Цьогоріч в травневі дні мав би відбутися VІ Міжнародний фестиваль ронделя «На берегах Альти» в тисячолітньому Борисполі на Київщині. Родзинкою цього дійства була б презентація книги ронделів старійшини українського поетичного цеху Миколи Петренка. Книга ронделів «Свята марнота» (Львів, Сполом, 2020), написана 95-річним автором, засвідчує неординарність жанру, його внутрішню силу, молитовність і невмирущість української пісні, поєднаних високою духовністю, експресією та майстерністю вельмишановного поета.
Другою визначною ознакою VІ Міжнародного фестивалю ронделя був би приїзд гостя з бразильського міста Курітіба Еміліо Гаудеда, який переклав португальською мовою книгу «Теургія» українського ронделіста Миколи Боровка.
Але форс-мажорні обставини не дозволили поспілкуватися й порадіти здобуткам ронделістів за рік, що минув між фестивалями.
Та ронделісти працювали, і мені хочеться запропонувати поезії, що були акредитовані учасниками VІ Міжнародного фестивалю ронделя 2020 року.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Микола Боровко,
голова Асоціації поетів-ронделістів України
«З ПІВДЕННОГО БУГУ – ДО АЛЬТИ
ПРИЛИНУВ РОНДЕЛЬ МІЙ – ВІТАЙТЕ!»
Андрій БЕНДИК
***
І знову світ у хаосу в полоні:
Стоять покручені колись прямі дороги.
А замість віри – сльози і тривоги,
Надії лінію розмили на долоні.
Блакитні очі стали враз червоні,
Величні мрії – посірілі і убогі.
Наш бідний світ у хаосу в полоні,
Стоять покручені колись прямі дороги.
І що ж тепер? Пустити кулю в скроню?
Чи скласти руки і чекати допомоги?
А може, встати час з колін на рівні ноги
Й не дати злу усістися на троні?
І знову світ у хаосу в полоні…
Алла БОГУШ
***
Який же гарний цей прощальний листопад!
Немов до серця тулить листя до землі…
А наші тіні розчиняються в імлі –
Вальсує наш багряний променад.
Ти щось говориш тихо, невпопад
В той час, як падолист зміта жалі…
Який же гарний цей прощальний листопад!
Немов до серця тулить листя до землі.
Розтанув день, мов в роті шоколад,
За ним і інші попливуть, мов кораблі,
Тріпоче листя на віконнім склі,
Не повернутися йому в самотній сад.
Який же гарний цей прощальний листопад!
Микола БОРОВКО
***
Які красиві очі у весни!
Яка свята мелодія бажання.
Тремтить у небі березневий жайвір
Твого звучання сяйвом голосним.
Воно зове у потаємні сни –
Аж погляд сліпить пуп’янки тужаві.
Які красиві очі у весни.
Яка свята мелодія бажання…
Здійнявсь цілунків буревій рясний:
Вуста зім’яв і жаско, і безжально.
Шаленства коні дико заіржали.
Рвонули – і в блаженство понесли.
Які красиві очі у весни!
Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ
***
Москву дратує українська мова,
адже народ без мови не народ:
у ній народу генетичний код,
у ній його життя першооснова.
Рятує міць прабатьківського слова
від лихоліть, принижень і незгод.
Москву дратує українська мова,
адже народ без мови не народ.
Барвиста, життєдайна, пречудова,
вона надійний щит від хижих орд;
дзвінка, неначе плин весняних вод,
душевна й ніжна, наче колискова,
Москву дратує українська мова.
Іван ГАЙВОРОН
***
Дивлюсь на яблуко в твоїй руці
Із дерева Буття – то світ пізнання.
То всеохопна радість у коханні –
Магічний біг в єдинім обручі.
Промінчик сонця на твоїй щоці
Мої вогнисті висвітлив бажання.
Дивлюсь на яблуко в твоїй руці
Із дерева Буття – то світ пізнання.
Наш код єства – єднань святі ключі
То ще не ранок, тільки передрання.
В конверті днів і радість, і страждання
Втаємнено сховали сургучі.
Дивлюсь на яблуко в твоїй руці.
Олександр ГОРДОН
***
Шалено я люблю твою красу,
Яка мене на вірші надихає.
І ніби входжу у безмежжя раю,
Коли спиваю з милих вуст росу.
