****
Лише пів-подиху – і зацвітуть сади.
Усе живе в передчутті завмерло.
Відсвічують з листочків молодих
напіввідкриті дивовижні перли.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Навколо безмір світла і тепла.
Здається, нині – перший день творіння.
І ми, ще не пізнали сили зла,
і сад Едемський о порі цвітіння.
Іще немає плутаних доріг,
іще не сказано, не скоєно, ще – чисто.
Едемський сад, мов Божий оберіг,
у біле одягається врочисто.
Лише пів-подиху – і десь із відтіля
проллється благодать над грішним світом.
І зачудується замучена земля,
покривши чорні рани білим цвітом.
****
Ти забери мене із цього дня
і поведи туди, де сонце й літо,
де свіжий вітер хмари розганя
і грається ромашки білим цвітом.
Поклич мене. Із безладу буття
піду з тобою теплими дощами.
Хай тиша гоїть стомлені чуття,
а зорі, надихають до нестями.
Поклич мене тепер. Не забарись.
Нехай душа, знесилена і квола,
здійметься високо у небо, як колись,
і світлим променем опуститься додолу.
Творилася душа
у муках і безсонні,
а свідками були
лише сузір’я сонні.
У відчаї ряснім,
у мовчазних скорботах
рождалася душа,
то преважка робота.
Вона до світла йшла
сама з собою в спорі.
Творилася душа
у бунті й непокорі.
На плутаних шляхах,
під промахи й поразки.
Зриваючи крізь біль
закостенілі маски.
Зриваючись згори
у відчаю долину, –
творилася душа,
творилася людина.
Творилася любов
із ран і непокою.
Творилася Творця
незримою рукою.
****
Сховався день у скошеній траві.
Розвіявся туманом по долині.
Йому услід відкриють солов‘ї
свої секрети древні, солов‘їні.
Йому в утіху – світлий зорепад.
Йому на спомин – росяний світанок,
високе небо, яблуневий сад
окутаний у місячний серпанок.
Сюрчаники невтомні й запальні
пошлють у простір тисячоголосся.
Свої журливо-сонячні пісні,
останній дар – за все, що не збулося.
МОЛИТВА
Лиши мені хоч спогади,
нехай, в долині смутку я відчую диво –
весну осяйну.
Тихо та грайливо,
до ніг посиплеться пелюстками жасмин,
півонії задивляться на зорі.
У блиску росянім, в коралях із перлин
садок дріматиме.
Ледь чутно та незримо пройду повз нього.
Поглядом сягну у верховіття, де сховався вітер.
Повз сонні квіти мальв і зволожнілі віти,
крізь величаве сяйво бузини,
поміж принишклі верби та тополі,
по-неутомній пісні солов’я,
здіймусь у спомині в такі висоти я,
де тихий промінь творить зоряницю.
Я зачерпну із дивної скарбниці
чуттів іще незнаних…
Тож, лиши мені хоч спогади.
Нехай, в долині смутку я відчую диво –
весну осяйну.
****
Співали колискової дощі,
вдивлялись коники у водяні кружальця.
А вправні руки осені лягли,
на старовинні бурштинові п’яльця.
Відклала жовту нитку для беріз,
жовтогарячу – для дубів і кленів,
а щоб не був одноманітним ліс,
ялини й сосни вишила зеленим.
Птахів зібрала у стрімкі ключі.
А ще, втішалась, мов мала дитина,
коли перед світанком, уночі,
замайоріла вогником калина.
Сама замилувалась на красу.
І для довершеності власної картини
розкинула перлинами росу,
на плетиво з тонкої павутини.
Співали колискової дощі.
Дрімали коники пригадуючи літо…
Лягали вправно хрестики дрібні,
у водяні кружальця оксамитом.
****
Це просто вітер за вікном, морозний вітер
колише кленів і беріз холодні віти.
Це він, сховавшись від очей під мерзлим дахом,
жбурляє снігом і кричить самотнім птахом.
Зима примарою кружля в танку завії,
а хмари купчаться, летять і морок сіють.
