каре візьми
залети упади

 теж кароока

 

 час що потоншав
плече замастив

 тиньками відня

 та сповиває міста
і мости

 мрія надсвітня

 

 з’явишся! свінеш!

 над тлумом отих

 кінних і піших

 там

 на воротах

 на золотих

 найзолотіших

 

 

***

Зажовтіло сонце і країни ласі

Десь мені принишкли за тремким горбом

Наче зранку випити раптом грамів скількись –

Лагідна під пахвами течія життя

 

Легше уявляється хтивою й нагою

Навмання побачена деяка з жінок

Випукле «сьогодні» твердне під ногою

І моє «колишнє» – поряд – у мені

 

Вижовклий посріблений день лежить хитається

Йти мені так весело десь мене та ждуть

Там Поет вінгранний з Миколаєм в головах

І розмова кольору неба й тютюну

 

Тільки трішки жаль мені що немає наче б

Поряд тих з ким схожий був з ким недбало йшов

Всіх би їх повизбирать для таємних значень

Хтось же їх вколов мені попід саму кров

 

***

Посеред химерної держави,

Де прибився твій південний схід,

Синіми туманними ножами

Музика тремтить тобі услід.

 

Кучерями, вітром і залізом

Бурхає, буяє, а тоді –

Навздогін лишається надрізом

Волоцюзі, грішнику, тобі…

 

Й провіщає те, що світлотінню

Набігає й сліду не лиша.

І – провідником чи провидінням –

Все тремтить попереду душа.

 

***

 Дбав про тебе
Господь повітових небес,

 Вириваючи плоть з
доль чужих і словес,

 Де повітря
покраяне висками фрез,

 Там, де готика
труб, де стоїть ДніпроГЕС.

 

 А за тім’ям
лишалися хаос і чад.

 Долі й болі
лишились хрестами стирчать.

 Понад план чавуни,
п’ятирічки, парад –

 Десь пливуть в
позапросторі. Може – над…

 

 Де, крім них,
розчинились верстати й шприці,

 Пружні перса,
чарки, мікрофони в руці.

 По асфальту
розплескані очі краси,

 Нецензурні чиїсь
голоси…

 

…Ну, а, може – зостались? Сховались за ріг?

 Невідомо. Незвідано.
Тільки пан-Біг,

 Пам’ятаючи все,
пам’ятаючи всіх,

 Визначає ходу
твоїх злодійських ніг…

 

***

Колян, Толян – такий ось крупний плян.

Хитаються обличчя громадян,

тверезих, збройних, ні – то вже деталі…

На тлі в асфальт закроєних полів,

із язичками нецензурних слів,

в барокових димах «Запоріжсталі».

За ними – ще. І далі, далі, далі.

 

І хто там пан, що буцім власник над-

прибутків, нафт і всяких інших надр,

інформполів і стовбурових «кліток»?

В кросівках справжній топчеться владар,

і перегар стоїть по Гібралтар,

ворушить пелюстки геополітик…

 

А камера пливе, мов кулемет.

Розбите скло. Порожній парлямент.

Відірваний, лежить вельможний ґудзик.

І знову плян – усміхнений Колян.

І вже доба – пощо там той майдан –

вкипа в кисні проривно-грізних музик…

 

Симфонія чого – мускулатур?

Мені не чуть. Не видно арматур.

Дрібниць нема. Мільйони спин закрили.

Та вже по них – тремтлива світлотінь,

мов Україна родиться з видінь,

та, про котру їм ще не говорили…

 

***

 нишкне чорна
країна гибельна смертна волость

 тіні свої поклавши
з двох берегів Дніпра

 марні вогні і
крові і даленіє голос

 тільки б сяйнула
тільки тільки б єдиний раз

 

 голос зника а
вітер сріберно-синій вітер

 ще наліта з
далеких сріберно-синіх піль

 плине торка
знічев’я золотоверхий витвір

 сотень мільйонів
марних всіх хутірських зусиль

 

 збились дахи і
хмари всохли птахи й поети

 тоншає м’якоть
серця тонша земна кора

 друзки уривки
вітер вітер жене пакети

 сонце встає
протиночі з того боку Дніпра

 

***

Віриться не вітрові – стіні.

Сивині – по літах і по зимах.

Але ж ніч!.. А в ніч течуть вогні,

Скришуючи розпачі на згинах.

 

Наслухай: дотлілу оболонь

Живить гул зі сподів незатвердлих.

Невловимо – так, як біля скронь

Завитками в’ються кращі з мертвих.

 

І вустами куль і межиріч

Шепотять.

А луни – у крові нам.

Адже Україна… Адже ніч…

Невловимо?

Дарма.

Україна.

 

***

З мазутних зел, із вуличного каменю

Зринають сяйва – зразу по гріху.

І жаль, і хміль, і музика з черканнями

Птахів об небо, суден об ріку.

 

А ще таке: росте дзвіниця з кручі.

Шевченко з квітня синіє-росте.

А ще – незримі течії текучі

На Луг, на Базавлук, на Низ, на Степ.

 

Легкі вітри, як злодії зальотні.

Летюча кров – ні зрад, ані присяг.

Помадні губи, бані позолотні

І сріберна ріка – це ж скільки сяйв?

 

***

 Як все змінилось
тут. Які чужі

 Протоки тіл. Чиясь
дурна відсидка,

 І на взуття нова
сезонна скидка,

 Дрібна, неначе
цяточка баржі.

 

 Минущості, котрих
немає в «ґуґлі»,

 Як і мене давно
немає тут.

 А губи все такі,
такі ж припухлі:

 «Рєґінка поступаєт
в інстітут…»

 

 Ще пара-трійка з
них злетить історій.

 Питань. Мовчань…
О, я ці губи знав! –

 За стінами
підсобок і преторій, –

 І прокуратор міг
би заздрить сам…

 

 У неї й зараз
божевільний морок

 В очах баских, що
не зійшли на крок.

 Ну трохи старша.
Ну тепер під сорок.

 Та кептен-муж, та
тесть-професорок.

 

 Такі невинні і
невпинні зміни…

 Я повертаю –
звісно, знов косяк! –

 На 40 лєт –
звичайно ж, України,

 Радянської,
звичайно ж, ну а як?

 

 Яка розтала, як
усе розтане,

 Як губи, що
лишаються десь там,

 На 40 літ… Потім –
до Дніпрельстану.

 Він мабуть буде
довго, Дніпрельстан.

 

 ***

У мерехтінні півзабутих міст,

Шляхів і сіл – послання, як наслання.

Ніким невчутні гикання і свист

Клубочаться під хмари православні.

 

Позагинають ноги мамаї

У небесах. І зірка проросте там.

А де ж таки мої? Де всі мої?

Пласти вітрів над городом і степом…

 

 ***

Вогкі міські обмани

Манни ждання ізнов

Знову Дніпро туманний

Сплив мені за вікном

 

Оком течу по людях

Люди собі. Я сам

Тепло хрестам на грудях

Вічно – у небесах

 

Рухи. Сльота. Крізь хаос

Усміх в судьбу, в добу…

Звісно, що не зрікаюсь

Звісно – що не забув

 

 Там, де Південь

Слід авійона. Яблука красні.

Й небо колонне… Барвами францій

повниться погляд, спускаючись вниз.

 

Школа вже вчить. Умлівають обіди.

Кріп у борщі і сметана – сусіди –

в барви, такі італійські, злились.

 

Вишні й горіх, виноград на заборі

порох доріг, що доводять до моря

знають напам’ять – та вже перекур.

 

Злото розкидано. Змащено. Звощено.

Жовто-блакитний ловить над площею

в тиші поштовій сни префектур.

 

Є. І зникає. І знову повернеться.

Ніжно торкає полотнище вересня

щоку твою – таку теплу – мою…

 

Так нам розчинно між сяйвами дещиць,

Так безпричинно – і щастя, і ще щось…

Не називаю – злякати боюсь…

 

***

Яких мені подій?

Є грабові й дубові

Три боки. На горбові

Живе Іван Потій.

 

Хороший чоловік от.

Вусіє за столом.

Темніє Бог за склом

Поміж фольгових квіток.

 

Вогонь… І ще «по 100».

Піде дощик причаєно.

І, мабуть, до Почаєва

Не кашляне ніхто.

 

 Лише тепло й
туман,

 Та нота
темнохвойна.

 Таке все, як Іван.

Як мир. Як война.

 

***

Крихта звізди серед синь-слюди

Над повечірніх висоток башти.

