Таріль коло раю

 
Олександр ХОМЕНКО
повітряні кулі стовпи заморожені ріки
наосліп торкатись заліза непевних родинних історій
лягає між книг між сторінок де темні гравюри
м’які й сороміцькі щоб їх від панянок ховати
сурмою стерном супротивною силою свічки
отой що сказав що ходив із напнутим вітрилом
всередині кулі скляної тонкого волосся скляного
завбачливо попіл тримають
і холод приносять в кишені
 
***
долиною сну і доріг опівнічних
біжіть передуйте що слово то втіха
зникають дари та віск змінює царства й обличчя
рядок за рядком у повільному плетиві мови
колишнього вже не повернеш і віра минуща
їй досить гірчичного зерна та будуть сповиті
чи подихом взяті під небо немов колісниці пророчі
усі що прийшли із полів що на шклі урочисто постали
 
***
коли як рукопис дощі перед днями
коли не побачити в темному оці
свічада обличчя свого та чужого
так гарно було й одиноко
неначе в дитинстві яке тепла осінь під дахом
віддавши борги ізрання та ізвечора
бути з собою у тиші розмов початкових
терпкого вина натщесерце
запилених глеків господніх
що скрізь на столах полишили дбайливо
що майже як квіти барвисті й прозорі
 
***
послали ми вам оборонця
на три села пильнувати за полем
здобувши глевкий окраєць
вод рівнобічних коли до вітрильника просто подався
по собі дружину полишив при дереві заступ
слова переклав
зазирнувши знічев’я у глек перестиглий
 
***
навпомацки йшов тоді далі і далі
розкритим стеблом
та рахманним чорноземом взявши данину
саме марнославство
що лячно у нім навикати
піднісши до вуст де всі жбани вино і клечання
застужене горло і все при своїх забаганках
 
***
побитом різні приєднані миром
знак перелитий легкої одежі
всьому що сталось у дні рівнобічні
міра і відданість згодом відновиш
тамовану звабу в часописах старших
віком і мудрістю може знанням
що ніколи не прийде завчасно
тільки під вечір знічев’я і лунко
станеш писати торкнувшись долонею криги
 
***
довго і вітряно
там де розкривши полотна тугі і нестримні
згорнуте янголом небо
млоїста заповідь півдня
зір привичаїв насінням
майже всуціль безборонним
вербною твердю
сухого до хрускоту часу
 
***
там де усякі краї де лихо
зможеш спинити і пошепки вістку повториш
ставши при шляхові
завжди у затінку круглого сонця
вільний без вітру
із сріберним часом пліч-о-пліч
 
***
птицям припізненим
гречним поклоном
разом всю землю і воду здобудеш
віддячивши всім хуторам
позбиравши бувальщини певні
де і коли хто ходив і у кафі рибалив
 
***
несхибні кордони речей перетнувши
чемним слугою і відданим паном
йтимеш наосліп
роками крізь світ наодинці чи в гурті
піт і сторічну сорочку
своїм офіруєш та вишитим гронам засвідчиш
потрійною долею довгою й давньою смертю
самарську паланку продовжену полем
прийдешнім як зваба як давня обітниця крови
бо ситим господарям жнива
іще не провіщено
ще їм не час перетліти
 
***
подих тамуєш бо скло обладунки і зброя
більше володар ніж страж
більше гість ніж господар
все полічивши і скільки у Господа віршів
явлено стане при заході в службі й чеканні
різних прикмет бо ж для кожної плетива стане
 
***
квартою вичерпав рівний вогонь
оздобу дерев при стрімкому наближенні краю
між мальвами й сном між криницею й степом
поклавши на тиньк давнину перестиглої барви
незрушною тінню джерел
повноводдям козацької псальми
завадив віддати усе що у спадок лишили
утеклим і зайшлим сіромі й старшині
усім чию правду навспак обернули
 
***
витканий килим і вість перелиту
майже в дитинстві коли
наближалась до нього
ковзка прохолода металу
і щільно сухими губами
стискаючи теплу аорту стебла
у мандрах щорічних старих запорожців
які понад місячне світло ставали легкими
 
***
полива таріль коло раю
по людських оселях
де кроки цупкої зими не завбачиш
крізь двері і стіни дарма що прозорі
де жевріє вогник потоки скляного дощу
вбирають і навпіл розітнуть
оману що нею збавляли розмови з жінками
 
***
панно низьких склепінь і панно склепінь високих
чверткою аркуша зібгано обшир закличної волі
в домі старих фоліантів
і пилу горішнього безрух доточує тривкість звичаю
де напівшепіт вичитують книги пророцькі
голос музики тоненькою цівкою крови
 
***
коли б не звеличення віри
забути засвідчити
стати собі прохачем у камінних бурсацтвах
ковтнувши смоли і повітря на плечі поклавши
подихом міста у співах гортанних дощу
де скрізь притча про блудного сина
і жінка обраниця долі
додасть невсипущого тіла
щоб віттям дорога прослалась
і смерть не здалася легкою
 
***
тріщини стін
полоненим покровом
ранку що котиться містом статечно
проваллям дворів призволяючись трунком і віршем
цигарковий дим
понад числа тіла і прикмети
зведених доль
як братів на чужині
 
***
досвід падіння речей
згасання бурштинового виміру
тихої повені місячна барва
над скінченний тайнопис порожніх долонь
чотирикутні вежі остороги
століття селянських снів
 
***
віддавна пам’ятають про землі за обрієм
про скарби і оспалих посланців
мудрі і смиренні вдивляються в ранок
очікують на прийдешнє прозріння
королівська війна ще триває
ще битви і переможні сальви
безсила людина в мові
безмежні шляхи неофітів
 
***
мальованих тіл
поверхня
середульший
доторк
трави
 
***
подих старих забудов перегорнутим сонцем
коли подивившись угору побачиш
що сходить так рясно як шитво рівнин
земля і вали переддень підмурівок
сіючи зерно добірне на горло розбитого шкла
сівши до столу до чаші і хліб розділивши
 
***
у тихому плетиві вікон вогнів межиріччя своєї країни
що там казали усі те мине мов туман
мов поваба пощезне
шепіт сторіччя ламкого призначений нам
заразом і окремішньо кожному всім поодинці
в літньому дні коли ти підійдеш
як розлита вода обережно до пальців до тіла
сіллю в суглобах вода і вогонь і земля
і надземні повітряні прощі
за якими зітхали під небом легким і суворим
холод і літепло разом такі як колись
у простому знанні
коло вишень і хліба

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал