“Українська літературна газета”, ч. 9 (377), вересень 2025
ПОСМІХАЮСЬ
Посміхаюсь, хоч плачуть засмучені зорі,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
З чорних хмар визираючи тільки на мить.
Хоч у грудях клекоче стривожене море
І розбурхане серце безжально штормить.
Посміхаюсь, хоч дні за вікном кольорові
Вже давно, мов німе, чорно-біле кіно.
А пітьма все жадає невинної крові
І смакує її, мов черлене вино.
Сіє морок, лютує, регоче зухвало,
Поріднитися хоче з безумством світів.
Розіб’ється об скелю, зламається жало
На епох перехресті та вільних вітрів.
Посміхаюсь крізь сльози – пекельна ця дійсність.
І життя – мінне поле, травинка тонка.
Заливає сміх сяйвом божественну вічність.
І надії біжить повноводна ріка.
Вже не плачу, сміюся, хоч відгомін болю
Ще блукатиме довго стежками біди.
Зачиняє сміх тихо ворота Юдолі,
Зализавши страждань невигойні сліди.
Посміхаюсь…Тривоги все далі
і далі…
І жахи, і печалі – усе стало сном.
Ніч ковтає розсипані відблиски сталі,
І так пахне жасмин під розбитим вікном.
БІЛИЙ ЦВІТ
Цвіту білого пряні пахощі
Розтривожили часу плин.
П’є світ нині не тихі радощі,
А печалі гіркий полин.
Зграї воронів попід хмарами
В передсвітній кричать імлі.
Кровоточить важкими ранами
Тіло зболеної Землі.
І гірчить непомірно втратами,
Обпікаючи душі, глід.
Над життями, щойно початими,
Ковила шумить й горицвіт.
Сіють думи нестерпні сумніви,
Із тривогами – знову бій,
Та кидає цвіт білий світові
Золотавий нектар надій.
Крізь зловісні глибини мороку
Чути музику тиху мес.
Сяють променем
в хмарах пороху
Сині очі святих Небес!
ВІЙНА СВІТІВ
Ого! Яка несамовита ніч!
Бушує вільна, праведна стихія!
Пітьма з грозою стрілась
віч-на-віч
В епоху змін, у еру Водолія!
Громи із жаром котять лютий гнів,
Нещадно креше іскри блискавиця.
Війна світів! Немає півтонів.
Із чаші гніву ллється через вінця.
Різким ударом блискавка-змія
Надвоє небо чорне розділила.
Тонка вогненна золота петля
Густу імлу зненацька оповила.
І дощ безжально бур’яни січе
Несамовито, хльосткими ривками.
Краплинами колючими товче,
Дубасить дику поросль кулаками.
Оце так сила праведна, розмах!
Це вам не жваве пустотливе скерцо.
Сліпить, іскрить, спалахує в очах!
І так, що завмира від страху серце.
Усе тремтить, реве, гуде, гримить!
Гроза свого сягнула апогею!
І віриш свято в цю містичну мить,
Що вранці зійде Істина зорею!
СИМФОНІЯ ЖИТТЯ
Мелодія пливе… Пливуть слова..
О Боже мій! Як зір у небі рясно!
Пахтить любисток, м’ята лугова,
І виграє роса у травах ясно.
Утіха вічна – запашні гаї,
Птахи священні, райські, злотопері.
Вливають в душу чари солов’ї,
Лягають тихо ноти на папері.
Бринить на вітах сонячна струна,
Від подиху бузкового хмелію.
Промінням в серце стукає весна,
Навіює давно забуту мрію.
І будить знов знайомі почуття –
Нестримну радість, ритми загадкові.
Звучить! Звучить симфонія життя!
Ця дивовижна музика любові!
З небес відлунням лине ніжний спів,
У горах – різнобарвні перегуки.
Сплелися ноти квітами степів,
Духмяним медоцвітом пахнуть звуки.
І пісня лине, сповнена краси!
Не розплескати б тільки серця ніжність.
Мелодію світанків, шум грози
Ми заберем колись
в блаженну вічність.
