Торкнутися квітки – квітка заговорить…

 

 

Василь МІСЕВИЧ

 

Свій слід не зітри

І крила доріг, і ці ранні сади

заколисує днина.

І верби плакучі над ставом

розвішують вітами

шовк.

Всі хочуть рости, зацвітати,

І просить пожити

ще глина,

що липне в негоду до ніг,

наче грубий і в’їдливий шов.

Свій слід не зітри. Будуть там

ночувати

дерева й зозулі,

І коник залізним копитом

шукати прудке

джерело.

На біле обійстя під ранок

злетяться літа

промайнулі,

Розкриють обійми до сонця

співучі дороги

й весло.

Свій слід не зітри.

Побратимів покличе

він завтра у гості

І доли і води,

й найвищу в Карпатах

кичеру-гору.

Постій з голубами притихло

на ріднім

калиновім мості,

Витрушуй із серця поволі

вчорашні

тривоги й журу.

 

***

П’янка світанкова заграва,

Високі у небі орли.

Впаду, мов горіх, я в отави,

Накриюся тінню бджоли.

 

Згасаючі дня волоконця

Блищать на зелених гілках.

Ще сонях вечірнього сонця

Потримаю трішки в руках.

 

Просвітлені, лагідні лиця,

І щастя омріяна мить…

Промінчик спіймаю в зіницях,

Він гріє мене й не болить.

 

Доріг молоде гоговіння.

І поля, і пралісу, й рік…

Відчую, як в надрах коріння

Старанно проціджує сік.

 

А вись – золота й солов’їна –

Гойдається в такт і пливе.

Послухаю серце Вкраїни.

Ще б’ється…

ще б’ється.

 

Читаючи «Катерину»

Вітри у телинку виспівують соло.

За шибкою – вечір і темінь густа.

Сестричка-школярка читає уголос

Про долю дівочу, далекі літа.

На мить лише зиркне й сховається місяць,

І хмари нависли стіною, мов рать.

В хатині немає вже вільного місця.

Набилося люду. Сидять і стоять.

Між ними і я. Непомітно, як гномик,

Присів і сховався в найдальший куток.

Ловлю кожне слово, хоча й не знайоме,

Боюся дихнути, вуста – на замок.

Читає сестричка…

Свистить хуртовина…

Ні вогника в полі…

діброва гуде.

Снігами бреде…

знов бреде Катерина,

Дитя притискає мале до грудей.

Сусід може втретє прикурює люльку,

Я сльози втираю, свій гнів не таю:

– Цей вуйко так пише…

поганий цей вуйко,

Навіщо він мучить Катрусю мою?

Нарешті затихло.

За вікнами груша

Гостей провела.

Вже й домашні лягли.

Щоб інші не знали, не ятрили душу,

Я вирвав той текст і у грубці спалив.

Недремно стоїть наша Пам’ять над часом,

Ґвалтує його круговерть суєти.

Прости того хлопчика, батьку Тарасе,

За те, що вчинив…

І за вірш цей прости.

 

***

Ще голос поруч… а мене нема.

Ні тут, ні там. І скрізь…

Мій рідний Боже!

Обійстя снігом замело. Зима.

Промерзлий клен зігрітися не може.

А тихо як! І храм замовк, не дзвонить.

Німує праліс і гора німа.

Кричу в усі знайомі телефони:

– Мене нема. Ви чуєте: не-ма!

І весь горю, без полум’я згораю.

Звіряю пульс. Нормально. Позаяк…

Однак мене не бачать, обминають,

Немов старий поношений сардак.

Тримаю мить за ниточку прозору

І тану… і мілію, мов ріка.

Мене нема. Але я тут, я поруч.

Ось мої очі… ось чоло… рука.

Течуть шляхи. Скоцюрбивсь вечір-злидень.

А люду… Люду – кучерява тьма.

Ніхто не каже «здрастуй» чи «добридень».

А може, справді вже мене нема?..

 

***

Цей ставок для мене, наче море,

Ліси і гори – рай мені неначе.

Торкнуся квітки – квітка заговорить…

Таке все миле, а життя…

Ну, наче…

В ярмі сьогодні наша правда й воля.

Напанувались у братерстві досить.

Купують нас за євро і за доляр

Чужі чинуші й рідні малороси.

А час пливе, від Бога і без Бога.

Самотній храм…

За вигоном – хрести…

Уже забули вишні край дороги

Що їм весною треба знов цвісти.

Лелеки сумно гнізда покидають,

Не тих пісень співають солов’ї…

А я живу й Вітчизни не міняю.

Вона мене обрала, я – її.

Тут все моє: оцей ставок і гори,

Круті плаї, над річкою тумани…

Торкаю квітку – квітка заговорить,

І потепліє в серці, і відтане.

 

***

Прости мене, світе, що жив на цім світі.

А жив? А любив, як весну солов’ї?

Кладу своє серце в твоє білоквіття,

В твоє чорновіття, тривоги твої.

Прости мене, світе, що був я розумним.

Не модно це нині, не модно… прости.

