Тінь Еврідіки

 
Дмитро  КРЕМІНЬ
 
дистиху александрійський
вірше
ти прославив це життя пропаще
де ждемо коли нам стане гірше
хоч і сподівалися на краще
 
Архімед покинув Сіракузи
ради скриптів ув Александрії
але з нами грації та музи
скіфський стиль у золоті та мрії
 
ув Елладі нашій канонада
не стихає вже щодня й щоночі
ви казали – степова Еллада
чорні круки п’ють блакитні очі
 
де ти нині є найкраща в світі
о країно золота й блакиті
спалені сувої
чорна хмара
мов привіт од шейха
від Омара
 
СЕЗОН У ПЕКЛІ
Вино у дзбані – aqwa vita,
Графин церковного вина…
Ти погукай мене із літа,
Де ти стоїш одним-одна.
Ти задивилася угору,
Де сяє золото й блакить.
А від токаю і кагору
Не голова – душа болить.
І доцвітають чорнобривці,
І час – мов зведений затвор…
Каретою імператриці
Гримить Андріївський собор.
О, де там юність, дні веселі,
Театр – мов римський Колізей?
Немов на мокрій акварелі
Осіння мла твоїх очей.
А в ніч і пристрасну, й шалену
Прибуде царственний інтим
Із Петербурга і на Мену,
З гербом веселим, золотим…
І як там буде – хто це знає…
Земля холодна і суха.
Горить город. Душа палає.
Та хто із нас не без гріха?
Пишіте вірші та есеї,
Служіте правді до кінця,
Бо ми й тепер у Колізеї –
У Колізеї Козельця…
 
БАЛАДА
Мені наснився дім химер
Із тисячі палат.
А я, поет і фантазер,
Цьому страшенно рад.
Огні спливають по ріці,
Вогонь у серці знов…
І знов троянда у руці,
А по дуелі – кров.
Там пахнуть кава й шоколад,
А скрипка й альт – улад…
Там я писав одну з балад,
Найкращу із балад.
А в тій, найпершій із палат,
Сліпучі дзеркала.
Там ти знімала свій халат
І кімоно зняла.
Немов осяяний чертог
У стрекоті кіно…
Там із екрану – чорт і бог
У білім кімоно.
Там вирував смертельний бал,
І згасли тисячі дзеркал.
І це – фінал балад.
І силуету чорне тло:
Усе було і все пройшло,
Не вернеться назад.
Оркестр у сяйві мідних труб,
І ти в огні гориш…
А де отой старий яхт-клуб?
А Сена?А Париж?
Усе було і все пройшло.
– Алло! – кричу. – Алло!
Осмута впала на чоло,
І все життя пройшло.
Та я живу і я не вмер,
Не треба чорних дат.
А дім у тисячу химер
Прийме в дарунок брат.
Розбиті в друзки дзеркала,
Немов життя моє.
Невже все спалено дотла
В цім домі, шансоньє?
 
***
Куди не йду – веде цей битий шлях
З варяг у греки, з греків – у варяги,
Де соняхи чорніють у полях
І де сліди поразок і відваги.
 
Там ніч ночей, і битва битв, а ти
Минулого не в силах побороти.
Та лиш тобі судилося дійти,
Де слід пелопонеської піхоти…
 
***
Подружився з самосадом
Сивий чоловік .
Автомат здружився з «Градом».
ХХІ вік.
Території третина
Відійшла убік.
Незалежна Україна
– 25 рік.
Вороги ідуть не в гості,
Звуть в СРСР.
Кримінальні 90-ті
З нами дотепер.
Ніби ракова пухлина
Поїдає всіх.
Друть із батька, друть із сина.
А не вкрасти – гріх?
Але ради цього неба,
Рабського меню
Відстояти нині треба
Лінію вогню.
Відстояти море й гори
Для чужих дітей,
Аби їздили в  офшори,
Де живе Орфей…
 
***
про Поля Верлена
про вічні «Романси без слів»
усі ми читали – з Артура Рембо
«Голосними»
 
на рейсовім АНі літали таємно ві Львів
а там – андеграунд поетів
змагалися з ними
 
давно це було – відгоріли мої сімдесяті
тепер уже інші гуляють і плачуть
на святі
над іншими нині схиляються рідні знамена
та з нами і досі слова і Рембо і Верлена
 
