Тетяна Свірська. Сховався день у скошеній траві

287

****

                   Лише пів-подиху – і зацвітуть сади.

                   Усе живе в передчутті завмерло.

                   Відсвічують з листочків молодих

                   напіввідкриті дивовижні перли.

 

                   Навколо безмір світла і тепла.

                   Здається, нині – перший день творіння.

                   І ми, ще не пізнали сили зла,

                   і сад Едемський о порі цвітіння.

 

                   Іще немає плутаних доріг,

                   іще не сказано, не скоєно, ще – чисто.

                   Едемський сад, мов Божий оберіг,

                   у біле одягається врочисто.

 

                   Лише пів-подиху – і десь із відтіля

                   проллється благодать над грішним світом.

                   І зачудується замучена земля,

                   покривши чорні рани білим цвітом.

 

****

                   Ти забери мене із цього дня

                   і поведи туди, де сонце й літо,

                   де свіжий вітер хмари розганя

                   і грається ромашки білим цвітом.

 

                   Поклич мене. Із безладу буття

                  піду з тобою теплими дощами.

                   Хай тиша гоїть стомлені чуття,

                   а зорі, надихають до нестями.

 

                   Поклич мене тепер. Не забарись.

                   Нехай душа, знесилена і квола,

                   здійметься високо у небо, як колись,

                   і світлим променем опуститься додолу.

 

 

Творилася душа

                                      у муках і безсонні,

                            а свідками були

                                      лише сузір’я сонні.

                            У відчаї ряснім,

                                      у мовчазних скорботах

                            рождалася душа,

                                      то преважка робота.

                            Вона до світла йшла

                                      сама з собою в спорі.

                            Творилася душа

                                      у бунті й непокорі.

                            На плутаних шляхах,

                                      під промахи й поразки.

                            Зриваючи крізь біль

                                      закостенілі маски.

                            Зриваючись згори

                                      у відчаю долину, –

                            творилася душа,

                                      творилася людина.

                            Творилася любов

                                      із ран і непокою.

                            Творилася Творця

                                      незримою рукою.

 

                               ****

 

                   Сховався день у скошеній траві.

                   Розвіявся туманом по долині.

                   Йому услід відкриють соловї

                   свої секрети древні, соловїні.

                   Йому в утіху – світлий зорепад.

                   Йому на спомин – росяний світанок,

                   високе небо, яблуневий сад

                   окутаний у місячний серпанок.

                   Сюрчаники невтомні й запальні

                   пошлють у простір тисячоголосся.

                   Свої журливо-сонячні пісні,

                   останній дар – за все, що не збулося.

 

 

МОЛИТВА

                    Лиши мені хоч спогади,

                   нехай, в долині смутку я відчую диво –

                                                                           весну осяйну.

                   Тихо та грайливо,

                   до ніг посиплеться пелюстками жасмин,

                   півонії задивляться на зорі.

                   У блиску росянім, в коралях із перлин

                                                                  садок дріматиме.

                   Ледь чутно та незримо пройду повз нього.

                   Поглядом сягну у верховіття, де сховався вітер.

                   Повз сонні квіти мальв і зволожнілі віти,

                   крізь величаве сяйво бузини,

                   поміж принишклі верби та тополі,

                   по-неутомній пісні солов’я,

                   здіймусь у спомині в такі висоти я,

                   де тихий промінь творить зоряницю.

                   Я зачерпну із дивної скарбниці

                                                        чуттів іще незнаних…

                   Тож, лиши мені хоч спогади.

                   Нехай, в долині смутку я відчую диво –

                                                                  весну осяйну.

 

****

Співали колискової дощі,

вдивлялись коники у водяні кружальця.

А вправні руки осені лягли,

на старовинні бурштинові п’яльця.

Відклала жовту нитку для беріз,

жовтогарячу – для дубів і кленів,

а щоб не був одноманітним ліс,

ялини й сосни вишила зеленим.

Птахів зібрала у стрімкі ключі.

А ще, втішалась, мов мала дитина,

коли перед світанком, уночі,

замайоріла вогником калина.

Сама замилувалась на красу.

І для довершеності власної картини

розкинула перлинами росу,

на плетиво з тонкої павутини.

Співали колискової дощі.

Дрімали коники пригадуючи літо…

Лягали вправно хрестики дрібні,

у водяні кружальця оксамитом.

 

****

 

Це просто вітер за вікном, морозний вітер

колише кленів і беріз холодні віти.

Це він, сховавшись від очей під мерзлим дахом,

жбурляє снігом і кричить самотнім птахом.

