Траєкторії сум’ять

96

Вогонь крила

Пам’яті Миколи Мозгового 

Пісні птах над карпатським селом

На світанку розправив крило.

І смереки вітали його

Дарувавши безсмертя вогонь.

                        Вогонь душі,

                        Вогонь крила,

                        Щоб доля щасною була.

Той вогонь душу синові грів

Од вечірніх тривог до зорі.

Своїм спалахом кликав туди,

Де лишились дитинства сліди.

                        Вогонь душі,

                        Вогонь крила,

                        Щоб доля щедрою була.

І грозилось, і люто ревло,

Але птаха чекало село.

Він вертав серед літа і зим

До прабатківських рідних вершин

                        Вогонь душі,

                        Вогонь крила,

                        Щоб доля мудрою була.

Вечорів колоски, наче сніп,

У співанки в’язав голосні.

Сповідався і сам сповідав:

Все, що мав у душі – роздавав.

                        Вогонь душі,

                        Вогонь крила,

                        Щоб доля доброю була.

Несподівана чорна журба

Налягла на дніпровські хліба.

Й золотий буковинський вогонь

Перелився у голос його.

                        Вогонь душі,

                        Вогонь крила,

                        Щоб доля піснею була.

Того птаха, що плив над селом,

Обламалось синівське крило.

Та зігріте любові теплом

Україні воно приросло.

                        Вогонь душі,

                        Вогонь крила,

                        Щоб доля вічною була.

 

***

Ці прикмети весни – перелети

Над зіницями карих озер.

Хто згубивсь, хто забувсь, хто
примерз –

Кличуть знов воскресіння кларнети.

Вже набридли ляльок інтернети.

Клумбу будить тепла фантазер.

Ці прикмети весни – перелети

Над зіницями карих озер.

Розкупорились листям білети

На виставу у сонячний сквер.

Розпашілий, немов піонер,

Розправляє тюльпан еполети.

Ці прикмети весни – перелети.

 

***

Нащебечуть бруньок первоцвіти

Для твоєї фати пелюсток.

І долоні тендітний листок

Наче в смокінг зелений одітий.

Сподівань ластівки, наче діти,

Побудують кленовий місток.

Нащебечуть бруньок первоцвіти

Для твоєї фати пелюсток.

Сльози мамині будуть радіти.

Доля щастя укаже перстом.

Пролунає станційний свисток –

Рушить потяг із весен у літо…

Нащебечуть бруньок первоцвіти.

 

***

Уже весна! І ці дощі,

Як першаки в лінійку косу.

І навіть вислизає посуд

Від зарум’яненості щік.

Дива дерев і хміль кущів

У таїні цвітоголосу.

Уже весна! І ці дощі,

Як першаки в лінійку косу.

Дівчатка квапляться мерщій

Озутися на ногу босу…

Нехай хихика в спину осуд –

Не втримає жагу защіп.

Уже весна! І ці дощі.

 

***

Оті поцілунки лукаві

Спалили тебе і вуста.

Запраглося щастя дістать

Сліпим ворожінням на каві.

Обману вужі солодкаві

Стрункий заяложують стан.

Оті поцілунки лукаві

Спалили тебе і вуста.

Скотилося серце, мов камінь,

І зойкнула тиша пуста.

Туман глупоніччя розтав.

Відкрилися свідки покари –

Оті поцілунки лукаві.

 

***

Кажуть – гроші пропив,

Що збирались для щастя.

Із собою прощався – 

Душу тяг між кропив.

Наче бризки ропи,

Те питання «Де шастав?…»

Кажуть –  гроші пропив,

Що збирались для щастя.

Фраз дошкульні клопи

Обліпили,  мов трясця.

Світ в судомах затрясся.

Крик за горло вхопив:

Кажуть – гроші пропив.

 

***

Зачинила двері в душу

Кокон тіней одягла.

Обтрусилась. Потягла

Безсором’я волокушу.

Асигнаційок папушу

Тицяли, немов оклад.

Зачинила двері в душу.

Кокон тіней одягла.

Муж втопився в глумі плюшу –

Руку час таки приклав.

І самотньо потекла

Суть жіноча в вічне «Мушу…»

Зачинила двері в душу.

 

***

А чим тоді зарадити собі,

Коли жалі довкола облягають

А думи, як челядники в юрбі,

Довкола храму мовчки сновигають.

А зливи кіс і очі голубі

Ні з ким і ні про що не
розмовляють.

А чим тоді зарадити собі,

Коли жалі довкола облягають.

Тривожний голос вітру у трубі

Зливається із тупотом поганих.

Чекаєш, ждеш, і як завжди –
проґавиш.

І скалкою в душі – триклятий біль.

А чим тоді зарадити собі?

 

***

Як вірувалось! Вірилось тоді!

І Всесвіт жив орбітою твоєю.

Та фраз шаблі пошматували рею

І паруси повивертало в бік.

Боролися зневірені в плавбі

З цунамі злиднів зрадить течією.

Як вірувалось! Вірилось тоді!

І Всесвіт жив орбітою твоєю.

Все поламалось. Потрощилось. Біль,

Що розчища завалену алею,

Де присягли собі і Гіменею.

На ній питань без відповіді бір.

Як вірувалось! Вірилось тоді!

 

***

Зламались крила в сітях днів

Долаючи пустельні броди.

Без похвали і нагороди

Несли у серці честь і гнів.

Вітри жорсткі збивали з ніг

Породистих і без породи.

Зламались крила в сітях днів

Долаючи пустельні броди.

І суховії, і вогні,

І модернові примхи моди –

Все подолали мужні й горді –

В небесних виросли синів

Зламались крила в сітях днів.

