тінь твого дихання
лине сюди
тінь твого кроку
в каре візьми
залети упади
теж кароока
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
час що потоншав
плече замастив
тиньками відня
та сповиває міста
і мости
мрія надсвітня
з’явишся! свінеш!
над тлумом отих
кінних і піших
там
на воротах
на золотих
найзолотіших
***
Зажовтіло сонце і країни ласі
Десь мені принишкли за тремким горбом
Наче зранку випити раптом грамів скількись –
Лагідна під пахвами течія життя
Легше уявляється хтивою й нагою
Навмання побачена деяка з жінок
Випукле «сьогодні» твердне під ногою
І моє «колишнє» – поряд – у мені
Вижовклий посріблений день лежить хитається
Йти мені так весело десь мене та ждуть
Там Поет вінгранний з Миколаєм в головах
І розмова кольору неба й тютюну
Тільки трішки жаль мені що немає наче б
Поряд тих з ким схожий був з ким недбало йшов
Всіх би їх повизбирать для таємних значень
Хтось же їх вколов мені попід саму кров
***
Посеред химерної держави,
Де прибився твій південний схід,
Синіми туманними ножами
Музика тремтить тобі услід.
Кучерями, вітром і залізом
Бурхає, буяє, а тоді –
Навздогін лишається надрізом
Волоцюзі, грішнику, тобі…
Й провіщає те, що світлотінню
Набігає й сліду не лиша.
І – провідником чи провидінням –
Все тремтить попереду душа.
***
Дбав про тебе
Господь повітових небес,
Вириваючи плоть з
доль чужих і словес,
Де повітря
покраяне висками фрез,
Там, де готика
труб, де стоїть ДніпроГЕС.
А за тім’ям
лишалися хаос і чад.
Долі й болі
лишились хрестами стирчать.
Понад план чавуни,
п’ятирічки, парад –
Десь пливуть в
позапросторі. Може – над…
Де, крім них,
розчинились верстати й шприці,
Пружні перса,
чарки, мікрофони в руці.
По асфальту
розплескані очі краси,
Нецензурні чиїсь
голоси…
…Ну, а, може – зостались? Сховались за ріг?
Невідомо. Незвідано.
Тільки пан-Біг,
Пам’ятаючи все,
пам’ятаючи всіх,
Визначає ходу
твоїх злодійських ніг…
***
Колян, Толян – такий ось крупний плян.
Хитаються обличчя громадян,
тверезих, збройних, ні – то вже деталі…
На тлі в асфальт закроєних полів,
із язичками нецензурних слів,
в барокових димах «Запоріжсталі».
За ними – ще. І далі, далі, далі.
І хто там пан, що буцім власник над-
прибутків, нафт і всяких інших надр,
інформполів і стовбурових «кліток»?
В кросівках справжній топчеться владар,
і перегар стоїть по Гібралтар,
ворушить пелюстки геополітик…
А камера пливе, мов кулемет.
Розбите скло. Порожній парлямент.
Відірваний, лежить вельможний ґудзик.
І знову плян – усміхнений Колян.
І вже доба – пощо там той майдан –
вкипа в кисні проривно-грізних музик…
Симфонія чого – мускулатур?
Мені не чуть. Не видно арматур.
Дрібниць нема. Мільйони спин закрили.
Та вже по них – тремтлива світлотінь,
мов Україна родиться з видінь,
та, про котру їм ще не говорили…
***
нишкне чорна
країна гибельна смертна волость
тіні свої поклавши
з двох берегів Дніпра
марні вогні і
крові і даленіє голос
тільки б сяйнула
тільки тільки б єдиний раз
голос зника а
вітер сріберно-синій вітер
ще наліта з
далеких сріберно-синіх піль
плине торка
знічев’я золотоверхий витвір
сотень мільйонів
марних всіх хутірських зусиль
збились дахи і
хмари всохли птахи й поети
тоншає м’якоть
серця тонша земна кора
друзки уривки
вітер вітер жене пакети
сонце встає
протиночі з того боку Дніпра
***
Віриться не вітрові – стіні.
Сивині – по літах і по зимах.