Через замети, нашвидку, лишивши втому,
зник день у світлі ліхтаря, за рогом дому.
Пухнасті ковдри льодяні весь світ устелять.
І так незатишно думкам у цих пастелях.
Кажу собі – це лиш зима. Це просто вітер
колише кленів і беріз промерзлі віти…
****
За слова, що змовчали і слова, що сказано.
Ті, що наспіх кинуто, нашвидку проказано.
Що під ноги бісером, чистими перлинами.
Що із гір потоками, згубними лавинами.
Ті, що зачаїлися і які минулися.
Що сльозою вмилися, болем захлинулися.
Ті, які осміяно і які уславились,
що бездумно множились, що покірно плавились.
За слова спустошені, без глибин і суті,
за масні й беззахисні, владні та забуті.
За слова якими милуєм і судимо,
ми й самі осудимось, чи виправдані будемо.
2015р.
***
Водами сонними, кроком нечутим, поміж лозою,
літо відійде у марево снів, схлипне грозою.
Спомином чистим душу пройме, моря припливом,
ружами, мальвами, світлом, теплом, вивільги співом.
Яблуком зрілим до ніг упаде, трави сколише.
Поле медове, коника спів в пам’яті лише.
Кину, знесилено, літу услід: «Як я без тебе?..»
Тихо журавлик журбою злетить в зоряне небо.
****
Ми вийдемо у дощ. У фарбах листопаду,
відкриєм потайні непізнані світи.
Неспішно пройдемо феєрією саду, –
за мить до одкровень, за крок від самоти.
Забудем про роки, про часу плин і втому.
Полишимо усе, хоч на коротку мить.
Сховаємось удвох у сяйві золотому,
послухати як дощ тихенько гомонить.
Там, у густій траві, спить розпластавшись вітер.
Кружляють на листках уже забуті сни.
І рвуться в небеса напівпрозорі віти,
в бажанні зберегти хоч залишки весни.
Ми вийдемо у дощ. Так легше загубитись.
Перейдемо туди, де затихає день.
І будемо разом сміятися й молитись, –
за крок від самоти, за мить до одкровень.
****
Колись тут падали зорі, їх трави приймали радо
і роси тепло вбирали, осяйного світлопаду.
Давно то було, чи вчора – їх щедро сипало небо.
Творились душі бажання, предивні її потреби.
У зарослях бузинових дрімали вітри-чужинці
і коник співав, чи плакав, із вічністю наодинці.
Давно то було, чи вчора – земля в осяйнім полоні,
у росах купались зорі, схилялись дерева сонні.
Шукаю хоч слід, хоч натяк – болючі чуття забуті…
Дерева… Байдужі роси…
Вітри холодами скуті.
****
Неіснуючими стежками
перейду у весну забуту.
Упаду на вологі трави
і випущу душу закуту.
І безжурно буду сміятись,
і заплачу, не знаю з чого.
І відкриюсь назустріч світлу,
полохливим вітрам і Богу.
І нехай заспіває тиша.
І нехай задзвенить птахами.
А душа підійметься в небо
над тривогами та страхами.
Хай вона полетить за хмари.
Хай літає, забуде втому.
Хай літає, допоки знову,
не вернемся назад додому.
****
Сірий німотний день.
Злий і глухий час.
Радості одкровень
певно що, не для нас.
Хтось ще не все сказав.
Хтось уже все зробив, –
зрадив і роз’єднав,
сумнівом оповив.
Нині – душа мішень.
Сіється лють і страх.
Може це судний день
на крижаних вітрах?
Дим перекрив зорю,
скоро сягне небес.
Іродова рука
вправно трима ефес.
Поміж кривавих ран
мостить в безодню шлях,
самолюбивий тиран,
з посмішкою на вустах.
Нині – душа мішень.
Істина. Вічність.
Страх.
Твориться Судний день
на крижаних вітрах.
****
Була війна. Загублена в словах,
розчинена у домислах і страсі.
Зійшовши зрадою у вогняних жнивах,
ховаючись у просторі і часі.
Була війна. Подрібнені думки
шукали сенсу і благали тиші.