Зима примарою кружля в танку завії,

а хмари купчаться, летять і морок сіють.

Через замети, нашвидку, лишивши втому,

зник день у світлі ліхтаря, за рогом дому.

Пухнасті ковдри льодяні весь світ устелять.

І так незатишно думкам у цих пастелях.

Кажу собі – це лиш зима. Це просто вітер

колише кленів і беріз промерзлі віти…

 

****

 

За слова, що змовчали і слова, що сказано.

Ті, що наспіх кинуто, нашвидку проказано.

Що під ноги бісером, чистими перлинами.

Що із гір потоками, згубними лавинами.

Ті, що зачаїлися і які минулися.

Що сльозою вмилися, болем захлинулися.

Ті, які осміяно і які уславились,

що бездумно множились, що покірно плавились.

За слова спустошені, без глибин і суті,

за масні й беззахисні, владні та забуті.

За слова якими милуєм і судимо,

ми й самі осудимось, чи виправдані будемо.

                                                        2015р.

 

***

 

Водами сонними, кроком нечутим, поміж лозою,

літо відійде у марево снів, схлипне грозою.

Спомином чистим душу пройме, моря припливом,

ружами, мальвами, світлом, теплом, вивільги співом.

Яблуком зрілим до ніг упаде, трави сколише.

Поле медове, коника спів в пам’яті лише.

Кину, знесилено, літу услід: «Як я без тебе?..»

Тихо журавлик журбою злетить в зоряне небо.

 

****

 

Ми вийдемо у дощ. У фарбах листопаду,

відкриєм потайні непізнані світи.

Неспішно пройдемо феєрією саду, –

за мить до одкровень, за крок від самоти.

Забудем про роки, про часу плин і втому.

Полишимо усе, хоч на коротку мить.

Сховаємось удвох у сяйві золотому,

послухати як дощ тихенько гомонить.

Там, у густій траві, спить розпластавшись вітер.

Кружляють на листках уже забуті сни.

І рвуться в небеса напівпрозорі віти,

в бажанні зберегти хоч залишки весни.

Ми вийдемо у дощ. Так легше загубитись.

Перейдемо туди, де затихає день.

І будемо разом сміятися й молитись, –

за крок від самоти, за мить до одкровень.

 

****

         Колись тут падали зорі, їх трави приймали радо

         і роси тепло вбирали, осяйного світлопаду.

         Давно то було, чи вчора – їх щедро сипало небо.

         Творились душі бажання, предивні її потреби.

         У зарослях бузинових дрімали вітри-чужинці

         і коник співав, чи плакав, із вічністю наодинці.

         Давно то було, чи вчора – земля в осяйнім полоні,

         у росах купались зорі, схилялись дерева сонні.

         Шукаю хоч слід, хоч натяк – болючі чуття забуті…

         Дерева… Байдужі роси…

         Вітри холодами скуті.

 

                                                  ****

 

                            Неіснуючими стежками

                            перейду у весну забуту.

                            Упаду на вологі трави

                            і випущу душу закуту.

 

                            І безжурно буду сміятись,

                            і заплачу, не знаю з чого.

                            І відкриюсь назустріч світлу,

                            полохливим вітрам і Богу.

 

                            І нехай заспіває тиша.

                            І нехай задзвенить птахами.

                            А душа підійметься в небо

                            над тривогами та страхами.

 

                            Хай вона полетить за хмари.

                            Хай літає, забуде втому.

                            Хай літає, допоки знову,

                            не вернемся назад додому.

 

                                       ****

                            Сірий німотний день.

                            Злий і глухий час.

                            Радості одкровень

                            певно що, не для нас.

                            Хтось ще не все сказав.

                            Хтось уже все зробив, –

                            зрадив і роз’єднав,

сумнівом оповив.

Нині – душа мішень.

                            Сіється лють і страх.

                            Може це судний день

 на крижаних вітрах?

                            Дим перекрив зорю,

                            скоро сягне небес.

                            Іродова рука

                            вправно трима ефес.

                            Поміж кривавих ран

                            мостить в безодню шлях,

                            самолюбивий тиран,

                            з посмішкою на вустах.

                            Нині – душа мішень.

                            Істина. Вічність.

Страх.

                            Твориться Судний день

                            на крижаних вітрах.

 

 

                             ****

 

Була війна. Загублена в словах,

розчинена у домислах і страсі.

Зійшовши зрадою у вогняних жнивах,

ховаючись у просторі і часі.

Була війна. Подрібнені думки

шукали сенсу і благали тиші.