Обрізано крила – без крику, безшумно…

А хтось шепотить: «Ти тримайся, лети».

Летіти? У безвість?

На чорні намиста?

Розсипати очі? Згубити сліди?

Дай, Боже, востаннє обняти любисток,

З кленового листя напитись води.

Прости мене, світе, помру в цьому світі.

Розтану в тумані, в потоках, в траві.

Ти зрониш сльозу серед білого літа,

І я заридаю, бо плачуть ЖИВІ.

 

***

Коси цвітом обтрусило

Ой, роки – із літа в осінь…

Повернути їх несила.

Дуже рано, мамко, коси

Ваші цвітом обтрусило.

Як прийшов поштар Танасій

І сказав: «Кріпись, дитино!»,

У волосся заплелася

Перша біла павутина.

Дні збігали у тривозі

В надвечір’я чорноброве.

Постаріли при дорозі

Медоквітні липи – вдови.

Голубі у небі хмари,

Такі теплі сяють ранки!

Чом зіниці ваші карі

Затуманилися, мамко?

Як підніметесь з постелі

І – туди, де зелен-злаки,

Вітер цвіту вам настелить,

Щоб ступати було м’яко.

Як підете (звісно, важко)

В той лужок, де квіти…

квіти…

Позбігаються ромашки

Вас росою напоїти.

Натомились? Що й казати!

Літ, як маку, за плечима.

А навстріч – родинна хата

Тепло світиться очима.

За вікном шумлять ялиці,

Гілка дахом сонно човга.

Ви поспіть.

І хай насниться

Вам дорога.

Довга, довга…

 

***

В’ється стежка…

Гомінлива днина.

Гір далеких світить силует.

Йде селом в куфаєчці хлопчина.

Він – ще милий хлопчик, не поет.

Чорним хлібом з лободи й макухи

Погодує зграйку голубів.

Вдячно клен вітає капелюхом,

І вітають далі голубі.

Синь небесна зазирає в очі,

І несуть вітри погідну вість.

Посміхнеться квітка на обочі,

«Будь здорова!» – квітці відповість.

Йде хлопчина…

В’ється стежка й лине,

Молодіє днина і цвіте,

А в його скуйовджену чуприну

Заплелось проміння золоте.

 

Хоронили скрипаля

Вчора він звеселяв побратимів

віртуозною грою на скрипці.

Сьогодні не повернувся з бою.

З телевізійних новин

Тихі води лижуть сірий камінь,

Камінь мокрий, висихає вмить.

Гладжу скрипку шерхлими руками.

Відболіла скрипка і мовчить.

Понесли його вже побратими

В білих ружах, золотих вінках.

Так вона ридала поруч з ними,

Що, здавалось, плакала й ріка.

Був у всьому першим на окрузі

І скрипаль від Бога, як ніхто.

Тітка Дарка мовила у тузі:

«Ще дитина… Проклята АТО!»

Сонце сіло за кичери дальні.

День згасав, збиралася гроза.

Залп… знов залп…

та ще слова прощальні,

І дівчат закоханих сльоза.

Відлетіла дужечка у Вічність.

Мабуть, янгол її в рай несе.

Знову будні дивляться у вічі.

Треба жити. Жити тут – і все.

 

Подаруй надію

Морозець поколює. Пороша.

Снігом вкрито гори і мости.

Край воріт старенький листоноша

Все стоїть, вагається зайти.

Господиня – в хаті.

Пахне зілля.

В грубі ледь потріскують дрова.

Рік як з милим справили весілля,

За хвилину-другу – удова.

Ще не знає…

Лист прийшов учора,

І на серці трішки відлягло.

«Не журися, повернуся скоро»…

Кожне слово дихало теплом.

Пригадала день той…

Те прощання,

І ранковий потяг вдалині…

Помолилась за своє кохання

І за хлопців тих, що на війні.

За вікном звисали густо хмари,

І вітри свистіли снігові.

Я прошу: не поспішай, поштарю,

Подаруй надію ще вдові.

 

Вкотре сниться війна

Ніч сіріє, відходить поволі.

Благодать. І святкує весна.

Смачно так позіхають тополі,

А мені вкотре сниться війна.

Не кричу і, здається, не плачу,

Хоч шкрябе і болить у душі.

Бачу хлопців… дітей своїх бачу

В напівтемнім глухім бліндажі.

Ось Марко, син племінниці Насті.

Спить клубочком на рідній землі.

Це ще завтра: і бій той за Щастя*,

І скупа похоронка в селі.

Ми несли його зранене тіло

На твердих мозолястих руках.

А дерева вдягалися в біле,

Й солов’ї заливались в садках.

Тільки б жити!..

Так щедро і мило

Все до сонця аж пнеться рости.

Але знов по Вкраїні – могили,

І мовчанням говорять хрести.

Сни тривожні, болючі, як рани,

І нема від них ліку давно.

А тополі проснулись під ранок

І так мирно шумлять під вікном.

 

* Щастя – населений пункт на Донеччині.

 

***

Лише світанок відчиняє брами.

Не чути навіть голосу ніде.