А почуття приходять завчасу,
Засліплюють нечуваним розмаєм…
Шалено я люблю твою красу,
Яка мене на вірші надихає.
Ти завше омолоджуєш мій сум.
І я в життя, як в небеса пірнаю
За золотим одвічним дивограєм…
До Тебе ніжність я свою несу.
Шалено я люблю твою красу.
Олена ГОРОВА
ЧЕРВОНІЮТЬ КЕТЯГИ КАЛИНИ
Червоніють кетяги калини
В затишнім дворі бабусі Ганни,
І колодязь, вибілений гарно,
Здалеку видніє біля тину,
І відро на цямрині гостинно
Спраглого стрічає спозарана.
Червоніють кетяги калини,
Затишно в дворі бабусі Ганни.
Пророста добро, немов зернина,
Пам’ять про бабусю не зів’яне.
Навіть як її колись не стане,
Буде згадувати хтось щоднини.
Червоніють кетяги калини.
Геннадій ГОРОВИЙ
БІЖИТЬ ДНІПРО У СИНІ ДАЛІ
Біжить Дніпро у сині далі,
Йому вклонявсь увесь мій рід,
І не спинити його хід
Ні склу, ні каменю, ні сталі.
Цінніший за усі граалі,
Давніший за найстарший міт,
Біжить Дніпро у сині далі,
Йому вклонявсь увесь мій рід,
Хай пломеніють десь коралі,
Ярить на сонці вічний лід,
Ревучий свій залишив слід
На головній моїй скрижалі.
Біжить Дніпро у сині далі…
Світлана ДІДУХ-РОМАНЕНКО
***
А віра балансує на межі,
Натомлена моя еквілібристка.
Скажи, як втриматися? Знаєш? Розкажи,
Як вистояти там, де завжди слизько?
І хтось упав, а хтось іще біжить,
Здригаються світи у ритмі диско.
А віра балансує на межі,
Натомлена моя еквілібристка.
Це людство вміє кидати ножі
У спину ближньому. І блиску! Більше блиску!
Видовищ! Хліба! Культ грошей і віскі.
І спробуй душу-квітку вбережи.
А віра балансує на межі.
Віктор ЖЕНЧЕНКО
ДРУЖИНІ ЛЮБІ
Любив, люблю, любитиму повік.
Буття своє – без тебе – не сприймаю…
Як ми удвох – свічуся, воскресаю
І краплі щастя ллються з-під повік!
Одна душа у цей фатальний вік
Щораз від мене відчай відганяє!
Любив, люблю, любитиму повік.
Буття своє – без тебе – не сприймаю.
Закохуюсь я в тебе – кожен рік…
Пелюстко рідна, вихоплена з маю,
Коли ти поруч мене – не втихаю,
Як той карпатський гомінкий потік!
Любив, люблю, любитиму повік.
Теодозія ЗАРІВНА
***
Ця осінь сяє, мов ікона,
і вже минає без знаку.
Сліди на чистому піску
замиє вщент вода солона.
А вітру вічна охорона
веде мелодію гірку.
Ця осінь сяє, мов ікона,
і вже минає без знаку.
Вертає листя із полону
дерев, що дивляться в ріку.
І я вертаю нашвидку
до хати – пам’ятного лона.
Ця осінь сяє, мов ікона.
Петро ЗАСЕНКО
ДО БОРИСПІЛЬЦІВ
Ми з вами всі – нащадки Мономаха,
Бориспільці – наш невмирущий рід.
В історії лишили славний слід,
Бо доля в нас – не бідна горопаха.
У нашій Альті людолов-невдаха
Своєю кров’ю каламутив брід…
Ми з вами всі – нащадки Мономаха,
Бориспільці – наш невмирущий рід.
Повчання князя – не стара бумага –
То дум і серця високосний плід,
Для нас вони як отчий заповіт,
Як родоводу клятва і присяга…
Ми з вами всі нащадки Мономаха.
Ніна ІГНАТЕНКО
ВПУЩУ У ДІМ НАДІЮ І ВЕСНУ
Впущу у дім надію і весну,
Лиш на калиновім мосту забовваніє.
Вмить прожену зимову летаргію,
Струшу в осіннім домі все від сну.
Засію щедро словом борозну,
Щоб рясно розцвіли осінні мрії.