Але ж ніч!.. А в ніч течуть вогні,
Скришуючи розпачі на згинах.
Наслухай: дотлілу оболонь
Живить гул зі сподів незатвердлих.
Невловимо – так, як біля скронь
Завитками в’ються кращі з мертвих.
І вустами куль і межиріч
Шепотять.
А луни – у крові нам.
Адже Україна… Адже ніч…
Невловимо?
Дарма.
Україна.
***
З мазутних зел, із вуличного каменю
Зринають сяйва – зразу по гріху.
І жаль, і хміль, і музика з черканнями
Птахів об небо, суден об ріку.
А ще таке: росте дзвіниця з кручі.
Шевченко з квітня синіє-росте.
А ще – незримі течії текучі
На Луг, на Базавлук, на Низ, на Степ.
Легкі вітри, як злодії зальотні.
Летюча кров – ні зрад, ані присяг.
Помадні губи, бані позолотні
І сріберна ріка – це ж скільки сяйв?
***
Як все змінилось
тут. Які чужі
Протоки тіл. Чиясь
дурна відсидка,
І на взуття нова
сезонна скидка,
Дрібна, неначе
цяточка баржі.
Минущості, котрих
немає в «ґуґлі»,
Як і мене давно
немає тут.
А губи все такі,
такі ж припухлі:
«Рєґінка поступаєт
в інстітут…»
Ще пара-трійка з
них злетить історій.
Питань. Мовчань…
О, я ці губи знав! –
За стінами
підсобок і преторій, –
І прокуратор міг
би заздрить сам…
У неї й зараз
божевільний морок
В очах баских, що
не зійшли на крок.
Ну трохи старша.
Ну тепер під сорок.
Та кептен-муж, та
тесть-професорок.
Такі невинні і
невпинні зміни…
Я повертаю –
звісно, знов косяк! –
На 40 лєт –
звичайно ж, України,
Радянської,
звичайно ж, ну а як?
Яка розтала, як
усе розтане,
Як губи, що
лишаються десь там,
На 40 літ… Потім –
до Дніпрельстану.
Він мабуть буде
довго, Дніпрельстан.
***
У мерехтінні півзабутих міст,
Шляхів і сіл – послання, як наслання.
Ніким невчутні гикання і свист
Клубочаться під хмари православні.
Позагинають ноги мамаї
У небесах. І зірка проросте там.
А де ж таки мої? Де всі мої?
Пласти вітрів над городом і степом…
***
Вогкі міські обмани
Манни ждання ізнов
Знову Дніпро туманний
Сплив мені за вікном
Оком течу по людях
Люди собі. Я сам
Тепло хрестам на грудях
Вічно – у небесах
Рухи. Сльота. Крізь хаос
Усміх в судьбу, в добу…
Звісно, що не зрікаюсь
Звісно – що не забув
Там, де Південь
Слід авійона. Яблука красні.
Й небо колонне… Барвами францій
повниться погляд, спускаючись вниз.
Школа вже вчить. Умлівають обіди.
Кріп у борщі і сметана – сусіди –
в барви, такі італійські, злились.
Вишні й горіх, виноград на заборі
порох доріг, що доводять до моря
знають напам’ять – та вже перекур.
Злото розкидано. Змащено. Звощено.
Жовто-блакитний ловить над площею
в тиші поштовій сни префектур.
Є. І зникає. І знову повернеться.
Ніжно торкає полотнище вересня
щоку твою – таку теплу – мою…
Так нам розчинно між сяйвами дещиць,
Так безпричинно – і щастя, і ще щось…
Не називаю – злякати боюсь…
***
Яких мені подій?
Є грабові й дубові
Три боки. На горбові
Живе Іван Потій.
Хороший чоловік от.
Вусіє за столом.
Темніє Бог за склом
Поміж фольгових квіток.
Вогонь… І ще «по 100».
Піде дощик причаєно.
І, мабуть, до Почаєва
Не кашляне ніхто.
Лише тепло й
туман,
Та нота
темнохвойна.
Таке все, як Іван.
Як мир. Як война.
***
Крихта звізди серед синь-слюди
Над повечірніх висоток башти.
