Тетяна Власова. «Двадцять четверте лютого сталося вчора»

266

***

двадцять четверте лютого сталося вчора.

я відтоді не пам’ятаю нічого.

і хоча досі здригаюсь, коли світає —

я нічого не пам’ятаю.

нічого не пам’ятаю.

 

я забула, як це — прислухатися до сирени.

бігти в підвал повз тих, хто біжить повз мене.

бачити, як дитинство перетікає у старість.

все це зовсім, на щастя, не запам’яталось.

 

ракети і бомби — не в фільмах, а поруч раптом.

перші розтрощені будинки і перші втрати.

я не пам’ятаю, чи був там страх, чи була сміливість.

не пам’ятаю, скільки ми плакали і про що молились.

 

не пам’ятаю, як від пожеж і вибухів було світло.

не пам’ятаю, як налякано роз’їжджались світом.

як містами їхали танки з кривавими написами.

не пам’ятаю нічого, хіба що лють і ненависть,

 

ненависть і лють, а іноді — ще тривогу.

і моя пам’ять відновиться тільки в день перемоги.

коли всі, хто поїхав, будуть вертатись додому —

пам’ять відновиться і буде відновлюватись ще довго.

 

коли в минулому залишиться все прокляте, усе жахливе —

я не забуду жодної ночі, жодної хвилини.

я не пробачу жодного пострілу, жодної смерті.

пам’ять моя відновлюватиметься міцно і вперто.

 

пам’ять моя все, що сталося, спрагло питиме.

я не забуду жодної дитини, пораненої чи вбитої.

поки наші міста відроджуватимуться із попелу,

я не забуду жодного крику, жодного погляду.

 

я не забуду жодного дня цієї весни.

я не забуду жодного дня цієї війни.

двадцять четверте лютого сталося вчора.

я з того ранку не забуваю нічого.

 

***

почути сирену, відчути тривогу, заклякти.

серце складається з болю і кришталю.

бринить телефон десятками різних «як ти?».

пишеш у відповідь: «я тебе теж люблю».

 

це вже не сон, не вигадка — це натомість

голий підвал незатишний замість ліжка.

бігти у темряву, бігти у невідомість.

паспорт, готівка, ліки, вода і кішка.

 

ніч вибухає звуком зруйнованих планів.

ранок фарбований обстрілом і вогнем.

віриш, що наші нездолані й нездоланні.

віриш, що їх не зламає і не зігне.

 

трохи, ще трохи. боятись тепер не варто.

твориш нову історію — це початок.

не забувати, нічого не забувати.

не пробачати.

ніколи не пробачати.

**

Хлопчик Льоня дзвонить додому, відповідає мама.

«Привет, мам, — каже Льоня. — Я тут на Украине, вот, позвонить решил.

Я тут насмотрелся за месяц, говорю тебе прямо —

они тут так круто живут, блядь, я никогда так не жил».

 

«Сына, — питає мама, — ты там как? Ты одет, обут?

Чем вас там кормят? Что у вас из вещей?

Ну, давай, расскажи про себя уже поскорее что-нибудь,

А то мы тут, йопта, волнуемся за тебя ваще».

 

«Я нормально, — відповідає Льоня. — Иногда даже сплю в кровати.

Днем стреляю — правда, и сам толком не знаю куда.

Мы тут, мама, в такие квартиры заходим, в такие хаты!

Нам, ебать, на такие хаты и не заработать же никогда».

 

«Ой блядь, — каже Льоніна мама. — Конечно, у них там бабки.

Запад же дал им шмотки и сгреб за это в охапку.

Так что ты там, сыночек, давай не ссы —

там каждый если не бандеровец, то нацист».

 

«Ну нацистов я тут, честно говоря, пока не встречал.

Зато кушал нутеллу и дорогой пил чай.

Ну и вообще по домам пошарился тут маленько.

«Ах ты ж мой мародерчик», — тішиться Льоніна ненька.

 

«Да я говорю тебе, — хвалиться Льоня. — Набрал тут что видел.

Футболку нашел фирменную — одну, другую.

Тут ремонты, мам! У нас такие только по видео.

Мясорубку тебе прихватил, красивую, дорогую».

 

«Ой блядь, — каже Льоніна мама. — Набирай побольше.

Может, там духи мне найдешь, так тоже бери.

Да побыстрее, а то нам тут сказали, что месяц — не дольше.

А сначала говорили вообще, что дня два или три».

 

І отак, ще й наслухавшись материнських учень,

Льоня слухняно набирає чужих речей.

Льоніна мама ще трохи тішиться цим здобуткам.

А потім Льоня горить у танку, від Льоні лишається купка.

 

І Льоню розсіює чужими землями і городами.

І Льоня перетворюється на добриво, або — як там? — «навоз».

І Льоніна мама думає: «Сыночек умер, защищая родину.

А мясорубка, наверное, была дорогая.

Жалко, что не довез».

 

***

і отак переходимо через руїни, якими стали міста,

торкаючись стін будинків, розтрощених і вологих,

ступаючи по битому склу, ховаючись під мостами,

оминаючи мертвих людей обабіч дороги.

 

переходимо дорогами понівеченими і розбитими,

переходимо коли вибухає, горить, гуде.

тягнучи за собою валізу з тим, що встигли схопити,

залишаючи вдома улюблену чашку і дорогих людей.

 

приймаючи щохвилини рішення непросте,

переходимо і проклинаєм страшних гостей.

вивозячи із країни своїх дітей,

народжуючи у країні своїх дітей.

 

виючи від сирени, в тумані і каламуті,

переходимо від страху до невимовної люті.

ховаючись від ракети небесних танців,

ховаючи тих, хто не вижив, але не здався.

 

схожі тепер один на одного, як двійнята,

чекаючи дня, коли можна буде всіх обійняти,

тримаючись разом, пишаючись нашим військом,

ми переходимо

на українську.

 

 

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!