Впущу у дім надію і весну,
Лиш на калиновім мосту забовваніє.
Душа співає пісню голосну…
В чім парадокс, ніяк не розумію:
Чим більш живу, тим більше молодію,
Й щоб втілити цю думку чарівну,
Впущу у дім надію і весну.
Олена ІЩЕНКО
***
Обшарпана долею зболена жінка
Згубилась у сяйві яскравих вітрин.
Коли порадіє малесенький син?
Сятий Миколаю, хай буде хвилинка…
Яка ж дорога твоя нині зупинка,
А серце так прагне щасливих картин.
Обшарпана долею зболена жінка
Згубилась у сяйві яскравих вітрин.
В долоні тремтить аж… червона машинка,
Хоч біди заходяться сміхом від кпин.
З пресвітлих під небом любові хрестин
У мами в руках є святкова краплинка.
Обшарпана долею зболена жінка…
Тетяна КАЗЬКО
***
Я дивлюсь на обрій – в тиху даль…
Засинає сонце у долині.
А думки мої – рої бджолині –
Сповивають, мов прозора шаль.
Наша доля – то витка спіраль.
Ми збираєм щастя по краплині…
Я дивлюсь на обрій – в тиху даль…
Засинає сонце у долині.
Кожен мріє про Святий Ґрааль
Від створіння світу і донині.
Та життя повільно в часоплині
Огорта в буденності вуаль.
Я дивлюсь на обрій – в тиху даль…
Ольга КАЦАН
ІРПІНСЬКИЙ РОНДЕЛЬ
Ірпінь. Кав’ярня. Клаптик щастя.
Парфуми затишку довкіль.
Скидає місто втоми бриль.
На мить здається: може, вдасться?
У пошуках одної масті
Так легко загубити ціль.
Ірпінь. Кав’ярня. Клаптик щастя.
Парфуми затишку довкіль.
Тугенький вузлик на зап’ястя
Прив’яже долі дивний кіль.
Коли скінчиться водевіль
Й усе сторицею воздасться?
Ірпінь. Кав’ярня. Клаптик щастя.
Ольга КІС
***
Як час настав на моровицю –
Світ якось аж завмер картинно.
Полегка жінка карантинно
Блаженно нюхає корицю.
Клянуть загладу блідолицю
Великі світу безупинно.
Як час настав на моровицю –
Світ якось аж завмер картинно.
І ті, що мали серце-крицю,
Враз спохопилися дитинно,
Згадали про Отця і Сина,
В руці уярмлену синицю…
Як час настав на моровицю.
Інна КОВАЛЬЧУК
***
А сніг мете – рясний лапатий сніг,
навколо все задимлює завія,
кудлатий вечір з інеєм на віях
вповзає в дім і тулиться до ніг,
юрмляться сірі тіні на стіні,
які навіщось нам ліхтар насіяв,
а сніг мете – рясний лапатий сніг,
навколо все задимлює завія,
в твоєму домі затишно мені,
тут руки часу пахнуть деревієм,
а за вікном клубочиться завія,
таранить вітер мури кам’яні,
і сніг мете – рясний лапатий сніг…
Любов КОСТЯНЕЦЬ
***
Там, де Альта свій проклала шлях,
Став Бориспіль, квітчаний барвінком.
Край Чубинського славимо дзвінко
І оспівуємо велич у піснях.
Майорів колись тут княжий стяг,
І росли у вись тополі гінко.
Там, де Альта свій проклала шлях,
Став Бориспіль, квітчаний барвінком.
Навкруги – поля, а у полях –
Пшениці із золотим відтінком.
Набирає швидкість лайнер стрімко
І злітає в небо, ніби птах,
Там, де Альта свій проклала шлях…
Володимир ЛИТВИН
***
Дороги лункі відгоміння –
Сніги, і сніги, і сніги…
І тіні, немов вороги,
Вповзають вужем у сумління.
Постане, як Боже творіння,
Цей світ у обіймах жаги.
Дороги лункі відгоміння –
Сніги, і сніги, і сніги…
Де тихе вітрів вітровіння,
Хтось в полі затіяв торги,
Бо час віддавати борги.
Приносять душі воскресіння
Дороги лункі відгоміння.
Михайло ЛИТВИНЕЦЬ
***
У теплім травні в рідну Україну
Вернувся соловей з чужих країв,
Змостив гніздечко й пісеньку завів
Про небо в зорях і в цвіту калину.