Це – назавжди. Кому б тут не впасти.

Хто б не снував тут сюди-туди.

 

Як ось тепер. Цигарки – то люди.

Сіється в сніг ліхтарний овес.

Хай же при зірці усе і всюди.

Ще й аби не України без.

 

***

це не оковита – світ мені як вірш.

та й зі мною світу чи не веселіш?

 

з вами – люде – ладно. і ласкавий теж

холодок по складках вашенських одеж

 

в димному промінні лавра даль кабмін

і одноплемінні бур’яни мені

 

ну так шо ж ви – ближні? –

я ж до вас так ласкаво…

ви куди – на вишгород?

звідки ви – із жашкова?

 

чи із гуляй-поля? я люблю це слово

ви така ж голота як і я братове

 

амінокислоти – таємнича річ

а ходім голото а ходімо хто там –

заснуємо січ…

 

***

 

при вітрі лісостепу при місяці зеленім

всі змаги – проти себе. та сон про горні висі

розкладено у ранцях тютюн при «кобзареві»

об’явлення і шанці – провіщено у книзі

 

ти крізь застиглий відчай зростай спокійно чото

нехай світи не внемлять. зростай же. бо так треба

вигулюйся за січнем. без н е ї в світі – що там? –

лише плескаті землі у людях та в деревах

 

на замковій хтось ходить. і шепоти печерські

в пітьмі нема нагоди – піди їх ропізнай ти

та при вогні – мов з лети – з’являються по черзі

із гайдамацьких плетив – натхненні лейтенанти

 

***

Ті – сміються. Горілочки – п’ються.

Блиск, і зиск, і тиск, де поміж ви

я – дурних дурніший – ріки людські

споглядаю з рівня голови.

 

Ну а синь – понад шпилі та зими,

при кіосках, шаурмі й таксі.

При метрі, що рипає скляними,

за котрими – незнайомі всі.

 

Та – нехай… Розмашно вже блакиті.

І оте щось – каре і грудне, –

звідусюди кревні тягне ниті.

Я їх чую. Ось. Вони – мене.

 

***

– Оно річка – так і сказало те дівча

років дев’яти? десяти? – не знаю

за вагонним вікном смеркалось

– так, річка, –

 села з цигарками у
рукавах

зрушились до ріки на вечірню.

– річка оно, – дихнуло з іншого берега

мартенне місто

поначіплявши як запанілі негри

золотих ланцюгів

 позверх одежі

– річка оно… сяду й буду дивицця… –

казала дівчинка

казало золотоолійне містечко оріхів

 куди вертався клас
зі столичної екскурсії

казав мій батько небесами йдучи до села

 у степу над нічною
дорогою

і казало повітря

і дерева й десантні полки

 

***

 В хрещатій лінзі
кривиться життя

 Швидкоколісні
миготять щастя

 

 А я пів-блазнем за
плівою слів

 У дійсності
тонкій, мов теж із плів

 

 В хисткому
просторі… Та все ж ріднею тут –

 Рівноапостольні
спускаються між люд

 

 Ростуть надії
легко, мов дими

 Якісь тут ви. Але
якісь і ми

 

***

плине цвітасті завихрює яства

жадібно диха – який йому суд? –

плотяне плаття вселюдства/слов’янства

наймолодіше на ребрах часу

 

хвиляться трави під хмари підбігши

крони хитаються в світі а в нім –

все у непам’ять. дещиця – не більше

тих що лишаються – чолами в німб

 

так воно так воно сам собі скинія

все без сліда і самотня мета

крадеться крівцею в коконі києва

крони хитаються хтось їх хита

 

***

З усіх шляхів на ті шляхи

 Веде незримо

 Степні мішає
порохи

 З чавунним димом

 

З усіх постягуване сонць

 З вітрів
надтравних

В площини хортицькі – ну ось! –

 Вдихнусь і я в них

 

Одне в одне тече як ртуть

 Крізь вічні пальці

Колись оріхівські прийдуть

 І гуляйпольські

 

Чи гуляйпільські чи які

 Чи хто там прийде

Чи тих очей гарячий кінь –

 Немає кривди

 

 Луну відіб’є
Дніпрогес

 І рань пустельна

І день. І жисть. Христос воскрес! –

 Братво земельна.

м. Київ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!