ВІНЕЦЬ ТВОРІННЯ
О Жінко, зіткана із протиріч!
Ти сталь холодна і тендітна ніжність,
І день ясний, і непроглядна ніч,
Ти мить одна і безкінечна вічність.
Стираючи порядок, фарби, час,
В тобі бушують всі земні стихії:
І Саламандри дух, Ундини глас
І Сильфи легкокрилої надії.
Земна і неземна! Небесний дар!
Слабка і сильна. Кожна – особлива.
І пекло у душі твоїй, і рай,
Нещасна одночасно і щаслива.
Сам Бог тебе мінливою зліпив,
Щоби явити світу справжнє диво.
Налив у серце теплих літніх злив,
Громів і блискавиць сипнув сміливо.
Священним білим лотосом цвітеш,
Як символ чистоти
посеред бруду.
І квітка беладони – жінка теж,
Логічність і поезія абсурду.
Гармонія і хаос – все в тобі,
Реальність і божественне видіння,
Благословіння й кара у судьбі.
Була і будеш Ти вінцем творіння!
ЧОТИРИ СТИХІЇ
Жінка-вогонь
Ця жінка – вогонь, а з вогнем не жартують.
Бунтує нескорений дух і нутро,
Спалахує полум’ям,
палить, вирує,
В нічне піднебесне злітає шатро.
В ній імпульс та іскра і самозаймання,
У будь-яку мить спалахне від зорі.
Її божевільно-сміливі бажання
З орлами літають
привільно вгорі.
І безкомпромісно, нестримно, красиво
В гарячому танці розширює круг.
«Занадто палає», – хтось скаже лякливо.
Та Неба торкнутися як без потуг?
Жінка-земля
За нею полетиш ти на край світу,
Пірнеш безстрашно в синю глибочінь.
Ця Жінка – таємничий шепіт цвіту,
В спекотну днину –
прохолодна тінь.
Найвища істина в ній, справедливість,
Вселенська мудрість, життєдайний дух.
Ця Жінка має цінну особливість:
Всіх зігрівати в пору завірюх.
Вона – Земля! Вона – каміння
й скеля,
Гілки і крона, і квітучий сад.
Вона – хрещена мати, добра фея
І храм святий у пахощах левад.
Її благословенний хресний помах,
Трикратний, віковічний і простий,
Убереже тебе в скрутних дорогах,
Стежки розстелить,
згорнуті в сувій.
Ця Жінка, вбрана в зоряну корону,
Як таємниця, образ божества.
Дивлюсь на неї, наче на ікону,
І ллються молитовнії слова.
Жінка-повітря
Гнучкий дівочий стан в шовках розкішних
Пливе в вікні туманом золотим.
У свіжих ароматах лілій ніжних
Ясніє тихим сяйвом неземним.
Мов вітерець, легка, як мить, крилата,
Як неба бірюзового ковток,
Повітря –
Жінка у вільготних шатах
У снах літає до ясних зірок.
Немов пухка хмаринка,
в небі тане.
Торкається метелика крилом.
Неспокою оманливі тумани
Розвіює одним лиш подихом.
Єство її чутливе від природи –
Тонка, легка пір’їнка у руках.
Але буває збурить тихі води
І хвилі гонить на семи вітрах.
Один лиш віртуозний змах повітря –
Завертить вгору дику кручію,
Підніме думи на гаряче вістря
І кине в швидкоплинну течію.
Або хмільні любові заметілі
Розкрутить, сповнить все твоє єство
Чуттєвістю в сміливому розкриллі,
Даруючи долонь своїх тепло.
Володарка повітря! Дух свободи
У поглядах, у звуках, у думках.
Не осягнуть нев’янучої вроди
І крил духовних невловимий змах.
Жінка-вода
Ця Жінка – Вода, наче крапля самотня.
То злива раптова, свавільна, швидка,
То мов океанська таємна безодня,
В глибинах якої сюрпризів ріка.
І сонячні вихори в пасмах волосся,
Як море хвилясте, невпинне, п’янке –
Далеких віків гомінке відголосся,
Мов прядиво на веремії тонке.