А дощ так тихо, тихо так іде

Й цілує трави мокрими губами.

Довкілля пахне молодим дощем.

Воно цвіте і трішечки червоне.

Вітри малі ще. Боязко їм ще

Хитати стебла і високі крони.

І я мовчу. Не хочеться чомусь

Тривожить ниньки світанкове диво.

Скотилась зірка…

Об гілляччя – лусь! –

І білий цвіт посипався, як мливо.

Біліє світ. І ниття він пряде,

І в’яже ниття у тоненькі джгути.

А ранніх птиць не видно ще, не чути,

Лиш дощ іде…

Так тихо дощ іде.

 

***

Повітря пахуче, ще й Богом нагріте.

Недільно святковий і лагідний день.

На землю спустилося бабине літо,

А дідове, мабуть, не скоро прийде.

Трава розляглася привільно й ледачо,

І соняхи світяться знизу й до брів.

Далеко-далеко, та ти ще побачиш,

Прощальний шнурочок вгорі журавлів.

Земля – ні на крок, а, здається, що плине,

І стомлено листя вже гублять гаї,

І бабине літо в сухім картоплинні

Намотує джміль на крильцята свої.

 

Журавлики летять…

Жовтіють стерні, вдалині – гаї.

Блукають в полі ще вітри – гульвіси.

Журавлики летять в чужі краї,

Хоча не мають паспорта і візи.

 

До цятки – цятка… Світяться з імли

І тануть… тануть аж на видноколі.

Ритмічний помах крил. «Курли, курли»

Паде на душу, наче дрібка солі.

 

Летять, летять… з води їм і роси!

Нехай доріжку вистеляють зорі.

Та буде жаль: хтось, вибившись із сил,

Знайде назавжди прихисток у морі.

 

Загубиться і зникне в небі слід

Слабкого птаха, що відстав од зграї.

…Самотні гнізда дивляться услід,

Тепло із гнізд по крапельці стікає.

 

***

В мужчин турбот, як листя на барвінку.

Така тривожна і крута пора.

А тут Господь ще виліпив нам жінку,

Та ще (о Боже!) з нашого ребра.

Трудився в поті. Не купавсь у славі.

Безсонні ночі й труднощі зборов.

Таку красиву виліпив, як сам він.

На наші муки?

Ревнощі?

Любов?

Життя і білим, й чорним оповито.

Було душі, як птицям у сльоту.

А все одно так хочеться любити

Тебе, як зірку, – світлу і святу.

Нема струни – і скрипка не заграє.

Немає сонця – бліднуть небеса.

А я молюсь, що ти мене кохаєш.

За що, спитають? А не знаю й сам.

Коли ідеш – пливеш, мені здається.

І вже цвіте, і вже сміється вись,

І у прохожих світяться обличчя…

А, може, правий був Господь колись?..

 

Приходи до мене

– Мимо вітру на помості,

Під крильцятами бджоли

Приходи до мене в гості.

– А коли скажи? Коли?

– Як гора засне з горою,

Й нічка вкриє береги,

Ми зустрінемось з тобою.

– Буде темно, дорогий.

– Усміхнеться сонце оком

Оживуть поля й мости…

Приходи на плай високий.

– Ой, боюсь я висоти.

– Як зросте трава зелена,

Вмита росами й дощем,

Пригорнися ти до мене.

– Не цілована я ще.

– Як стемніє неба просинь,

Хмари згорнуться в сувій,

Ми зустрінемось під осінь.

– Чи не пізно, любий мій?

Зацвіли морози ранні,

І зозуля не кує.

– Ти чиє тепер кохання?

– Не твоє вже, не твоє.

 

***

День змалів до зернятка, росинки.

Непомітно притишились кроки.

Ти не спиш, моя мила травинко?

Ми сьогодні такі одинокі.

Пожовтіли садів гобелени,

І крайнебо погасло, як ватра.

Не губи своє листячко, клене,

Буде холодно, братику, завтра.

Буде холодно…

Стомлені віти

На деревах до часу зігнуло.

За краєчок притримаю вітер,

Аби зверху і знизу не дуло.

Гасне осінь…

Суха, як скоринка.

Відпливає й прощається, тане…

Поцілуй мене, мила травинко,

Може статися так, що востаннє.

 

Може, старість…

Звичайно, старію.

Прохолода війнула в лице.

Від’ячали літа, тільки мріють…

Вже такі, як обручки кільце.

Не жалію. Навіщо жаліти?

Дні пов’язано часом у джгут.

Птиці в небі летять.

Їм летіти,

А мені ще лишатися тут.

В цім житті не сиділося скраю,

Та скарбів й нагород не нажив.

Щось писав… Прочитають? Не знаю,

Хоч, здається, в словах не грішив.

Вийду в поле. Так свіжо і мило

Гомонять на світанку жита.

Шлях біжить за круті небосхили

Й обривається вперше десь там…

Відійду. На пахучім роздоллі

Серце квіткою срібно зросте.

Може, скаже хтось так, мимоволі:

«Який гарний васильок цвіте!»

 

Залишити коментар