Я до співця весни душею лину,
Щасливить він мене після снігів.
У теплім травні в рідну Україну
Вернувся соловей з чужих країв.
Та входить літо в осінь журавлину,
І в ирій він майне, щоб я тужив.
Чи доживу його ще вчути спів?
А він? Чи верне ще в ясну годину
У теплім травні в рідну Україну?
Олесь ЛУПІЙ
***
Нарешті вітер вгомонився
І стало тихо у саду.
Поміж деревами іду,
І світ новий мені відкрився.
Сердиті хмари розпливлися,
Немов сховались за гряду.
Нарешті вітер вгомонився
І стало тихо у саду.
Із прецікавістю дивився
Я на оказію оту,
Щоб істину пізнать просту,
Дивився й дечому навчився.
Нарешті вітер вгомонився.
Михайло МИЛИЙ
СВЯТО РОНДЕЛЯ
Бориспіль потопає у ронделях
У травні, мов у квітах навесні.
Так кожен рік. Не вигадки це, ні.
Лунають голосно в усіх оселях,
На вулицях, у школах і готелях.
І в будні отаке, і в вихідні.
Бориспіль потопає у ронделях
У травні, мов у квітах навесні.
А звідти на весь світ спритніше хмелю
Поширює плоди свої рясні,
Несе, мов вітер, людству дні ясні.
І, проганяючи із душ пустелю,
Бориспіль потопає у ронделях.
Людмила МОЗГОВА
***
Який п’янкий цей яблуневий цвіт!
Тендітно-ніжні пелюстки кохання
Зриває вітер, як любов останню,
Щоб серце закувати у граніт…
На почуттях тримається цей світ!
І воскресає, і звучить прощання…
Який п’янкий цей яблуневий цвіт!
Тендітно-ніжні пелюстки кохання…
Тривожно сніг все сиплеться із віт!
О юна весно, вдовольни бажання:
Ти не завершуй підсумком читання
Життя мого свій доленосний звіт!
Який п’янкий цей яблуневий цвіт!..
Олександр МОРОЗ
***
Затужилося, засмутилося,
Зачекалося до жури.
Ти хоч що мені говори,
А не можна так, щоб не билося
В грудях серце, щоб не відкрилося
В нім причаєне до пори.
Затужилося, засмутилося,
Зачекалося до жури.
Ой, пливе весна зелен-крилами,
Розпустилися явори.
– Забери мене, забери, –
Ніби піснею зголосилося,
Затужилося, засмутилося…
Микола ПЕТРЕНКО
ЗІЗНАННЯ
Я вас люблю, замріяні ронделі,
Глибинну мудрість вашої душі –
Неначе благовісні міражі
На обширах життєвої пустелі.
Я вас люблю: ви мудрі і веселі,
Святі, немов капличні вітражі:
Я вас люблю, замріяні ронделі,
Глибинну мудрість вашої душі.
Химерних слів озвучені пастелі,
Тремкі, немов калина край межі:
Вам пустослів’я і олжа чужі –
Неначе сяйво в темному тунелі,
Я вас люблю, замріяні ронделі.
Петро ПОЛІЩУК
***
Любов’ю літо лебедить,
Любисток пахне, хміль шаліє –
Літа розлюблені леліє
В долонях липень молодий.
Колишня любощ вслід летить
І кличе, й лає, і жаліє…
Любов’ю літо лебедить,
Любисток пахне, хміль шаліє.
Лелечий легіт ледь бринить,
Міліє день і час маліє,
Малим хлоп’ям од щастя мліє
Олюблена сльозою мить –
Любов’ю літо лебедить.
Євген ПОЗНАНСЬКИЙ
БЕЗ КАЗКИ
Без казки надто сумно у житті
І не лише дитині, а й поету.
Прогрес скарбами сповнює планету,
Та відкидає цінності святі.
Сумуємо: де ті слова прості?
Де чисті неспотворені сюжети?
Без казки надто сумно у житті
І не лише дитині, а й поету.
Хай на полицях є томи товсті,
Щодня нову читаємо газету
Й не живемо і дня без інтернету,
Я сам пишу і нариси, й статті…
Без казки надто сумно у житті.
Лідія РУДЕНКО
***
Любому ронделю
Любий, ти мене причарував.
