Теодозія Зарівна. Мінливі пейзажі Вітчизни

1235

Кров ночі стікає в ліси та ярки.

Зійде, мов на плівці, цей світ навпаки

розмитим курсивом.

І між порохами і попелом дат,

що ділять між себе чистильник і кат,

посходять масиви.

 

Тут тиха затока. Спочинок Дніпра.

І сонце виманює баржа стара,

що скрипне, як вріже.

Туман осідає, і холод, і щем.

Тут рани зализує пес під дощем

та іже, та іже…

 

І час наступає тонкий, як слюда.

Притишилась вічно голодна вода

цього Ахерону.

Затявся Господь – жити-бути чи ні

травиці, косиці, людині, сосні,

чи знять охорону.

 

У мить переступну холери й чуми

на білім просторі близької зими

вже тішиться грудень.

І сиплеться листя, як манна з небес,

незрушно і світло, зі мною чи без.

І буде, і буде…

 

КОЛИСКОВА ДЛЯ ЗЕМЛІ

Падає сніг.

Бинтує землю.

Спи-засинай, земле,

зранена і пошматована,

святкуй своє воскресіння –

рік уже народився.

Хай присниться тобі мир –

твій щасливий син на порозі.

Ти це заслужила.

Обережні снігурі

запалюють прозоре повітря,

як кров, що не встигла висохнути.

Мовчать, аби тебе не розбудити.

Аби не прокинувся твій апетит

і не розкрилася голодна утроба,

холодна, як лід, і темна, як ніч…

Спи, земле, спи, кохана, спи…

 

***

Крізь заіржавлені вени

важко пробивається радість.

Час, великий умілець

спрощувати надії,

диктує місце перебування

поміж війнами і кризами,

і тілами на березі,

неприродно нахиленими.

Кожен день когось відносить

важка вода історії.

І лиш круки останніх новин

заглядають у вічі

у пошуках сльози і відчаю

та істинної крові,

що пливе судинами телевізорів

у крупних планах:

лютий знак, аби запам’ятати

обличчя шаленого світу,

який танцює надовкола тебе

на залізних ногах.

 

***

Міряє вітер з собаками шмат села:

сотня скоків уздовж і сотня убік лягла,

і дорога за ними бігла, бігла і впала.

Сіль на щоці старого, що не зважиться на старця.

І земля обертається, тільки не ця,

і на обручці обрію множить спалах на спалах.

 

Така тут підступна тиша, такі тут нині часи,

коли ближчі за решту оці безпритульні пси,

і вік, що скапує з денця – стрімкий та лютий.

А жінка, що трави рівняла, мов дорогий ватерпас,

що місяць в вікні світила, а він горів і не гас,

загнівалася і щезла, і вже її не вернути.

 

Розмочиш у світлі ранку позаторішній хліб,

побачиш – долають морок криниця, стежка і хлів,

кивнеш образам: «Дай, Боже», – забувши, що мають дати.

Помчать будильником фури, як сім гріхів головних,

всю недопродану землю замкнули нині у них.

І хата трясеться довго – яким дощем відливати.

 

Зведешся, врешті, на рівні – хитка ця твоя хода.

І тінь, що ноги вчепилась, як подруга молода, –

оце усе товариство, страшно сказать, до скону.

І станете в брамі разом з минулим, що не полиша:

хай знають фіри і фури – тут є ще жива душа

і рушниця під ліжком – буква твого закону.

 

 

Із циклу

ЗАБУТІ ПІДЗЕМНІ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

 

ІІ

Ходить бузьок по долині –

згадки видзьобує.

Скоро жодної не лишиться.

Екран часу розгладиться

і вибілиться як полотно,

на якому ані хрестика, ані риски –

пиши що хочеш.

 

Новий початок історії.

 

Бузьок пальпує зниклі цивілізації.

Тут їх, як зір у небі –

Воля Коренецька, Малява,

Лодинка, Лімна, Рудавка…

Росте з них пирій і троща,

Боже тіло і м’ята,

крапельки крові центурії…

 

Висока трава та масна,

шепоче щось – не розібрати:

тайну нашу стереже від Бога,

котрий нас якогось чорного разу

взяв та й забув.

Лиш бузьок її вислуховує,

але перекласти не може

на мову гортанного заклику:

Вертайтесь додому!

 

ІІІ

Сніги ідуть як прочани,

латають порожнечу по колишніх хатах:

Добрий вечір тобі, пане-господарю!

Радуйся!

 

То не сніги,

то вулиця за вулицею,

рід за родом

з далекої дороги,

дальшої, ніж Чумацький шлях,

додому на Святий вечір

раз на рік добираються:

хоч снігом, хоч дощем, хоч вітром:

Прийми, долинонько,

у дорогую гостиноньку.

Радуйся!

 

Скільки нас сіяно-пересіяно,

землі чужі-чужинецькі вдобрювано,

надії перехоплено і ув’язнено

на рік, на вік, на попіл з порохом.

 

Йдуть Горбачі до Мельників,

а Кулики до Лехманів,

а мальви до рожі дикої,

а голуби до ягнят з лошатами,

Радуйся!

 

Бо багато нас є.

 

VІІ

Як важко пустити коріння

в камінь, пісок чи глину.

Опір матеріалу щомиті

жовті зуби вишкірює.

Чужину звоювати трудно

тілом, духом чи розумом.