Зітхання переповнили роки,

а втрати пресувалися в узвишшя.

Була війна. І тисячі доріг

стелилися безумством під ногами.

Вкривав дзвіниці попеловий сніг

і пустували велелюдні храми.

Була війна. Без назви. Без кінця.

Захована у нетрях словоблуддя.

Вплавляючи беззахисні серця

в чиєсь майбутнє бронзове погруддя.

                                                                  2015р

 

                                      ****

Фугаси, блокпости,

                            різке виття сирени,

                            підірвані мости

                            і смерть в кущах зелених.

                            Від соняхів густих

                            не чутно аромату.

                            Серпневий день затих

                            в прицілі автомату.

                            Хтось віддає наказ,

                            а хтось – готовий чути.

                            Якийсь духовний сказ,

                            не по-людському лютий.

                            Бездумності жнива.

                            Як світ старезна драма.

                            Знайомі все слова,

                            а начебто, не з нами.

Змішалися чуття

                            і захлинулись болем.

                            Ледь теплиться життя

                            над вигорілим полем.

                            Несказані слова.

                            Зіниці непорушні.

                            Бездушність світова

                            збира своє подушне.

 

                         ****

Земля зболіла перейшла у ніч.

Десь поруч вибухало й гуркотіло.

А в вирвах покалічених узбіч

малий цвіркун виспівував несміло.

Тут ніби зупинилося життя.

Лиш темрява, сховавши попелище,

вслухалась, мов налякане дитя,

у те як вітер крізь дерева свище.

Між почорнілих соняхів луна

над кимось безпорадно голосила.

І недоречна пісня цвіркуна

лилась над світом тихо і безсило.

 

                   ****

Стомлений день. Сад крижаний. Вітер.

Де ж ці думки, зимні думки діти?

Мріям слабким де віднайти сили?

Хмари важкі небо ясне вкрили.

Нині в жалобу невтішна душа вбрана.

Темна завія, люта війна, – рана.

Сміх захлинувся безміром сліз вчора.

Вибух фугасу. Чорна стерня. Горе.

Вирва на місці густих споришів, – дому.

Дзвін не стихає, надривно гримить.

Подзвін по кому?..

 

                                               ****

 

                            Не придумуй собі героїв,

                            не вишукуй дрібної слави.

                            Бо безпристрасно, по-суддівськи

                            час усе на місця поставить.

 

                            До якоїсь години слушної

                            він секрети свої тримає.

                            Може, перші стануть останніми,

                            достеменно ніхто не знає.

 

                            І не треба спішити з вироком,

                            буде вчасно справу завершено.

                            Час розсудить і час покаже:

                            чи останні не стануть першими?

 

                                      ****

Дай зігрітись біля тебе, весно!

Полишивши сумніви і страх

може я ще мріями воскресну

у твоїх заквітчаних садах?

 

Зачудуюсь, замилуюсь цвітом,

та й здіймусь, хоч на коротку мить,

над воюючим і очманілим світом,

над усім, що рветься і гримить.

 

Понад тим, що умістить несила, –

марнотою сліз, безсиллям слів.

Може й справді мрія легкокрила

промайне крізь плетиво вітрів?

 

Раптом, відігрівшись, біля тебе,

у духмяно – сонячних садах,

я відчую знову дотик неба,

у покуті й тихих молитвах.

 

                                               ****

                            Коли опускаються руки

і вистояти несила,

                            дякую Тобі, Боже,

що даєш мені крила.

                            Що на яскраві зорі

мої піднімаєш очі,

                            коли підступає морок

і холод ночі.

                            І навіть сльози безживні

відблиски світла мають,

                            допоки мене у небо

крила Твої здіймають.

 

                                      ****

 

Ще поки видно небо через дим

і кіптява не в’їлася у душу,

у древні дзвони б’є Єрусалим

скликаючи до себе небайдужих.

 

Вчорашня кров затоптана у сніг.

Гучні слова не залікують рани.

Розподілом на грішних і святих

так легко уподібнитись тирану.

 

Так легко, у бажаннях заблукать,

у цих вітрах та хитромудрих битвах.

І майже неможливо розпізнать

знамення знак у суєтних молитвах.

 

****

                            Кажуть, знову зими не буде –

                            на півроку дощі осінні.

                            Звідки ж ця холоднеча в душах,

                            при глобальному потеплінні?..

 

                  

                                               ****

 

                            Не варто говорити про сумне.

                            Себе жаліти й плакати – не треба,

                            бо смуток закриває горизонт,

                            а сльози застилають простір неба.

