Там три сонця стоять у сизій заволоці

190

ВИДИВО

Божеволіє сонце. Сивіє дорога убога

Через вохровий луг, що від спеки зів’яв і пригас.

З майва марев живих вихилитує постать Ван-Гога,

Що прибивсь на Полісся, забувши пекучий Прованс.

 

Що шукає він тут, де бори ще не вбиті соснові

Та живиця жива капотить із позубрених ран?

Чи у темній діброві світанків мазки малинові,

Чи під мертвим селом посивілий самотній катран?

 

Чи на лузі, який так давно не ріднився з косою,

Бо травою й росою здиміли з життя косарі,

Чи під небом слов’янським йому закортіло собою

Ще почутись, а далі уже розчинитись в зорі?

 

Він нічого не каже, а йде собі і таїною

Шелестить йому вітер про княжі химерні часи,

Коли бились болотом паризькі гінці за княжною,

Коли Анна прощально вростала у дикі ліси.

 

Безконечна дорога убога до Бога в мандрівця –

Он він сяє під сонцем у білім, як мла, полотні,

Він живицею пахне крізь років пропиляні кільця,

Як і в дні, коли пахнув прощально в дорогу княжні.

 

А спекота спікає мій край. Безнадія понура

Та убозтво глибоке його до кісток пройняли.

І в пришельця очах мимоволі млоїться зажура –

Він до соняшників, як до сонця, ішов із імли.

 

А вони й не цвіли, як у ріднім гарячім Провансі,

Де веселкою грають жагучі жаскі кольори.

Йде Ван-Гог крізь Полісся, сховавшись у плинному часі,

І тривожно гудуть запечалені княжі бори.

 

 

КІНЬ І ПАСТУХ

Спіткнеться кінь, якого вже нема –

Лише луна, як лебідь, крадькома

Із-під копит полине через далі

І в пізній вечір упаде сторчма.

 

Спіткнеться кінь, що ніс мене в нічне,

Аж путівець у споришах зітне.

І пугне пугачем у лузі,

І при вогні старий пастух зітхне.

 

Спіткнеться кінь, якого вже давно

Осідлують хіба що у кіно,

А от щоб повернутись на толоку,

Ані йому, ні часу не дано.

 

Спіткнеться кінь, коли спіткнуся я,

І в небі нова зірка засія.

А в лузі лебедітиме до ранку

Над згаслим вогнищем душа моя.

 

 

***

Стончився лист від жовтизни і вітру,

Аж прожилки крізь промені ячать.

Візьму у літа медову півлітру,

Піду на гать осінній день стрічать.

 

Присядем мовчки, де ламке латаття

Латає рване жебоніння вод.

А там на наше негучне багаття

Посходиться і вижухлий народ.

 

І пам’яті вервечка поміж нами

Блакитним димом проросте увись

Над рідними поліськими борами,

Що між полів привільно розляглись.

 

Я дню скажу:

– Будь сонячним і гожим!

Не так багато вже зосталось нас.

Давай добро на цій землі примножим,

Допоки ходить з яблуками Спас.

 

Давай згадаєм тих, хто в листопади

Вже відгорів і втав у далині,

Де сутінків тривожні конокради

Вичвалюють на сонячнім коні…

 

Зігріє дню вуста усмішка квола,

І рушить він багряний лист зривать.

У заводі вода побрижить кола

І засміється: рано помирать.

 

 

ПРОЗРІННЯ

Я вийшов в небо. Ще цвіли зірки

Та вже впливало сонце у зіниці.

Внизу текли вінки з глибин ріки.

А поряд зависали літаки

І мерехтіли променями птиці.

 

Я йшов у синь, у чисту дивину.

Понаді мною тільки Бог світився,

Вінки пустивши на мою Десну,

Де глибинів мій рід, що там світився.

 

І з височин були такі малі,

Такі мізерні всі земні осмути,

Коли ось так – лиш зорі при крилі

Та раннє сонце в голубій імлі,

Тебе до себе ладне пригорнути.

 

Я йшов і відчував, що вже утік

Од марноти чеснот, що душу крають,

Вкорочують по корінь куций вік,

Мертвлять тебе, самі ж не помирають.

 

Я сам до себе виріс, як прийшов

У небеса, де лиш душа літає.

Між мною й світом розійшовся шов,

Але минуле ще бунтує кров

І в світ облудний з неба повертає.

 

Та навіть те падіння з висоти

Уже як переорана дорога.

Бо хто у небо зважився іти,

Того не спинить жодна засторога.

 

 

СТЕПОВА ЧАЙКА

Нема річок. Лиш річища, як шрами,

Воралися в покинуті поля.

І чайка над байраками, ярами,

Понад безводдям журно кружеля.

 

Вона сто літ вертала в рідні пущі,

Де риба рибі обривала хвіст,

Де плеса вод гуляли невмирущі

І чаєнят вигойдували в ріст.

 

Вона вертала, крила не згортала,

Вточила їх в далекій далині,

Аби тепер гірка сльоза упала

І посивіла в жухлім полині.

 

Нема річок. Лишились тільки назви

Та й тих уже у пам’яті катма.

Літає чайка над шурхою плазми.

З усушених річок курить пітьма.

 

 

БЕЗСОННЯ

Дихає фіранка на вікні,

Ніби щось нашіптує мені.

Стогне вітер між рудих розкопів

У повитій чадом Биківні.

 

Я фіранку тихо відтулю.

День осінній тане від жалю,

Бо в старому биківнянськім лісі

Страшно приземлитись журавлю.

 

Свище глиця, ніби куль рої

До смоли пронизують її.

Біла чайка в мороку питає:

– Ви чиї тут лежите, чиї?..

 

За вікном чорніє німота.