Це – назавжди. Кому б тут не впасти.
Хто б не снував тут сюди-туди.
Як ось тепер. Цигарки – то люди.
Сіється в сніг ліхтарний овес.
Хай же при зірці усе і всюди.
Ще й аби не України без.
***
це не оковита – світ мені як вірш.
та й зі мною світу чи не веселіш?
з вами – люде – ладно. і ласкавий теж
холодок по складках вашенських одеж
в димному промінні лавра даль кабмін
і одноплемінні бур’яни мені
ну так шо ж ви – ближні? –
я ж до вас так ласкаво…
ви куди – на вишгород?
звідки ви – із жашкова?
чи із гуляй-поля? я люблю це слово
ви така ж голота як і я братове
амінокислоти – таємнича річ
а ходім голото а ходімо хто там –
заснуємо січ…
***
при вітрі лісостепу при місяці зеленім
всі змаги – проти себе. та сон про горні висі
розкладено у ранцях тютюн при «кобзареві»
об’явлення і шанці – провіщено у книзі
ти крізь застиглий відчай зростай спокійно чото
нехай світи не внемлять. зростай же. бо так треба
вигулюйся за січнем. без н е ї в світі – що там? –
лише плескаті землі у людях та в деревах
на замковій хтось ходить. і шепоти печерські
в пітьмі нема нагоди – піди їх ропізнай ти
та при вогні – мов з лети – з’являються по черзі
із гайдамацьких плетив – натхненні лейтенанти
***
Ті – сміються. Горілочки – п’ються.
Блиск, і зиск, і тиск, де поміж ви
я – дурних дурніший – ріки людські
споглядаю з рівня голови.
Ну а синь – понад шпилі та зими,
при кіосках, шаурмі й таксі.
При метрі, що рипає скляними,
за котрими – незнайомі всі.
Та – нехай… Розмашно вже блакиті.
І оте щось – каре і грудне, –
звідусюди кревні тягне ниті.
Я їх чую. Ось. Вони – мене.
***
– Оно річка – так і сказало те дівча
років дев’яти? десяти? – не знаю
за вагонним вікном смеркалось
– так, річка, –
села з цигарками у
рукавах
зрушились до ріки на вечірню.
– річка оно, – дихнуло з іншого берега
мартенне місто
поначіплявши як запанілі негри
золотих ланцюгів
позверх одежі
– річка оно… сяду й буду дивицця… –
казала дівчинка
казало золотоолійне містечко оріхів
куди вертався клас
зі столичної екскурсії
казав мій батько небесами йдучи до села
у степу над нічною
дорогою
і казало повітря
і дерева й десантні полки
***
В хрещатій лінзі
кривиться життя
Швидкоколісні
миготять щастя
А я пів-блазнем за
плівою слів
У дійсності
тонкій, мов теж із плів
В хисткому
просторі… Та все ж ріднею тут –
Рівноапостольні
спускаються між люд
Ростуть надії
легко, мов дими
Якісь тут ви. Але
якісь і ми
***
плине цвітасті завихрює яства
жадібно диха – який йому суд? –
плотяне плаття вселюдства/слов’янства
наймолодіше на ребрах часу
хвиляться трави під хмари підбігши
крони хитаються в світі а в нім –
все у непам’ять. дещиця – не більше
тих що лишаються – чолами в німб
так воно так воно сам собі скинія
все без сліда і самотня мета
крадеться крівцею в коконі києва
крони хитаються хтось їх хита
***
З усіх шляхів на ті шляхи
Веде незримо
Степні мішає
порохи
З чавунним димом
З усіх постягуване сонць
З вітрів
надтравних
В площини хортицькі – ну ось! –
Вдихнусь і я в них
Одне в одне тече як ртуть
Крізь вічні пальці
Колись оріхівські прийдуть
І гуляйпольські
Чи гуляйпільські чи які
Чи хто там прийде
Чи тих очей гарячий кінь –
Немає кривди
Луну відіб’є
Дніпрогес
І рань пустельна
І день. І жисть. Христос воскрес! –
Братво земельна.
м. Київ