Тексти під світлинами

157

Нічим, що ти мені мов доня!

Нічим, що хтось тебе любив!

Моє –

той тусок з-під долоні

й дитинність спідньої губи.

 

Нічим, що геть нема надії,

її ніколи й не було…

Та безнамистової шиї

лілейно схилене стебло –

моє!

 

А все вона, латина…

Без неї я б тебе не знав,

а так…

Ім’я твоє – Світлина

(коли я справно переклав).

 

***

 

Піднесла… філіжанка… жінка –

довгих пальців шляхетний збіг,

підмізинний накрив мізинка,

а згори середульший ліг;

 

згляд провидливий, нескінченний,

стотно позирк античних жриць,

і січнево сліпить зелений

лід застиглих її зіниць.

 

Позаплутали Парки ниття…

Чи ж не вийшло мені із літ?

 

У рожевім свічаді нігтя

відбивається всенький світ.

 

 

***

 

Світліть мене!

Та й сіла боком.

Світліть! З плечей боа сповзло.

Світліть! Та й дивишся крізь локон

наївно й мудро,

банно й зло.

 

А ніздрів трепетні листочки…

А вилиць с?пійна смага…

А полунична ніжність мочки

і в ніжність всмоктана серга…

 

Застигла, тільки-тільки диха –

мить як життя й життя як мить…

 

Світліть її мені на лихо,

в житті небачену світліть!

 

***

 

Пломенистої сукні пожежа

аж по лоно тебе обпіка…

 

Тільки литки заманлива вежа,

та колодочка звабно тонка,

черевички (ти кажеш їм – мешти),

та намиста веселі вишні,

та сріблястий перстеник, а решта –

у вогні, у вогні, у вогні…

 

Похмарніли мої видноколи,

як утямив по втішливім дню,

що тебе вже ніколи, ніколи

я не вихоплю з того вогню.

 

***

 

Аж-аж нап’ята пелена,

колін антонівський налив,

лекальна ліня стегна,

й усього тіла хтивий звив…

 

Зазивний усміх – не мені,

а найщаслившому з людей,

і вже не груди ваблять, ні –

улоговинка між грудей.

 

Твоєї хтивости цнота,

мої хотіння вже не ті,

і нагла думка:

се ж бо та,

що найостанніша в житті.

 

Прага, Чехія

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!