Чалий час на досвіт поверта.

Та поки що з Биківні голосить

На півсвіту свічка золота.

 

У журі осіння Биківня.

І над нею, збитою до пня,

Мов чекістів зграя незнищенна,

Кружеля голодне вороння.

 

 

***

Не прибивайсь на берег мого моря.

Там сонна кров зашерхла у піску,

Там почуттів крутелиця розморна

Стекла водою в далечінь пласку.

 

Хіба що чайка лячно закигиче

У небесах, де нас уже нема

Чи спомин з моря зморено покличе

І крадькома у сіть мене спійма.

 

Шторми тепер гуляють на Босфорі,

А біля нас тремтить лінивий бриз,

І наші зорі потонули в морі,

Стежки повив чіпкий колючий хмиз.

 

Старі піски вкриваються пісками.

Повзуть за вітром дюни, як в’юни.

Все, що було, гукає маяками

З безмежних мревних марев далини.

 

Та ті вогні лишилися позаду,

Як спечний пірс в покинутім порту.

І щоб не впасти в бездну часопаду,

Смолім готову до штормів шаланду,

Аби не опинитись на плоту.

 

 

ОСІННІ ЖУРАВЛІ

– Жур-жур-жура… – над жухлою жорствою.

І жар живий ледь жевріє в золі.

І журавлі жертовні журавою

горять під сонцем в неба на крилі.

 

Дожевріє вогонь в моїм багатті,

мов журавель, підбитий на льоту.

Та буде жебоніть, як на розп’ятті,   

жур-жур-жура у вічну самоту.

***

Наш час ніхто вже не повторить –

чи ти плазуєш, чи з крильми.

Колись Господь і нас зашторить

габою вічної пітьми.

 

Але проблисне й крізь шпаринку,

як відпускна для наших душ,

хто жив за праведну скоринку,

а  хто – за кров’ю
вкритий куш.

 

***

Як не біжу, а старість доганя.

Либонь, піду, куплю собі коня.

 

Здерусь на круп, якщо іще здерусь –

поглянь на мене, Україно-Русь!

 

Чи я такий, як в княжій глибині,

чи я ще свій в козачім стремені?

 

Чи не дарма я гнив по Соловках,

аби на рідних полягти стежках?

 

Чи я порву ще шовковий аркан,

що нині накида на мене пан?..

 

Отак себе питаю на бігу,

а старість вже холоне у снігу

 

і дихає в потилицю мені.

Ні, не втечеш від неї й на коні.

 

***

Так швидко ще не поночіли дні,

і час так не минав несамовито,

і не струхали мрії, наче пні,

просіяні безжалісно на сито.

 

Ту сам під корінь підрубав, а ту

вмертвили короїди, лісоруби,

а та аж надто дерлась в висоту,

щоб дорости до власної погуби.

 

За ким тепер, коли і тінь твоя

вже спрозоріла, як листок на клені,

коли забуті трелі солов’я 

телевізійній маряться антені?

 

І цей у ніч квапливу зайде день.

Листок прозорий зірветься із клена

і прошелещу:

– Ти вже й сам, як пень,

але душа шумить вічнозелена.

 

***

Коли твоя душа вертає з віча,

відринувши і сміх, і ґвалт, і плач,

коли твоє життя, мов псина гінча,

дріма в кутку – приходить думка віща:

поезія – то каторга довічна,

і совість в ній – єдиний наглядач.

 

Ти служиш їй з Господньої принуки,

себе катуєш, як на руднику.

І що тобі золочені притулки,

що гетьманські чи царські обладунки!

На каторзі ти маєш вищі трунки,

коли ведеш слова на повідку.

 

***

Попи гризуться з батюшками,

той за народ, той за приход.

Христос, прошилений гвіздками,

кривавиться од їх пригод.

 

Зімкнулось небо над віками,

як океанські береги.

Людці з немитими руками

думками, кров’ю і гвіздками

з хрестом в руках ведуть торги.

 

Літає Бог, як білий голуб,

ридає кревними слізьми:

де був священний гай – там поруб,

сотворений Його людьми.

 

Та радісно, коли проблисне,

як сполох римського меча,

у небо вічне прямовисне

людського розуму свіча.

***

 

Дніпро втопився в сморід твані.

Розвіявся Вітчизни дим.

І ми, як індіанці гнані,

себе шукаємо під ним.

 

А незнищенні казнокради

пообсідали береги,

і рвуться з їхньої блокади

бездомні чайки на луги.

 

Нема Дніпра нам й суходолу,

не поклонитися воді –

 від дооколу до околу

хороми хмаряться тверді.

 

Уже й могили потоптали

моїх дідів і пра та пра.

Під пильним наглядом причали

колись народного Дніпра.

 

А вітер пил колючий горне

і горне нас, як згірклий пил,

кудись у безвість, в море Чорне,

і сивіє по нас ковил.

 

ТРИ СОНЦЯ

На голубім снігу цвіте небесна крайка.

У сизій далині три сонця при списах.

Понизу слід кладе муарних круків зграйка,

крильми у небесах, а голосом – в лісах.

 

– Ну, що тобі іще? – я сам себе питаю. –

Ти бачиш цю красу, і за тобою слід

ще проляга в снігу з Десни аж до Китаю,

де на стару стіну обперся небозвід.

 

Там три сонця стоять у сизій заволоці,

як три богатирі на ветхім полотні.

І ще не замерза сльоза в твоєму оці,

коли збивають з ніг завії замашні…

 

Все бачене колись відіб’ється у слові,

і три сонця його піднімуть на списах.

Та в голубім снігу, як змії триголові,

поземки ручаї у мерхлій праоснові

із шелестом несуть рожденне в небесах.

 

м.Київ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!