 

***

Її з любові він ліпив.

Вона до забуття кохала,

Допоки тінь чужа не впала

З гіркотним присмаком ропи.

Перечепився і… запив,

Спіткнулась граючись і… впала.

Її з любові він ліпив.

Вона до забуття кохала,

Тепер, як тавра, слід копит –

Кіннота болю проскакала.

В її руці – спокути калла.

В його – прощань і прощень пил.

Її з любові він ліпив.

 

***

А Він від поглядів горів.

ЇЇ ж – цілунки попелили.

Любові янголи молились

До світанкової зорі.

Пручався яблуками гріх –

Його долонями ловили.

А Він від поглядів горів.

ЇЇ ж – цілунки попелили.

Стрясались небеса вгорі –

Дощів бажань лишали сили.

У розпачі батьки просили

Ступити долю на поріг

А Він від поглядів горів.

 

Переселенка

Стареньку
зірвали з прабатьківських місць —

Поселили дожити у склепі бетоннім,

Де сусід по квартирі ні ворог, ні
гість.

Де без світла й тепла линуть дні
монотонні.

До рідні не добратись — у зоні
лежать.

Мов одчахнута гілка, мов птаха в
неволі.

Тільки в ночах гукає п’янка
сіножать

Понад Прип’яттю милою голосом
долі.

Не вернутись туди, наче в юність
свою, —

Обдурили, обдерли і вивезли цугом.

Хоч кричи,
хоч ридай, хоч здавайсь, хоч воюй —

Не туман
осіда — а невидима смерть понад лугом.

Серце зойкне й замре, як по радіо
хтось

Місце рідне згада і привіт
перекаже.

Не заїде ніхто, мчить у безвість
авто.

Сторононька чужа, пада сутінків
сажа.

Стареньку
зірвали з прабатьківських місць, —

Пам’ять гаряче згадки болючі
гортає…

Хто її покарав? Хто зірвав на ній
злість?!

Розпитаємо совість свою.
Розпитаєм.

 

***

А радіація — мов зрада,

Невидима та ще й німа.

Ударить в скроні канонада —

 І чоловіка вже нема,

А думалось йому ще вчора

Очистити від сажі світ, —

Зосталася стежина чорна

До кладовища од воріт.

 А мріялось: засіє ниву,

 Пропасинкує первоцвіт…

Упала сліз родинна злива

На поминальних свічок гніт,

Рве душі запитанням «звідки?»

И на наші голови — «чому?».

Вже й Бога просимо у свідки

І зозла кличемо чуму.

А радіація — мов зрада…

 

 

Суд совісті

Яким судом? Кого судить?

Яку тепер обрати кару,

Коли розкрадено склади

Біля Чорнобильського жару:

Шкільні костюми й іграшки —

Усе, що зберігалось в Вільчі,

Із ненаситної руки

Поперепродувалось двічі…

Тепер вишукуєм. Кого?

Того, хто на дитячі плечі

Одяг Чорнобильський вогонь

І відібрав кохання вечір?

За копійчину в свій карман

Розвіз по рідній Україні

Смертельні цезій та уран —

І розкошує на руїні?..

Хто ешелони направляв

З дітьми до Готвальдових пралень,

Де весь союз лахміття прав

Із закодованих копалень?

Яким судом? Кого судить,

Як не народжуються діти,

І неціловані сади

 За ніч встигають почорніти…

 

***

Наколотили й випекли — біду,

 Одну на всіх, страшну і непоправну:

Розіп’ято Вкраїну молоду,

Дотла згорів у соняхові правнук…

 Кров полиняла.

Змертвіла вода.

Цвіт яблуневий звуглів передчасно.

Хто нам послав

Оцей троянський дар?

Хто пхав його,

Чиї були то гасла?!

Потроху прозріваєм.

Гоїть час.

Вже пільги й привілеї постраждалим

Забрали ті,

Що… тишу підірвали.

Тепер жиріють з допомог для…
нас.

З трибун слинявлять про убитий
код,

А з-під поли розпродують народ…

Їх імена?.. Та хто як назива —

Вожді, Вельможі, Виродки,
Блотва…

 

***

Утік підленько з поля бою

 І заховався за юрбою.

Він же й шукатиме колись

 Звідкіль запроданці взялись.

Залазить, глумиться у хаті, —

Гуманність мусим виявляти.

 Довиявлялись до межі —

При горлі кожного — ножі.

Вбива, ґвалтує серед площі —

Сумирні ж будьмо, ми ж на…
прощі.

Торгує совістю, людьми —

Великодушні ж будьмо ми,

Юродствує у ріднім слові,

Линять укотре вже готовий —

Бог чи пророк? Ні! Чоловік!

Уже і раму приволік. О вік!

 

***

 

«Відречися», — йому шептали,

Це ж так просто — одне слівце…

ґрати голосно реготали,

Проковтнувши його живцем.

«Відречися», — й вогонь погасне

Серед площі. І світ — в руках.

Глянув гордо — і натовп ляснув

Ув обличчя… єретика.

«Відречися…» — і він відрікся,

Повза гадом, жує кінець.

Обкарнали його, як вівцю.

Ще й з очицями — а сліпець.

«Відречися», — хтось шепче й нині,

Заховавши обличчя в тінь,

Квіт обламує на калині,

Скаламучує днів потік…

Що сказати премудрим блазням,

Полицьованим сотий раз:

Не відмить і в пекельних лазнях

Звичок тих, що при слові «Фас!»

Проступають, як проти сонця.

Смолоскип мети не потух,

Тільки хто це масними долонцями

Чавить волю як Січ святу?..

 

 

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!