Нічим, що ти мені мов доня!
Нічим, що хтось тебе любив!
Моє –
той тусок з-під долоні
й дитинність спідньої губи.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Нічим, що геть нема надії,
її ніколи й не було…
Та безнамистової шиї
лілейно схилене стебло –
моє!
А все вона, латина…
Без неї я б тебе не знав,
а так…
Ім’я твоє – Світлина
(коли я справно переклав).
***
Піднесла… філіжанка… жінка –
довгих пальців шляхетний збіг,
підмізинний накрив мізинка,
а згори середульший ліг;
згляд провидливий, нескінченний,
стотно позирк античних жриць,
і січнево сліпить зелений
лід застиглих її зіниць.
Позаплутали Парки ниття…
Чи ж не вийшло мені із літ?
У рожевім свічаді нігтя
відбивається всенький світ.
***
Світліть мене!
Та й сіла боком.
Світліть! З плечей боа сповзло.
Світліть! Та й дивишся крізь локон
наївно й мудро,
банно й зло.
А ніздрів трепетні листочки…
А вилиць с?пійна смага…
А полунична ніжність мочки
і в ніжність всмоктана серга…
Застигла, тільки-тільки диха –
мить як життя й життя як мить…
Світліть її мені на лихо,
в житті небачену світліть!
***
Пломенистої сукні пожежа
аж по лоно тебе обпіка…
Тільки литки заманлива вежа,
та колодочка звабно тонка,
черевички (ти кажеш їм – мешти),
та намиста веселі вишні,
та сріблястий перстеник, а решта –
у вогні, у вогні, у вогні…
Похмарніли мої видноколи,
як утямив по втішливім дню,
що тебе вже ніколи, ніколи
я не вихоплю з того вогню.
***
Аж-аж нап’ята пелена,
колін антонівський налив,
лекальна ліня стегна,
й усього тіла хтивий звив…
Зазивний усміх – не мені,
а найщаслившому з людей,
і вже не груди ваблять, ні –
улоговинка між грудей.
Твоєї хтивости цнота,
мої хотіння вже не ті,
і нагла думка:
се ж бо та,
що найостанніша в житті.
Прага, Чехія