Вона мов роса. То тріпоче грайливо
В промінні світанку на м’ятній траві.
То знов розквітає засніженим дивом
Й пейзажі казкові малює нові.
То наче вино – ніжна, пристрасна, пряна.
Чи вип’єш її, чи сльозою проллєш.
Іскриста, весела, довіку жадана –
Вся вічність у ній
і кохання без меж.
Гнучка і тремтлива, солона, солодка,
М’яка і гаряча, завжди молода.
Нескорена, вільно шумить у потоках
Мінливо-прекрасна Жінка-Вода.
ЧАКЛУНКА
Кажеш: відьма я! Справжня чаклунка!
Вітер вільний мені за слугу.
Мандрагору настоюю в трунку,
Щоб в тобі розпалити жагу.
А опівночі в пристраснім танці,
У обіймах гарячих вогню
З Саламандрою, наче коханці,
Розважаємося в стилі ню.
Кажеш: відьма, народжена з піни,
Із солоних розбурханих хвиль,
Цій чаклунці цунамі покірні,
Дикий шторм, оксамитовий штиль.
Що з простого каміння та глини
Добуваю сапфір, діамант,
І на лід вулканічні лавини
Обертати я маю талант.
Чародійка я, мавка й чаклунка,
І бурхлива ріка й океан.
Може, просто тому, що я жінка
І цілителька я твоїх ран.
І від цього нема порятунку.
Всі чотири стихії в мені.
Від одного мого поцілунку
В твоїм серці палають вогні.
Це зі мною ти линеш
в безмежність,
У нірвану летиш крізь вогонь.
Я прозорість, беззахисна ніжність.
Пий її з моїх теплих долонь!
ЗАКОХАНА В ОСІНЬ
Я давно уже в осінь закохана,
У розкішний бурштин листопаду.
Я люблю її ніжну й сполохану,
У обіймах м’яких снігопаду.
Зовсім юну і зрілу, досвідчену,
З благодатними чудо-дарами.
Почорнілу, безсилу й засмучену,
Ту, що плаче сумними дощами.
Незігріту, із серцем простудженим
На безлюднім холоднім пероні,
Одночасно близьку і відчужену,
Із пульсуючим болем у скроні.
Я люблю її сни, тихі кроки,
Граціозно м’які, обережні.
Та чому ж огортає неспокій
І так серденько б’ється бентежно?
Ти пробач мене, осене мила,
Що покинути все ж тебе мушу.
Запізніла весна поманила,
Розтривожила мріями душу.
Чистим дотиком ніжним, шовковим
Розбудила, навіяла чари.
І вогнем золотим, світанковим
Запалила у серці стожари!
НІКОЛИ КОХАТИ НЕ ПІЗНО
Ми нарізно, знову думок так багато…
Позбутися спогадів нам неможливо.
А дощ відбиває ритмічне стакато,
Тріпоче на гілці листок сиротливо.
Рука підсвідомо віршовані фрази
Виводить на аркуші білім паперу.
Із часом затерті, розкидані пазли
Докупи збирає в життєві химери.
Пронизливий вітер римовані строфи
Зриває з пера і прочитує хрипко.
Мовчи, втихомирся, дай спокій хоч трохи.
А серце голосить і схлипує скрипка
Тужливо про злети яскраві
й падіння,
Розраду солодку,
печаль безутішну,
Зірок світанкових
м’яке мерехтіння,
І нашу любов чи святу, чи то грішну.
Співай краще, скрипко,
про долі, що тісно
Сплелися в сезон золотий листопаду,
Про те, що ніколи кохати не пізно
Й ловити бажання у ніч зорепаду.
А в грудях і сніг, і пронизлива злива
Малюють різкі та яскраві контрасти.
Так хочеться чути:
«Мені ти важлива».
Хоч щастя чужого
не хочу я красти.
Розхристаний вітром,
грозою спокуси,
Цей дощ проливний в скроні спогадом хлеще.
Між вірша рядками –
жага в масці музи,
Та після дощу стане трішечки легше.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.