Торкнутися квітки – квітка заговорить…

 
 
Василь МІСЕВИЧ
 
Свій слід не зітри
І крила доріг, і ці ранні сади
заколисує днина.
І верби плакучі над ставом
розвішують вітами
шовк.
Всі хочуть рости, зацвітати,
І просить пожити
ще глина,
що липне в негоду до ніг,
наче грубий і в’їдливий шов.
Свій слід не зітри. Будуть там
ночувати
дерева й зозулі,
І коник залізним копитом
шукати прудке
джерело.
На біле обійстя під ранок
злетяться літа
промайнулі,
Розкриють обійми до сонця
співучі дороги
й весло.
Свій слід не зітри.
Побратимів покличе
він завтра у гості
І доли і води,
й найвищу в Карпатах
кичеру-гору.
Постій з голубами притихло
на ріднім
калиновім мості,
Витрушуй із серця поволі
вчорашні
тривоги й журу.
 
***
П’янка світанкова заграва,
Високі у небі орли.
Впаду, мов горіх, я в отави,
Накриюся тінню бджоли.
 
Згасаючі дня волоконця
Блищать на зелених гілках.
Ще сонях вечірнього сонця
Потримаю трішки в руках.
 
Просвітлені, лагідні лиця,
І щастя омріяна мить…
Промінчик спіймаю в зіницях,
Він гріє мене й не болить.
 
Доріг молоде гоговіння.
І поля, і пралісу, й рік…
Відчую, як в надрах коріння
Старанно проціджує сік.
 
А вись – золота й солов’їна –
Гойдається в такт і пливе.
Послухаю серце Вкраїни.
Ще б’ється…
ще б’ється.
 
Читаючи «Катерину»
Вітри у телинку виспівують соло.
За шибкою – вечір і темінь густа.
Сестричка-школярка читає уголос
Про долю дівочу, далекі літа.
На мить лише зиркне й сховається місяць,
І хмари нависли стіною, мов рать.
В хатині немає вже вільного місця.
Набилося люду. Сидять і стоять.
Між ними і я. Непомітно, як гномик,
Присів і сховався в найдальший куток.
Ловлю кожне слово, хоча й не знайоме,
Боюся дихнути, вуста – на замок.
Читає сестричка…
Свистить хуртовина…
Ні вогника в полі…
діброва гуде.
Снігами бреде…
знов бреде Катерина,
Дитя притискає мале до грудей.
Сусід може втретє прикурює люльку,
Я сльози втираю, свій гнів не таю:
– Цей вуйко так пише…
поганий цей вуйко,
Навіщо він мучить Катрусю мою?
Нарешті затихло.
За вікнами груша
Гостей провела.
Вже й домашні лягли.
Щоб інші не знали, не ятрили душу,
Я вирвав той текст і у грубці спалив.
Недремно стоїть наша Пам’ять над часом,
Ґвалтує його круговерть суєти.
Прости того хлопчика, батьку Тарасе,
За те, що вчинив…
І за вірш цей прости.
 
***
Ще голос поруч… а мене нема.
Ні тут, ні там. І скрізь…
Мій рідний Боже!
Обійстя снігом замело. Зима.
Промерзлий клен зігрітися не може.
А тихо як! І храм замовк, не дзвонить.
Німує праліс і гора німа.
Кричу в усі знайомі телефони:
– Мене нема. Ви чуєте: не-ма!
І весь горю, без полум’я згораю.
Звіряю пульс. Нормально. Позаяк…
Однак мене не бачать, обминають,
Немов старий поношений сардак.
Тримаю мить за ниточку прозору
І тану… і мілію, мов ріка.
Мене нема. Але я тут, я поруч.
Ось мої очі… ось чоло… рука.
Течуть шляхи. Скоцюрбивсь вечір-злидень.
А люду… Люду – кучерява тьма.
Ніхто не каже «здрастуй» чи «добридень».
А може, справді вже мене нема?..
 
***
Цей ставок для мене, наче море,
Ліси і гори – рай мені неначе.
Торкнуся квітки – квітка заговорить…
Таке все миле, а життя…
Ну, наче…
В ярмі сьогодні наша правда й воля.
Напанувались у братерстві досить.
Купують нас за євро і за доляр
Чужі чинуші й рідні малороси.
А час пливе, від Бога і без Бога.
Самотній храм…
За вигоном – хрести…
Уже забули вишні край дороги
Що їм весною треба знов цвісти.
Лелеки сумно гнізда покидають,
Не тих пісень співають солов’ї…
А я живу й Вітчизни не міняю.
Вона мене обрала, я – її.
Тут все моє: оцей ставок і гори,
Круті плаї, над річкою тумани…
Торкаю квітку – квітка заговорить,
І потепліє в серці, і відтане.
 