Зітхання переповнили роки,
а втрати пресувалися в узвишшя.
Була війна. І тисячі доріг
стелилися безумством під ногами.
Вкривав дзвіниці попеловий сніг
і пустували велелюдні храми.
Була війна. Без назви. Без кінця.
Захована у нетрях словоблуддя.
Вплавляючи беззахисні серця
в чиєсь майбутнє бронзове погруддя.
2015р
****
Фугаси, блокпости,
різке виття сирени,
підірвані мости
і смерть в кущах зелених.
Від соняхів густих
не чутно аромату.
Серпневий день затих
в прицілі автомату.
Хтось віддає наказ,
а хтось – готовий чути.
Якийсь духовний сказ,
не по-людському лютий.
Бездумності жнива.
Як світ старезна драма.
Знайомі все слова,
а начебто, не з нами.
Змішалися чуття
і захлинулись болем.
Ледь теплиться життя
над вигорілим полем.
Несказані слова.
Зіниці непорушні.
Бездушність світова
збира своє подушне.
****
Земля зболіла перейшла у ніч.
Десь поруч вибухало й гуркотіло.
А в вирвах покалічених узбіч
малий цвіркун виспівував несміло.
Тут ніби зупинилося життя.
Лиш темрява, сховавши попелище,
вслухалась, мов налякане дитя,
у те як вітер крізь дерева свище.
Між почорнілих соняхів луна
над кимось безпорадно голосила.
І недоречна пісня цвіркуна
лилась над світом тихо і безсило.
****
Стомлений день. Сад крижаний. Вітер.
Де ж ці думки, зимні думки діти?
Мріям слабким де віднайти сили?
Хмари важкі небо ясне вкрили.
Нині в жалобу невтішна душа вбрана.
Темна завія, люта війна, – рана.
Сміх захлинувся безміром сліз вчора.
Вибух фугасу. Чорна стерня. Горе.
Вирва на місці густих споришів, – дому.
Дзвін не стихає, надривно гримить.
Подзвін по кому?..
****
Не придумуй собі героїв,
не вишукуй дрібної слави.
Бо безпристрасно, по-суддівськи
час усе на місця поставить.
До якоїсь години слушної
він секрети свої тримає.
Може, перші стануть останніми,
достеменно ніхто не знає.
І не треба спішити з вироком,
буде вчасно справу завершено.
Час розсудить і час покаже:
чи останні не стануть першими?
****
Дай зігрітись біля тебе, весно!
Полишивши сумніви і страх
може я ще мріями воскресну
у твоїх заквітчаних садах?
Зачудуюсь, замилуюсь цвітом,
та й здіймусь, хоч на коротку мить,
над воюючим і очманілим світом,
над усім, що рветься і гримить.
Понад тим, що умістить несила, –
марнотою сліз, безсиллям слів.
Може й справді мрія легкокрила
промайне крізь плетиво вітрів?
Раптом, відігрівшись, біля тебе,
у духмяно – сонячних садах,
я відчую знову дотик неба,
у покуті й тихих молитвах.
****
Коли опускаються руки
і вистояти несила,
дякую Тобі, Боже,
що даєш мені крила.
Що на яскраві зорі
мої піднімаєш очі,
коли підступає морок
і холод ночі.
І навіть сльози безживні
відблиски світла мають,
допоки мене у небо
крила Твої здіймають.
****
Ще поки видно небо через дим
і кіптява не в’їлася у душу,
у древні дзвони б’є Єрусалим
скликаючи до себе небайдужих.
Вчорашня кров затоптана у сніг.
Гучні слова не залікують рани.
Розподілом на грішних і святих
так легко уподібнитись тирану.
Так легко, у бажаннях заблукать,
у цих вітрах та хитромудрих битвах.
І майже неможливо розпізнать
знамення знак у суєтних молитвах.
****
Кажуть, знову зими не буде –
на півроку дощі осінні.
Звідки ж ця холоднеча в душах,
при глобальному потеплінні?..
****
Не варто говорити про сумне.