коли ще побуду в столиці імперських химер
і хто мене стріне там
на Личаківському цвинтарі
на Ринковій площі
хто в «Цісарській каві» помер
а хто ще фіглює й потягує «Львівське» і «Дзінтарі»
 
а час пролетів і бунтарський огонь відгорів
країна минула – із еллінів скіфів і готів
і вже на олімпі – то діти старезних сексотів
то підданці їхні – онуки старих бунтарів
 
о п’яний кораблю
куди нас у далеч несеш
у схрони піратські на острові
в хащі зажури
 
минає Міленіум і на вершках телевеж
іскряться дзвіниці
собору пресвітлого Юри
 
а там десь потойбік –  моя полонина зелена
дуель неминуча і вічна Рембо і Верлена
 
***
Вона лежала. Возлежала,
Мов перед цезарем цариця,
І кобри здибленої жала
Вп’ялися в неї, як годиться.
 
Вогонь розгнівавсь у каміні:
Мовляв, сиди в амфітеатрі.
І блискав приском на коліні
Не цезарю, а Клеопатрі.
 
Та Рим – це Рим. Раби з колоній –
Де Юлій Цезар і Антоній,
А ти – звіздою фараона.
Що нині чар могильній крипті?
Так залишайся у Єгипті,
Немов Хрещатицька колона!
 
***
Лісів барвисті акварелі
В багетах, рамах золотих.
І монастирський храм Кваренгі,
Церковні музика і стих.
 
Літа убивчі, самовбивчі,
Все проминуло – і нема…
Та як у храмі піють півчі, –
Там книги древнього письма.
 
Сторінка книги – ніби пустка.
Над світлим німбом – чорна хустка,
І тінь – од вікон і дверей,
І в золоті архієрей.
Неначе монастирський денді,
Мов куплений у «секонд хенді»,
Сповідник змучених жінок,
Кагору брат, апостол бренді.
…Бисть од Мазепи тут млинок,
І меле – часу млин-пророк
У Домниці,
Де храм Кваренгі…
 
***
Коли в Парижі лине меса,
А на Мон-Мартрі – шансоньє,
Хоч не Париж і не Одеса,
Та в Миколаєві це є!
 
Соборна вулиця, де строгі
Архітектурні чудеса.
Богині півдня довгоногі…
А ставропігія – згаса!
 
Дзвін кафедрального собору,
Костелу й кірхи вітражі
Візьми в дорогу із собою –
Вони давно нам не чужі.
 
Життя сьогодні – перша кляса,
До нас прогрес не приповзе.
Нема ні Грейга, ні Аркаса,
Тим більше – графа Траверзе…
 
Лише в яхт-клубі із туману
Мені видніється фонтан,
І як вино – вода фонтану,
І я сьогодні – як султан…
 
***
Грації філфаку – ви прегарні,
Сімдесятий рочок. Се ля ві…
Сидите над Ужем у кав’ярні.
Чорно-біле фото. Ми живі.
Я пройду життя, аби згадати
Вечір той за кавою-гляссе.
Я хотів би вам винця налляти,
Доки нас у вічність віднесе.
Доки в серпні, першої суботи,
Не прийде останній чоловік
Або дама.
Крилами скорботи
Огортає нас кривавий вік.
А життя – летить, мов хмара, борзо.
Снігом сакур знов засипле нас…
Де ота кав’ярня?Де те «корзо»?
Де отой давноминулий час?
 
ЩОРС
На п’єдесталі пам’ятника Щорсу
Крутий начдив під абрисом коня.
Це у студента позичали торсу,
Аби набравсь у президентах форсу –
Таке було в історії дання.
 
Кому вітав начдив? Іде вендета,
І вже хтось добуває пістолета,
Де тирса з-під кривавої ропи,
Де ціллю – то лоби, то черепи…
А скільки впало з-під його кашкета?
Червоно-зірно стеляться степи!
Боєць АТО іде, зіперсь на милицю –
Кашкетом поманив його начдив.
А постріл був, як кажуть, у потилицю.
Його сподвижник Дубовий убив…
І – сам начдив! Отак віддячив братові,
То й повезли того нещасний прах
У ту столицю, що була в Саратові.
…Ти мчися, коню, на семи вітрах!
 
***
У записник із написом Odessa
Аж із Полісся просяться слова.
І злото бань, і ця лазур небесна
В сонетному ажурі ожива.
 