***
Прости мене, світе, що жив на цім світі.
А жив? А любив, як весну солов’ї?
Кладу своє серце в твоє білоквіття,
В твоє чорновіття, тривоги твої.
Прости мене, світе, що був я розумним.
Не модно це нині, не модно… прости.
Обрізано крила – без крику, безшумно…
А хтось шепотить: «Ти тримайся, лети».
Летіти? У безвість?
На чорні намиста?
Розсипати очі? Згубити сліди?
Дай, Боже, востаннє обняти любисток,
З кленового листя напитись води.
Прости мене, світе, помру в цьому світі.
Розтану в тумані, в потоках, в траві.
Ти зрониш сльозу серед білого літа,
І я заридаю, бо плачуть ЖИВІ.
 
***
Коси цвітом обтрусило
Ой, роки – із літа в осінь…
Повернути їх несила.
Дуже рано, мамко, коси
Ваші цвітом обтрусило.
Як прийшов поштар Танасій
І сказав: «Кріпись, дитино!»,
У волосся заплелася
Перша біла павутина.
Дні збігали у тривозі
В надвечір’я чорноброве.
Постаріли при дорозі
Медоквітні липи – вдови.
Голубі у небі хмари,
Такі теплі сяють ранки!
Чом зіниці ваші карі
Затуманилися, мамко?
Як підніметесь з постелі
І – туди, де зелен-злаки,
Вітер цвіту вам настелить,
Щоб ступати було м’яко.
Як підете (звісно, важко)
В той лужок, де квіти…
квіти…
Позбігаються ромашки
Вас росою напоїти.
Натомились? Що й казати!
Літ, як маку, за плечима.
А навстріч – родинна хата
Тепло світиться очима.
За вікном шумлять ялиці,
Гілка дахом сонно човга.
Ви поспіть.
І хай насниться
Вам дорога.
Довга, довга…
 
***
В’ється стежка…
Гомінлива днина.
Гір далеких світить силует.
Йде селом в куфаєчці хлопчина.
Він – ще милий хлопчик, не поет.
Чорним хлібом з лободи й макухи
Погодує зграйку голубів.
Вдячно клен вітає капелюхом,
І вітають далі голубі.
Синь небесна зазирає в очі,
І несуть вітри погідну вість.
Посміхнеться квітка на обочі,
«Будь здорова!» – квітці відповість.
Йде хлопчина…
В’ється стежка й лине,
Молодіє днина і цвіте,
А в його скуйовджену чуприну
Заплелось проміння золоте.
 
Хоронили скрипаля
Вчора він звеселяв побратимів
віртуозною грою на скрипці.
Сьогодні не повернувся з бою.
З телевізійних новин
Тихі води лижуть сірий камінь,
Камінь мокрий, висихає вмить.
Гладжу скрипку шерхлими руками.
Відболіла скрипка і мовчить.
Понесли його вже побратими
В білих ружах, золотих вінках.
Так вона ридала поруч з ними,
Що, здавалось, плакала й ріка.
Був у всьому першим на окрузі
І скрипаль від Бога, як ніхто.
Тітка Дарка мовила у тузі:
«Ще дитина… Проклята АТО!»
Сонце сіло за кичери дальні.
День згасав, збиралася гроза.
Залп… знов залп…
та ще слова прощальні,
І дівчат закоханих сльоза.
Відлетіла дужечка у Вічність.
Мабуть, янгол її в рай несе.
Знову будні дивляться у вічі.
Треба жити. Жити тут – і все.
 
Подаруй надію
Морозець поколює. Пороша.
Снігом вкрито гори і мости.
Край воріт старенький листоноша
Все стоїть, вагається зайти.
Господиня – в хаті.
Пахне зілля.
В грубі ледь потріскують дрова.
Рік як з милим справили весілля,
За хвилину-другу – удова.
Ще не знає…
Лист прийшов учора,
І на серці трішки відлягло.
«Не журися, повернуся скоро»…
Кожне слово дихало теплом.
Пригадала день той…
Те прощання,
І ранковий потяг вдалині…
Помолилась за своє кохання
І за хлопців тих, що на війні.
За вікном звисали густо хмари,
І вітри свистіли снігові.
Я прошу: не поспішай, поштарю,
Подаруй надію ще вдові.
 
Вкотре сниться війна
Ніч сіріє, відходить поволі.
Благодать. І святкує весна.
Смачно так позіхають тополі,
А мені вкотре сниться війна.
Не кричу і, здається, не плачу,
Хоч шкрябе і болить у душі.
Бачу хлопців… дітей своїх бачу
В напівтемнім глухім бліндажі.
Ось Марко, син племінниці Насті.
Спить клубочком на рідній землі.
Це ще завтра: і бій той за Щастя*,
І скупа похоронка в селі.
Ми несли його зранене тіло
На твердих мозолястих руках.
А дерева вдягалися в біле,
Й солов’ї заливались в садках.
Тільки б жити!..
Так щедро і мило
Все до сонця аж пнеться рости.
Але знов по Вкраїні – могили,
І мовчанням говорять хрести.
Сни тривожні, болючі, як рани,
І нема від них ліку давно.
А тополі проснулись під ранок
І так мирно шумлять під вікном.
 
* Щастя – населений пункт на Донеччині.
 