Себе жаліти й плакати – не треба,
бо смуток закриває горизонт,
а сльози застилають простір неба.
Не за горами осінь і дощі.
Останній крок – і закінчиться літо.
А я, чи не у перше, пізнаю,
як можна дню прийдешньому радіти.
Вдихаю аромат пожухлих трав
і кожен дотик світла відчуваю.
Лечу назустріч сонячним птахам,
що зазимують в невеличких зграях.
****
Під розлогим куполом неба,
в буйстві зелені у садах
зріє темрява, як потреба
і гніздиться містичний страх.
Із густого чортополоху
проглядає незримий кат,
сіє сумніви і тривогу,
нищить люд без ножа й гармат.
Розповзається мряка сіра,
непримітна орда німа.
Тут своя, нерушима віра,
тут живому місця нема.
Все змішалося й закрутилось,
зав’язалося і сплелось,
заспівалося й закадилось,
задзвенілось і …прижилось.
Звично й любо. Чи то ж не нами
освятився на царство гріх?
На покуті під образами
гордо виситься оберіг.
Не здіймемо очей до неба,
не дозволить густа пітьма.
Та й кому це насправді треба –
н е п о д і б н и х майже нема.
У купальську нічку байдужу
поєднались гріхом хмільним,
спопеливши серця і душі
древнім колесом вогняним.
У рубцях, по пустках та згарищах,
розганяєм безвір’я страх –
хто у гульбищах, хто у стрільбищах,
хто з кадильницею у руках.
****
Я згадую безжурний край,
мрійливі ночі.
Там більше бачила душа,
а менше – очі.
Там зачекалась серед трав
стежинка в полі
і височать, як маяки,
старі тополі.
Там сіли зорі відпочить
на сонну грушу,
а із кущів малий цвіркун
чарує душу.
У споришевих килимах
пригрілось літо.
І закликає Синій птах
життю радіти.
Там кожна жилочка єства
тяглась до неба
і була впевненість у тім,
що так і треба.
Чи то в снігах, чи то в дощах
згубилась доля.
І потихеньку зароста
стежинка в полі.
****
Коли так багато неба, – слова недолугі звуки…
Метеликами й птахами злітають зорі на руки.
І вмить зігрівають душу теплом іще не відомим,
і день учорашній блякне, стає украй невагомим.
Чуття, що узріли тайну, спішать дивини торкнутись
у чисте небесне сяйво безтрепетно огорнутись.
Словам тих висот незнаних, довіку не підкорити,
то вічність у серці творить чарівні дереворити.
****
Я не сприймаю форм монументальних,
вони якісь холодні, не живі…
Душа щемить і вкотре завмирає
під співи коника у висохлій траві.
****
Щось інше, ще незнане та стрімке,
вмить душу ошелешену підхопить.
Таке, щемливо-рідне і п`янке,
аж відчуттями подих перехопить.
Щось не від нас, не від буденних днів.
Воно й суєтність – несумісні речі.
Воно не потребує зайвих слів,
а мовчки вириває з порожнечі.
До нього не потрапить навмання.
Не віднайти – того жадати треба.
Не допоможуть сила й визнання,
то – не земля, то вже початок неба.
То – незбагненність. Світла таїна.
Туди стрімка уява не здійметься.
Лише молитва, щира й запальна,
краєчка вічності із трепетом торкнеться.
****
Не втекти, не сховатись від себе,
сірі будні уже у душі.
Розчинилося зоряне небо
у великім небеснім ковші.
Не зоріє уже й не світає.
Давить спогадом небосхил.
І під ноги незримо лягає
галактичний зірковий пил.
****
Стою розгублено посеред листопаду,
холодний вітер п’є безсилі сльози.
А осінь грає давню серенаду
на гілочках гнучкого верболозу.
Заслухаюсь. Почую, мов уперше
про швидкоплинний час і скору зиму.
Про Того хто незримо долі вершить,
Його любов довіку незгасиму.
На звуки замилуюсь, – та й забуду
сумні думки навіяні дощами.
Людське признання і людську облуду
розсипле вітер листям під кущами…
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/