Не піднімеш ані ривком, ні жимом,

ані кістьми, ні жилами…

 

Ходиш у порожнечі

говірки чужої, вимови –

колючі погляди

з одягу виколупуєш.

 

Стоїть твоя доля стлумлена –

ні там, ні тут – посередині,

мов дерево на одній нозі,

минулим життям сорочки вишиває,

руками од вітру відбивається.

І благодать чужини гірка є.

А що вже казати – негода:

Три потоки води виливає,

світ затемняє, дорогу розмиває, –

вітчизну твою навіки

у минуле вправляє.

 

ШЛЯХ З БІЛОБОЖНИЦІ

Білобожниця. Перший бал.

І в тунелі дерев дорога.

Сам Господь її прорубав

від світів до порога.

Від образ і холодних фраз,

від вертепів, жалів до шансу

позабути це все нараз

у траві водостічного шанцю.

Передвістя, переджиття…

Ось здається: ввійдеш – відчуєш.

Біля дому, де переночуєш,

простирадло біліє, мов стяг.

Ти проходиш крізь цей тунель

(краєвид, що запущений в принтер),

наче в плюсквамперфекті ельф

пролітає. От тільки цвинтар.

Стільки зерня лягло як стій.

Не одна тут чота є.

Вітер гортає плечі хрестів,

ніби епос читає.

 

ЕПІЗОД

Відсторонена дівчинка плаче в метро.

Пролітає на мить олов’яний Дніпро

у дощах, як у нитті.

Писар судного дня, щось він їй доручив,

і стрясає вагон всіх її глядачів,

наче перли у ситі.

 

І летить цей метал, це важке окуття:

ані точки у леті, ані опертя, –

як на водами Лети.

І минають туніки, блузони, плаття,

і ховають обличчя солдати життя

у забрало газети.

 

І немає відваги сказати: Не руш!–

цьому писарю дня, а чи пастирю душ

із святого городу.

А до неї: «Дитино, життя – це лайно,

треба жити і пити оте, що дано,

а не пасти цю воду».

 

Але дівчинка плаче, і ради нема.

Наче тріска загноєна, мить пронима

і боїться наступна.

І скрегоче кінцева. І злітає з завіс

ця невивчена площа і на обрії ліс.

І виходимо купно.

 

ЗИМОВА ЛИСТІВКА

У грудні, що все вже знає

і все відмете, як витре,

що час так легко збуває,

немов би забув сховати,

навколо, як у звіринці,

де схрещено види й видри,

зими гамівна пов’язка

лежить з небесної вати.

Машини гудуть натужно

і рвуть, як скажені коні,

не вияснивши пішоходам,

де можна бувати, де ні.

А десь на іншій планеті

(чи на чужім балконі)

співають веселі хлопці,

немов на великій сцені.

Луна забиває провулки,

як вперта кардіограма,

котра позбавляє страху

у місті, що йде в опівніч.

Життя аж бризкає кров’ю

на грані гротеску й драми.

І піють треті клаксони,

немов передчасні півні.

 

БРАТОВІ ІЗ «APOLLO»

Ми вже на орбіті. Нас трохи тут є.

І космос відкритий свій саван снує.

І дальні планети – як міни.

І хочеться в сад, у тепло, як в стебло,

чи хай би хоч снігом-дощем замело,

та хто нам цю долю відмінить.

 

Липку невагомість, що сушить до дна,

і всю цю тюрму, де ні краплі вина,

коли закипатимуть мізки.

Мов риби, торкаються м’яко руки

зім’яті чернетки, таблетки, плювки,

що випали в Бога з валізки.

 

І ти відчуваєш на видих і вдих

нестачу повітря у пасмах рудих,

у хмарі дрібного ескорту,

і слів, що зависли, тягар і каприз,

котрі обіцялись, як доля і приз,

але проминають по борту.

 

Кому воно треба, як нам навіть не…

І ангела тінь, що так вчасно майне,

холодна і точна, як місяць,

і все тут осяє від тла до куліс.

І випливе хтось у скафандрі «на біс»

і руку потисне: »Не бійся».

 

І зникне на хвильку «ніхто» і «ніде».

І попіл заквітне, і дощик піде,

і вернешся майже з порога.

І вже не захочеться просто піти,

бо є ще, мій брате, в цім просторі ти,

остання надія у Бога.

 

***

Вже вечір повільний бере города,

зникає у кранах вино і вода,

страх сходить зі Сходу.

Літають ворони. Їх – ніби піску,

і сунуть висотки ген-ген на ріку,

шукаючи броду.

 

І місяць прихилить хмарину зорі.

За лави тесові зійдуть махлярі –

це їхня хвилина.

Замовкнуть пророки, вожді, прохачі,

і світ, що помолиться ночі вночі,

засне, мов дитина.

 

І тільки герої – куди не посій –

обступлять довкола. Їх ламаний стрій

із Трої і решти.

І будуть стояти, дивитись впритул

їх коні троянські, Овідій, Катулл, –

приймеш чи втечеш ти?

 

Обляже, як ворог, безмежний папір,

столітній олівчик – задурений звір –

замре зголодніло

і, крівцю спиваючи з пальців руки,

вже літер найперших іржаві гвіздки

вбиває у тіло.

 

“Українська літературна газета”, ч. 1 (293), 15.01.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!