Травень. Жаль. Заметіль вишнева

 
 
Володимир ГІЛЬЧУК
 
МОВЧАННЯ СТАРОЇ СКРИПКИ
Що, моя скрипко, замовкла дочасно?
Що ти скрипиш серед ночі, перо?
В світ нетутешній, страшний і прекрасний
зболене серце мене завело.
Мертво-криваві примари потворні,
хижих вампірів пекельний конклав…
Марно вклякав і молив чудотворну,
дарма зорю на вікні малював.
 
Трунок жадання по жилах розлився,
Місяць уповні скував моє тіло.
Жив, наче й досить, та все так невміло…
Може, й від цього смертельно втомився.
2016
ЗАГУБЛЕНЕ ЩАСТЯ
Ця зима – не зима: вже весняний вітер.
Море слів –  теплих сліз… Лиш замало літер.
 
А душа – молода і чекає дива.
Чи його принесуть ці лютневі зливи?
Бо тумани зрання, і на серці –   щемно…
Сонцесвітна краса –  ця любов таємна!
 
Промайнули літа, мов пуста сторінка.
Не сказав, що кохав, написав, що гірко.
 
А воно все ж було і таке велике!
Розгубив, поламав, захлинувся криком.
 
Не помітив любов, рахував напасті.
Не впізнав, не зберіг це безмовне щастя.
2014
РІЗДВЯНИЙ СНІГ
І
Чистий сніг – чистий лист.
І думок нема.
Котрий рік новий рік
в самоті німій.
Три царі, немовля –
дар святих надій.
Вже Різдво, скрізь Різдво.
Тільки тут – зима.
 
ІІ
У світ він прийшов, і вродилась на небі зірка.
Марія вмліває – дитя її груди ссе!
Для неї – він Бог, бо дитина – понад усе.
Для нас – на заклання рокована жертва. Гірко…
Дві тисячі років у душі вкладав насіння.
Дві тисячі років ми ближнього продаєм.
Ти дуже змалілий для святості, Віфлиєм!
Замало для Бога – повірити у спасіння.
Наш Бог відвернувся. Стулилась земля від горя.
Постав брат на брата – писав нам про це Іван.
Крізь голчані вушка проліз знахабнілий пан.
Не тче вже Маланка. Василь, слава богу, оре.
Він оре і сіє, він в серці любов зберіг.
У нього – Різдво, бо душа порадіти хоче.
Всміхається Бог, і архангел сонет шепоче.
Як тихо, як біло! Поля сповиває сніг…
2013
 
ОРДЕН СВЯТОЇ КОНВАЛІЇ
Чи це наснилося, чи було, чи ввижається –
щаслива посмішка і очі, що не каються?
Твій неприступний храм,  твердиню сю розвалюю
тараном срібних снів – букетиком конвалії.
Пречиста-неземна, ти ланцюжком і хрестиком
закляла  солов’ я спокусником-розбесником.
Та дихання лісів і ладан православія,
язичницький прадзвін – з букетиком конвалії.
Ельфійський цей напій, розхлюпаний по дзбаночках
я донесу до вуст закоханих краяночок.
Притисну до грудей найвищу цю регалію
і серце відімкну букетиком конвалії.
2013
ОСТАННЄ ДЛЯ МАМИ
Мамо! Березень не для тебе?
Ангел крило ламає – падаєш в небуття.
Ще б зачекав до жовтня… Ну, не відходь, не треба!!!
Ми ж не гнівили Бога, вірили в каяття…
Мамо! Я вже тебе не чую.
Де твої сильні руки? Вигорів щедрий сміх.
Ну, не заплющуй очі! Може, ще долечу я,
може, ще встигну впасти і відмолити гріх.
 
Мамо! Спробуй побути з нами.
Вимови тихе слово. Чуєш?! Ну, хоч змигни…
Пролісок рветься в небо… В мене не буде мами!!!
Бо я тебе покинув, зрадою завинив.
Мамо! Мулько тобі на ложі?
Син – це чуже коріння. Все я чогось шукав…
Спи… І прости, як зможеш. Більше не потривожу.
Кров’ю серця спливають. Терпне твоя рука…
2009
ТРАВЕНЬ
Травень. Жаль. Заметіль вишнева.
Голубінь. Очманіння вроди,
Подих листя… Щорік квітнево
воскресає в садах природа.
Буйрозмай. Покохай – не хочу…
Чи не можу. Чи відболіло.
Мрії сліпнуть. Жевріє тіло.
Щось заснула душа шепоче.
2008
ЛИПНЕВИЙ ДОЩ. ПОЛЕ
І липа відцвіла, і посмішка зів’яла…
І згинули слова, що снились навесні.
Мені оцих полів і сонця цього мало,
Бо не така любов намріялась у сні.
Ти очі відвела й завіяло січнево.
На плесі – сірий сум, на серці – тихий щем.
Чому я ще не жив? Чому я не сталевий?
Чому оця сльоза не зроджена дощем?!
Сліпий липневий дощ, затлумлений чеканням,
Із веселкових струн зіткай мені плаща.
Ти трохи припізнивсь, як і моє кохання.
Спасибі, що прийшов. Спасибі… І прощай…
2004
ДЕНЬ ВЕСІЛЛЯ. САМОГУБСТВО
Осінь. Дощ. Ставок. Трава.
Недодумані бажання,
Неусміхнене кохання,
Ненаписані слова.
Осінь. Смерть. Листок. Одна
Відчайдушна хризантема.
Ненароджена поема,
Келих, випитий до дна.
Осінь. Сміх. Фата. Цілунок.
Кавалькада тіл сп’янілих.
Ми тоді не розуміли,
Що не вічний цей дарунок.
Осінь. Сум. Сторінка. Тиша.
Непосильність і безвілля.
Плаче жовтень від похмілля
І туман думки колише…
 
Осінь. Дощ. Ставок. Трава.
Ти кохала… Я кохав…
1999
 
 

№9 (197) 5 травня 2017