Всьому своє – гармонія і міра,
Як мовиться, гармонія і лад.
Опічний шик окрилених балад,
А ще – архітектоніка Шекспіра.
 
Коли тебе зажура знов огорне,
Ти спогадай далеке море Чорне
І золотий «Літературний зал»,
Де ти стояв – тобі аплодували,
Немов тебе століттями чекали,
А в мушлі бився вже дев’ятий вал…
 
***
Чаша літа по вінця налита
Сонцем, полум’ям – плавиться все,
Що до рота рука піднесе,
І горить крижана оковита.
 
Ніжні градуси нині доречні,
Так доречні до хліба, яєчні,
Помідорчиків та огірків,
Імпортованих із віків!
Експортованих прямо з городу,
Де журавлик колодязну воду
Розливає у відра. Та ось
Щось із неба на нас пролилось.
Долинають громи із діброви…
 
Долучайтесь до столу, панове!
Вже усе до обіду готове,
Поласуєм гарячим борщем
І відчуємо щем під дощем.
І повстанемо тут із могили,
Якщо кури і нас загребуть.
Тут десь діти, а школу закрили,
То куди нам простелиться путь?
Був тут рай чоловікові й жінці,
Гречка з медом, садочки цвіли…
Доки ми ще живі, українці,
Застеляйте гостинні столи!
А мисливці рушають на лови,
І на конях новенькі підкови,
Ніби Fata morgana, вкраїнське
При гуральні село Коцюбинське…
 
***
Усе минає, та не все мине,
Як наше небо у високих зорях.
І ви ще спогадаєте мене.
А далі що?
А далі… Бідний Йорик!
 
***
і коли настане мить прощальна
спиниться авто біля воріт –
висхне пам’ять як ріка Почайна
тож авто додому поверніть
 
я давно відвикнув од овацій
я давно не той для муз і грацій
як було у молоді часи
та зі мною – рідні голоси
 
ні не Парфенон – отецька хата
де чекають сестри і брати
та згубився перстень Полікрата –
і мені пустелею пливти
 
***
У Цар-граді на риночку
Пошукаю сина й дочку.
А дружину, кращу в світі,
Чи на Кіпрі, чи на Кріті.
Як вона була моєю,
Знав її як Галатею.
А тепер така ідея:
Сам собі я за Орфея.
Та за Байду, за Голоту,
Аж до сьомого до поту.
Не приймаю зуха й зайду
За Голоту і за Байду.
Від турецького фонтана
Вся голота нині п’яна.
І в далекому яхт-клубі –
Евридіки наші любі.
Тінь кохання, тінь Орфея –
Тінь патриція й плебея…
 
ЕЛЕГІЯ
Коли в столиці постріли і дим,
Стоять і гинуть люди на Майдані,
А за донецьким степом золотим
Усе горить в кривавому тумані, –
Душа моя заплакана за тим,
Що маревом – у морі, на лимані…
 
Ми теж могли б копать окопи вглиб,
І біженцями тут просити хліб,
А не губити порцеляну тайську
В Дебальцевому, ніже в Іловайську,
На бойовищі полягти могли б!
 
Усе тоді палало б у вогні,
Де вам судилось жити і мені.
Лиман і море. Пляжі полум’яні,
Та білокрилі яхти на лимані…
 
Ти спогадай – за сонцем золотим –
І наших літ оплаканий інтим,
І плач сиріт, і тугу цю вдовину,
Що принесла на рідну Україну
Орда кривава – на Донбас і в Крим.
А все минає, наче й не було…
 
Із моря повертаємось, і наче
Ми дивимось у сльози, мов у скло,
Як чорна чайка над мерцями плаче.
 
Чи спорожніють чорноморські пляжі,
Чи вип’ємо ольвійського вина?
Два роки Україна в камуфляжі.
Два роки й третій рік іде війна.
І доки на останнім рубежі
Заграють нам литаври перемоги, –
Чи поміж нас не виростуть чужі
Боги й богове, перуни й стрибоги?
Чи все, що долинало з далини
Мелодією моря і лиману,
Колись на грані миру і війни
Постане, й ти чужу загоїш рану?
 
Троянський кінь стояв тут море літ,
А ми ждемо й тепер новин із фронту, –
Елегії священний заповіт,
І мирний час, і мирну хвилю Понту…
 

№19 (181) 30 вересня 2016