                            Не за горами осінь і дощі.

                            Останній крок – і закінчиться літо.

                            А я, чи не у перше, пізнаю,

                            як можна дню прийдешньому радіти.

                            Вдихаю аромат пожухлих трав

                            і кожен дотик світла відчуваю.

                            Лечу назустріч сонячним птахам,

                            що зазимують в невеличких  зграях.

 

****

Під розлогим куполом неба,

                            в буйстві зелені у садах

                            зріє темрява, як потреба

                            і гніздиться містичний страх.

 

                            Із густого чортополоху

                            проглядає незримий кат,

                            сіє сумніви і тривогу,

                            нищить люд без ножа й гармат.

 

                            Розповзається мряка сіра,

                            непримітна орда німа.

                            Тут своя, нерушима віра,

                            тут живому місця нема.

 

                            Все змішалося й закрутилось,

                            зав’язалося і сплелось,

                            заспівалося й закадилось,

                            задзвенілось і …прижилось.

 

                            Звично й любо. Чи то ж не нами

                            освятився на царство гріх?

                            На покуті під образами

                            гордо виситься оберіг.

 

                            Не здіймемо очей до неба,

                            не дозволить густа пітьма.

                            Та й кому це насправді треба –

                            н е п о д і б н и х  майже нема.

 

                            У купальську нічку байдужу

                            поєднались гріхом хмільним,

                            спопеливши серця і душі

                            древнім колесом вогняним.

 

                            У рубцях, по пустках та згарищах,

                            розганяєм безвір’я страх –

                            хто у гульбищах, хто у стрільбищах,

                            хто з кадильницею у руках.

                                               ****

 

                            Я згадую безжурний край,

                                      мрійливі ночі.

                            Там більше бачила душа,

                                      а менше – очі.

                            Там зачекалась серед трав

                                      стежинка в полі

                            і височать, як маяки,

                                      старі тополі.

                            Там сіли зорі відпочить

                                      на сонну грушу,

                            а із кущів малий цвіркун

                                      чарує душу.

                            У споришевих килимах

                                      пригрілось літо.

                            І закликає Синій птах

                                      життю радіти.

                            Там кожна жилочка єства

                                      тяглась до неба

                            і була впевненість у тім,

                                      що так і треба.

                            Чи то в снігах, чи то в дощах

                                      згубилась доля.

                            І потихеньку зароста

                                      стежинка в полі.

 

                                 

****

 

Коли так багато неба, – слова недолугі звуки…

Метеликами й птахами злітають зорі на руки.

І вмить зігрівають душу теплом іще не відомим,

і день учорашній блякне, стає украй невагомим.

Чуття, що узріли тайну, спішать дивини торкнутись

у чисте небесне сяйво безтрепетно огорнутись.

Словам тих висот незнаних, довіку не підкорити,

то вічність у серці творить чарівні дереворити.

 

****

                   Я не сприймаю форм монументальних,

                   вони якісь холодні, не живі…

                   Душа щемить і вкотре завмирає

                   під співи коника у висохлій траві.

 

                            ****

 

Щось інше, ще незнане та стрімке,

вмить душу ошелешену підхопить.

Таке, щемливо-рідне і п`янке,

аж відчуттями подих перехопить.

 

Щось не від нас, не від буденних днів.

Воно й суєтність – несумісні речі.

Воно не потребує зайвих слів,

а мовчки вириває з порожнечі.

 

До нього не потрапить навмання.

Не віднайти – того жадати треба.

Не допоможуть сила й визнання,

то – не земля, то вже початок неба.

 

То – незбагненність. Світла таїна.

Туди стрімка уява не здійметься.

Лише молитва, щира й запальна,

краєчка вічності із трепетом торкнеться.

 

                                      ****

 

Не втекти, не сховатись від себе,

сірі будні уже у душі.

Розчинилося зоряне небо

у великім небеснім ковші.

Не зоріє уже й не світає.

Давить спогадом небосхил.

І під ноги незримо лягає

галактичний зірковий пил.

 

                             ****

Стою розгублено посеред листопаду,

холодний вітер п’є безсилі сльози.

А осінь грає давню серенаду

на гілочках гнучкого верболозу.

 

Заслухаюсь. Почую, мов уперше

про швидкоплинний час і скору зиму.

Про Того хто незримо долі вершить,

Його любов довіку незгасиму.

 

На звуки замилуюсь, – та й забуду

сумні думки навіяні дощами.

Людське признання і людську облуду

розсипле вітер листям під кущами…

 

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!