Хоч під старість, та тобі вдалося,
Афродіти золотим волоссям
Дивно рими в строфи пов’язав,
Золотими струнами заграв,
Посміхнувся, привітався: «Ось я!»
Любий, ти мене зачарував,
Хоч під старість, та тобі вдалося.
Руку ніжно трепетну подав
(У твоїх обіймах я і досі),
Пізнє щастя молодим колоссям
Пробивається між зелен-трав.
Любий, ти мене причарував.
Ольга САВЧЕНКО-ГНАТЮК
***
Дитинства сонячну підкову
Кладу на свій земний поріг
Як споконвічний оберіг
І думки свіжої, і слова.
На іншому подвір’ї знову –
Дощить чи дошкуляє сніг –
Дитинства сонячну підкову
Кладу на свій земний поріг.
У мене доля гонорова –
Такій коритися не гріх.
Вона не пряник, не батіг,
Дала мені життя основу –
Дитинства сонячну підкову.
Микола СЛАВИНСЬКИЙ
***
Невловний юний день і невловимий птах…
Усе кудись летить, усе кудись минає.
І літо молоде зникає у літах,
І осінь знає те, чого ніхто не знає.
Згоряє вогнище беззоряних світань,
А тінь від сонця у степах щезає,
І літо молоде зникає у літах,
І осінь знає те, чого ніхто не знає.
Сідає голуб вірний на зимовий дах,
Під крилами пітьма холодна засинає,
А хлопців гріють сутінки дівочих плахт,
І помічає ранок їх, і зустрічають
Невловний юний день і невловимий птах.
Микола ФЕДОРОВ
***
Весняний сон – це марево моє,
Який руйнує превелебний спокій.
Це щем в душі, де життєдайні соки
Нагадують, що радість в світі є.
Не кожен забирає від життя своє,
Не кожну суть охоплює за боки.
Весняний сон – це марево моє,
Який руйнує превелебний спокій.
В моїй душі веселка виграє.
З минулого ще визира неспокій,
Чоло лаштує мудрувато Фокій,
Зозуля не так рясно вже кує.
Весняний сон – це марево моє.
Марія ФОМІНА
ТРОЯНДИ КРИЧАЛИ В ЗАСНІЖЕНУ НІЧ
Троянди кричали в засніжену ніч,
Жадали коханням в серцях запалати.
Утрачене важко назад повертати,
Коли нездоланна ріка протиріч.
Думки розбрелися умить навсібіч,
Щоб знов до примирення шлях відшукати.
Тоянди кричали в засніжену ніч,
Жадали коханням в серцях запалати.
Він їх дарував їй. Іскринки із віч
Так прагли прощальний бар’єр подолати.
Вона ж бо дружина і лагідна мати.
«Обох тут вина є, у тому ж то й річ», –
Троянди кричали в засніжену ніч.
Людмила ШОСТАЦЬКА
ІСТИНИ ЗЕРНО
Спечу хлібину з істини зерна,
Щоб смакувати й ще хотілось,
Спечу собі та й іншим дам на милість,
Зігрію слово полум’ям єства.
Віддам любов назавжди й задарма,
Комусь у пору, а комусь на виріст.
Спечу хлібину з істини зерна,
Щоб смакувати й ще хотілось.
Яка пора! Божественна весна!
Чистенький аркуш, пера і чорнило,
О, як мені зі Словом пощастило!
Все залишу, тихенько, крадькома
Спечу хлібину з істини зерна.
Лідія ЯЦКОВА
З ПІВДЕННОГО БУГУ – ДО АЛЬТИ
З Південного Бугу – до Альти
Прилинув Рондель мій – вітайте!
Про все, що у серці – співайте!
Покажуть слова ваші – шпальти!
Нехай не тримають асфальти –
У римах травневих – кружляйте!
З Південного Бугу – до Альти
Прилинув Рондель мій – вітайте!
Бориспіль – не гірший від Мальти!
Повітря любові – ковтайте!
При свічах каштанів – читайте!..
Ронделем натхнення черпати –
З Піденного Бугу – до Альти!..
Упорядкували: Микола Боровко, Володимир Литвин, Микола Федоров
На фото: Микола Боровко з шанувальницями поетичного слова
“Українська літературна газета”, ч. 10 (276), 22.05.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/