***
Лише світанок відчиняє брами.
Не чути навіть голосу ніде.
А дощ так тихо, тихо так іде
Й цілує трави мокрими губами.
Довкілля пахне молодим дощем.
Воно цвіте і трішечки червоне.
Вітри малі ще. Боязко їм ще
Хитати стебла і високі крони.
І я мовчу. Не хочеться чомусь
Тривожить ниньки світанкове диво.
Скотилась зірка…
Об гілляччя – лусь! –
І білий цвіт посипався, як мливо.
Біліє світ. І ниття він пряде,
І в’яже ниття у тоненькі джгути.
А ранніх птиць не видно ще, не чути,
Лиш дощ іде…
Так тихо дощ іде.
 
***
Повітря пахуче, ще й Богом нагріте.
Недільно святковий і лагідний день.
На землю спустилося бабине літо,
А дідове, мабуть, не скоро прийде.
Трава розляглася привільно й ледачо,
І соняхи світяться знизу й до брів.
Далеко-далеко, та ти ще побачиш,
Прощальний шнурочок вгорі журавлів.
Земля – ні на крок, а, здається, що плине,
І стомлено листя вже гублять гаї,
І бабине літо в сухім картоплинні
Намотує джміль на крильцята свої.
 
Журавлики летять…
Жовтіють стерні, вдалині – гаї.
Блукають в полі ще вітри – гульвіси.
Журавлики летять в чужі краї,
Хоча не мають паспорта і візи.
 
До цятки – цятка… Світяться з імли
І тануть… тануть аж на видноколі.
Ритмічний помах крил. «Курли, курли»
Паде на душу, наче дрібка солі.
 
Летять, летять… з води їм і роси!
Нехай доріжку вистеляють зорі.
Та буде жаль: хтось, вибившись із сил,
Знайде назавжди прихисток у морі.
 
Загубиться і зникне в небі слід
Слабкого птаха, що відстав од зграї.
…Самотні гнізда дивляться услід,
Тепло із гнізд по крапельці стікає.
 
***
В мужчин турбот, як листя на барвінку.
Така тривожна і крута пора.
А тут Господь ще виліпив нам жінку,
Та ще (о Боже!) з нашого ребра.
Трудився в поті. Не купавсь у славі.
Безсонні ночі й труднощі зборов.
Таку красиву виліпив, як сам він.
На наші муки?
Ревнощі?
Любов?
Життя і білим, й чорним оповито.
Було душі, як птицям у сльоту.
А все одно так хочеться любити
Тебе, як зірку, – світлу і святу.
Нема струни – і скрипка не заграє.
Немає сонця – бліднуть небеса.
А я молюсь, що ти мене кохаєш.
За що, спитають? А не знаю й сам.
Коли ідеш – пливеш, мені здається.
І вже цвіте, і вже сміється вись,
І у прохожих світяться обличчя…
А, може, правий був Господь колись?..
 
Приходи до мене
– Мимо вітру на помості,
Під крильцятами бджоли
Приходи до мене в гості.
– А коли скажи? Коли?
– Як гора засне з горою,
Й нічка вкриє береги,
Ми зустрінемось з тобою.
– Буде темно, дорогий.
– Усміхнеться сонце оком
Оживуть поля й мости…
Приходи на плай високий.
– Ой, боюсь я висоти.
– Як зросте трава зелена,
Вмита росами й дощем,
Пригорнися ти до мене.
– Не цілована я ще.
– Як стемніє неба просинь,
Хмари згорнуться в сувій,
Ми зустрінемось під осінь.
– Чи не пізно, любий мій?
Зацвіли морози ранні,
І зозуля не кує.
– Ти чиє тепер кохання?
– Не твоє вже, не твоє.
 
***
День змалів до зернятка, росинки.
Непомітно притишились кроки.
Ти не спиш, моя мила травинко?
Ми сьогодні такі одинокі.
Пожовтіли садів гобелени,
І крайнебо погасло, як ватра.
Не губи своє листячко, клене,
Буде холодно, братику, завтра.
Буде холодно…
Стомлені віти
На деревах до часу зігнуло.
За краєчок притримаю вітер,
Аби зверху і знизу не дуло.
Гасне осінь…
Суха, як скоринка.
Відпливає й прощається, тане…
Поцілуй мене, мила травинко,
Може статися так, що востаннє.
 
Може, старість…
Звичайно, старію.
Прохолода війнула в лице.
Від’ячали літа, тільки мріють…
Вже такі, як обручки кільце.
Не жалію. Навіщо жаліти?
Дні пов’язано часом у джгут.
Птиці в небі летять.
Їм летіти,
А мені ще лишатися тут.
В цім житті не сиділося скраю,
Та скарбів й нагород не нажив.
Щось писав… Прочитають? Не знаю,
Хоч, здається, в словах не грішив.
Вийду в поле. Так свіжо і мило
Гомонять на світанку жита.
Шлях біжить за круті небосхили
Й обривається вперше десь там…
Відійду. На пахучім роздоллі
Серце квіткою срібно зросте.
Може, скаже хтось так, мимоволі:
«Який гарний васильок цвіте!»
 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал